Українське будівництво і чужі впливи

Dmytro Antonowуtsch: "Deutsche Einflüsse auf die ukrainische Kunst"; Verlag S. Hirzel in Leipzig. Mit 40 ВіІdtafеln. 1942. Ст. IV+180. 8°.

 

Зовнішній вигляд книжки чепурний. На обгортці він’єта-гравюра з руїнами старого українського замку. На її зміст складаються: передмова, якість розділів і висновки з показчиком місцевостей та імен і 62 ілюстраціями на 40 таблицях.

 

У передмові автор попереджає, що німецький вплив на українське мистецтво помітний в цілій історії, а що найменше від ХІІІ. в., тобто від часу, коли в Західній Україні розвинулося романське мистецтво під німецьким впливом і витиснуло сильно романізоване, але в основі своїй візантійське мистецтво, яке процвітало в цілій Україні протягом ХІ і ХІІ віків. Автор не виключає, що цей романізований під німецьким впливом візантійський cтиль міг прийти на Україну теж із Балканів. Далі автор підкреслює, до Україна хоч і виступає найдалі на Схід, але вона у процесі розвою мистецтва переживала ту саму еволюцію, як і Середуща та Заxідна Европа.

 

Перші пам'ятники українського мистецтва виступають разом з прийняттям христіянства у романізованих візантійських формах, які в ХІІІ в. заступлено чистими романськими формами. В XIV ст. здобув вплив ґотицький стиль, який вдержався в Україні три століття і тільки у другій половині ХVІ ст. стала помітною перевага ренесансу, але він не міг цілком витиснути ґотику. Ренесанс вдержався з ґотиком менше ніж одне століття. В XVII. в. барок заступив місце і ренесансу і ґотика. Цей стиль перейшов в центральній і східній Україні у своєрідний козацький барок. У XVIII. в. треба