В опублікованій торік на сайті «Zbruč» моїй статті «Шептицький і Франко: штрих до теми. Чи вшанував Митрополит Шептицький Франка на ювілейному концерті?» було піддано верифікації згадку Івана Німчука про участь Андрея Шептицького в ювілейному концерті на честь Івана Франка і зроблено висновок про непереконливість цієї інформації. А нещодавно вдалося натрапити на повідомлення, яке кидає жмут світла на описану подію й дає підставу для нової гіпотези.

Йдеться про те, що газетна хроніка «Діла» засвідчила обопільну участь митрополита Шептицького і Франка в іншому заході, що відбувся того самого року, – офіційному відкритті першого в Галичині українського Національного Музею.

Ще 1905 року митрополит на основі власної збірки ікон та пам’яток старовини заснував приватну фундацію під назвою «Церковний музей», а в липні 1911 року для потреб майбутнього Національного Музею придбав розкішну віллу палацового типу професора геології Еміля гербу Абданк Дуніковського, що стояла на вул. Мохнацького, 42 у Львові й збереглася донині (тепер тут, на вул. Драгоманова, 42 – другий корпус Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького). Після реставрації будинку й обладнання експозиційних зал туди в травні 1912 р. перевезли музейні збірки, відтак їх сортували, чистили та розміщали до вересня 1913 р. Серед довгого ряду осіб, які «до розвитку Музея причинилися значнійшими дарами», організатор і перший кустос Національного Музею Іларіон Свєнціцький згадав (за абеткою), зокрема, Олександра Барвінського, Ярослава Гординського, о. Данила Лепкого, Осипа Маковея, Михайла Павлика, Кирила Студинського, Івана Труша, «д-ра Івана Франка», графів Яна і Казимира Шептицьких, Василя Щурата¹.

У суботу 13 грудня 1913 р., в день українського апостола Андрея Первозванного – іменин Андрея Шептицького, після вранішніх архієрейських Служб Божих у церкві св. Юра (від 8-ї год. – читаної, від 9-ї год. – співаної соборної), відбулося урочисте відкриття Національного Музею, яке розпочалося о 12 год. молебнем за участю хору богословів. Відтак у головній залі музею, прибраній образами (іконами) та зеленню, влаштовано церемонію посвячення і святкового передання багатющої колекції культурних пам’яток, що їх довгі роки збирав митрополит Шептицький, у дар Нації (за термінологією національно-демократичного «Діла»)² чи Народові (за термінологією християнсько-суспільної газети «Руслан»)³.

Посередині зали на підвищенні стояв гуцульський столик, застелений скатертиною, з хрестом і трійцею гуцульського виробу. Обабіч цього, як зазначено в повідомленні «Діла», «престолу» на фотелях і кріслах сиділи поважні особи (українці та поляки), які репрезентували ієрархів Греко-Католицької Церкви, місцеву галицьку та львівську державну й освітянську владу, культурні та наукові товариства, український парламентський корпус. Праворуч від столика зайняли почесні місця митрополит Андрей Шептицький, єпископ перемиський Константин Чехович, віце-президент Крайової шкільної ради д-р Іґнацій Дембовський, делегат Центрального комітету зі збереження пам’яток мистецтва («Центрального комітету для береженя пам’яток штуки») історик і теоретик мистецтва професор д-р Ян Болоз Антоневич (Антоневич-Болоз, Antoniewicz-Bołoz), віце-президент Львова д-р Тадеуш Рутовський і делегати Наукового Товариства ім. Шевченка д-р Іван Франко та доцент історії Австрії у Львівському університеті д-р Стефан Томашівський, який тоді виконував обов’язки голови НТШ. Ліворуч від столика сіли також поважні гості: намісник Галичини д-р Вітольд Коритовський, маршалок Галицького крайового сейму граф Адам Ґолуховський, єпископ станіславівський Григорій Хомишин, віце-президент намісництва д-р Станіслав Ґродзіцький, голова парламентського Українського клубу д-р Кость Левицький і посол до Державної Ради у Відні д-р Степан Смаль-Стоцький. На святковому заході було багато сеймових і парламентських послів, представників духовенства, українських інституцій, чимало «львівського громадянства» (інтелігенції). Прибули й поляки, які цікавилися українським культурним життям: соціолог і публіцист Людвік Кульчицький, маляр Северин Обст, професор хірургії та колекціонер мистецьких творів Роман Баронч, директор міських музеїв Львова, історик-археограф Александер Сас Чоловський та ін.

На цьому українському національному святі фундатор музею митрополит Шептицький виголосив доповідь, яка тривала майже годину⁴. Його Ексцеленція наголосив на конечності збереження «предвічної питомої» «нашої національної культури», східної та візантійської, і самобутнього розвитку її в живому зв’язку із західною культурою⁵. А насамкінець, «в ім’я Боже» відкриваючи Національний Музей і передаючи «нашому народові», нашій молоді, теперішній і майбутній, музейні збірки з бажанням, щоб музей став «осередком культурної і наукової праці», закликав високопреосвященних отців і членів Кураторії Національного Музею (дорадчої та наглядової ради) до створення, згідно зі статутом, «наукових секцій: Богословської, Літературної, Історичної, Археологічної, Етнографічної, Правничої, Архітектурної і Естетичної».

Після святочного співу у виконанні хору студентського товариства «Бандурист» звучали короткі вітальні промови делегатів: першим виступив од Наукового Товариства ім. Шевченка С.Томашівський, за ним голова Товариства «Сокіл-Батько» Іван Боберський, далі Константина Малицька від Українського Педагогічного Товариства та ін., а Володимир Шухевич заявив, що з превеликої пошани до митрополита й «діл його» дарує всю свою етнографічну «збірку, працю найкращих хвиль» свого життя, Національному Музеєві, а також зобов’язався обладнати власним коштом кімнату для експонування подарованої колекції⁶. Урочистий захід завершився о 1-й год. 35 хв. пополудні співом національного гімну «Ще не вмерла Україна». З нагоди відкриття Національного Музею українські інституції Львова прибрали свої доми синьо-жовтими прапорами⁷.

Через кілька днів 18 грудня 1913 р. кураторія музею на своєму бланку за підписами президента – отця митрата Андрія Білецького та секретаря – ректора Львівської духовної семінарії д-ра Йосифа Боцяна надіслала Франкові, як і кожному іншому високодостойному учасникові урочистості, офіційний персональний лист із подякою:

«Куратория Національного Музея у Львові складає отсим В[исоко]П[оважаному] Др. Іванови Франкови щиру подяку за ласкаву участь в святочнім отвореню Музея і просить о прихильний співуділ в працях Музея.

У Львові 18 грудня 1913 р.

Президент Кураториї                              Секретар

А.Білецкий                                                     Др.О.Боцян»⁸.

Очевидно, перед початком урочистого зібрання або відразу після нього Франко спілкувався з Шептицьким і саме тоді подарував йому щойно видану книжку: Адам Міцкевич. Wielka Utrata. Історична драма з рр. 1831–32. З додатком життєпису А.Міцкевича та вибору його поезій у перекладі на українську мову видав Др. Іван Франко. Львів, 1914. З друкарні «Діла». На цьому примірникові, що зберігається у Львівському національному літературно-меморіальному музеєві Івана Франка, є дарчий напис рукою Франка, його тодішнім почерком:

«Його Преосвященству Митрополітови ґр[афу] Андрієви Шептицькому con amplissimi e fecondissimi gratulazioni в день іменин 13 грудня 1913 р. Іван Франко»⁹.

Щоправда, Олег Купчинський, публікуючи цей напис, неточно відчитав не досить розбірливо написану останню цифру в зазначенні року, а саме 3 як 5 і подав рік 1915-й¹⁰, хоча тут-таки зазначив у примітці, що «на той час А.Шептицький перебував на засланні в Росії»¹¹. Натомість Роман Горак і Ярослав Гнатів слушно вказують, що вже на Андрія 13 грудня 1913 р. Франко подарував книжку митрополитові, проте не уточнюють, де й за яких обставин¹².

Щодо вислову латинськими буквами, також не зовсім розбірливого, то О.Купчинський одчитав його як «con amflissimi e fecondissimi gratulazioni», але подав без перекладу¹³. Р.Горак і Я.Гнатів потрактували цей вислів як латиномовну фразу «con ampressimi profundissimi gratulacioni» й переклали «з найкращими і найглибшими побажаннями»¹⁴. На моє прохання, львівський поліглот Іван Теплий ознайомився з фотокопією автографа дарчого напису й дійшов висновку, що латинськими літерами написано вислів головно італійською мовою «con amplissimi e fecondissimi gratulazioni», й переклав його дослівно так: «з найповнішими і найпліднішими побажаннями». Гадаю, літературний переклад має бути такий: «з найкращими і найщедрішими побажаннями».

Хоча вихід у світ книжки з твором «Wielka utrata», безпідставно приписаним Міцкевичу, датовано 1914 роком, насправді її віддруковано в грудні 1913-го, й напередодні польського (римо-католицького) Різдва (тобто перед 25 грудня 1913 р.) вона з’явилася у львівських книгарнях, «полякам на “gwiazdk-у”»¹⁵ (тобто на різдвяну зірку). В анонсі «Невідома драма Міцкевича», надрукованому у львівському польському часопису «Gazeta Wieczorna» за 22 грудня 1913 р., Сидір Твердохліб повідомляв про «цікаве видання д-ра Франка, яке найближчими днями з’явиться на полицях книгарень»¹⁶. 24 грудня 1913 р. та сама газета вмістила перший польський відгук на книжку – публіциста Ст. Василевського, який назвав її попри «обширний життєпис Міцкевича» та «переклади його творів» «дивною містифікацією» («rzecz cała pozostaje – dziwaczną mistyfikacją»)¹⁷. 31 грудня 1913 р. з листовним проханням пояснити містичні підстави такої дивної атрибуції драми «Wielka utrata», викладені в передмові до книжки, звернувся до Франка вісімнадцятирічний студент філософського факультету Львівського університету, згодом відомий польський письменник та есеїст Ян Парандовський¹⁸. Певно, Франко подарував митрополитові Шептицькому один з перших щойно отриманих екземплярів книжки, скориставшись нагодою участі у відкритті Національного Музею (можливо, спеціально до цієї нагоди й було видрукувано кілька примірників).

Правдоподібно, саме у відповідь на цей дарунок митрополит Андрей дав Франкові свою візитну картку з надрукованим зазначенням церковного імені та прізвища «О[тець] Андрей Шептицкій», на якій власноруч увічливо написав: «цілим серцем дякую за так цінну і інтересну книжку і за память»¹⁹.

Тож цілком можливо, що саме на святковому відкритті Національного Музею митрополит Андрей під гучні оплески присутніх упровадив Франка під руку на почесне місце в тому самому «престольному» ряді посередині зали, в якому випадало сидіти їм обом. А згодом звістку про цю подію міг не зовсім точно передати І.Німчук.

___________________________________________________

¹ Сьвєнцїцький І. Огляд розвою «Національного Музею» / І.Сьвєнцїцький // Дїло. – 1913. – Ч. 278. – 13 н. ст. грудня (30 ст. ст. падолиста). – С. 7–8.

² Отворенє Національного Музея у Львові… // Дїло. – 1913. – Ч. 276. – 11 н. ст. грудня (28 ст. ст. падолиста). – С. 6.

³ Отворенє Национального Музея у Львові… // Руслан. – 1913. – Ч. 276. – 12 грудня (29 листопада). – С. 3. Також див.: Отворенє Национального Музея… // Там само. – Ч. 278. – 14 (1) грудня. – С. 2.

⁴ Отворенє Національного Музея // Дїло. – 1913. – Ч. 279. – 15 н. ст. грудня (2 ст. ст.). – С. 3.

⁵ Шептицький А. З істориї і проблєм нашої штуки: Виклад, виголошений на святі отвореня «Національного Музея» дня 13 грудня 1913 р. / Андрій ґр. Шептицький // Там само. – Ч. 281. – 17 н. ст. грудня (4 ст. ст.). – С. 2. Повний текст доповіді див.: Там само. – Ч. 279. – 15 н. ст. грудня (2 ст. ст.). – С. 1–2; Ч. 280. – 16 н. ст. грудня (3 ст. ст.). – С. 1–2; Ч. 281. – 17 н. ст. грудня (4 ст. ст.). – С. 1–2. Захопливий відгук про відкриття Національного Музею та «великий реферат» «Високодостойного Владики» опублікував Василь Пачовський: «На таке діло, як ... “Национальний Музей”, не стати хоч би і князів Церкви, яких мали ми много, але треба людини з ширшими горизонтами, вихованої в аристократичній атмосфері, де шануєся з роду в рід культ предківскої культури і своєї істориї та державности своєї нациї. Якби тільки се о д н о д і л о оставив нам Високодостойний Владика ґр. Шептицкий — то єго ім’я остане в нашій істориї безсмертне, а в нашій штуці вічне» (Пачовский В. Значінє Национального Музея для нашої культури / Василь Пачовский // Руслан. – 1913. – Ч. 280. – 17 (4) грудня. – С. 1).

⁶ Отворенє Національного Музея // Дїло. – 1913. – Ч. 279. – 15 н. ст. грудня (2 ст. ст.). – С. 3.

⁷ Послїдні вісти. Отворенє Національного Музею // Дїло. – 1913. – Ч. 278. – 13 н. ст. грудня (30 ст. ст. падолиста). – С. 4.

⁸ Інститут літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. – Ф. 3. – Од. зб. 1632. – С. 657. Слова «Др. Іванови Франкови» вписано чорним чорнилом від руки, весь інший текст, призначений для всіх достойників, надруковано в друкарні. На титульній сторінці картки, де видрукувано «Національний музей Львів, ул. Мохнацкого 42. Тел. 585», рукою (так само чорним чорнилом) зазначено адресата: «В[исоко]поважаний Пан Др. Іван Франко Львів ул. Поніньского ч. 4» (Там само. – С. 658).

⁹ Див. фотокопію титульної сторінки у статті: Купчинський О. Невідомі автографи Івана Франка / Олег Купчинський // ЗНТШ. – Львів, 1995. – Т. 229: Праці Філол. секції. – С. [4] ілюстративної вставки між с. 384–385.

¹⁰ «<...> в день іменин 13 грудня 1915 р.» (Там само. – С. 387).

¹¹ Там само. – С. 388. У передруці статті публікація дарчого напису та примітка до неї ідентичні першодрукові: Купчинський О. Невідомі автографи Івана Франка // Купчинський О. Вибрані статті та матеріали / Олег Купчинський. – Львів, 2011. – Т. 2: Прикладна архівістика та спеціяльні історичні дисципліни. – С. 601, 603.

¹² Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко / Роман Горак, Ярослав Гнатів. – Кн. 10: Quo tendis. Частина І: Відхід. – Львів: ВЦ ЛНУ імені Івана Франка, 2009. – С. 332.

¹³ Купчинський О. Невідомі автографи Івана Франка. – 1995. – С. 387. Так само в передруці: Купчинський О. Невідомі автографи Івана Франка. – 2011. – С. 601.

¹⁴ Горак Р., Гнатів Я. Іван Франко. – Кн. 10. Частина І. – С. 332.

¹⁵ «Wielka utrata» д-ра І.Франка // Руслан. – 1913. – Ч. 288. – 28 (15) грудня. – С. 3.

¹⁶ Twerdochlib S.. Nieznany dramat Mickiewicza? / Sydir Twerdochlib // Gazeta Wieczorna. – 1913. – Nr 1661. – 22 grudnia. – S. 4.

¹⁷ Wasilewski St. Mickiewicz na wirującym stoliku! Rewelacye dra Franki / St. Wasilewski // Gazeta Wieczorna. – 1913. – Nr 1665. – 24 grudnia. – S. 4.

¹⁸ Відпис Франка від 3 січня 1914 р. на цей лист Я.Парандовський опублікував у львівській газеті з власним коментарем: Parandowski J. Niedorzeczny pomysł Dr. Iwana Franki / Jan Parandowski // Przegląd polityczny, społeczny i literacki. – 1914. – Nr 17. – 22 Stycznia. – S. 1. Невдовзі він-таки виступив із докладним розглядом драми та Франкової атрибуції: Parandowski J. Adam Mickewycz. «Wielka Utrata». Istoryczna drama z rr. 1831–32. Wydaw dr. Iwan Franko. – Cena 10 kor. / Jan Parandowski // Ibid. – Nr 72–77. – 28 Marca – 3 Kwietnia.

Ян Парандовський (Parandowski, 1895–1978) – позашлюбний син українського греко-католицького священика, богослова, педагога та церковного письменника у Львові Івана Бартошевського (1852–1920) (див.: Лучук І. Хто був батьком Яна Парандовського? / Іван Лучук // Zbruč. [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://zbruc.eu/node/34660. 06.04.2015; Нахлік О. Бартошевський Іван Григорович / Оксана Нахлік // Франківська енциклопедія: у 7 т. – Львів: Світ, 2016. – Т. 1: А–Ж. – С. 118).

¹⁹ ІЛ. – Ф. 3. – Од. зб. 1635. – С. 369. Без дати.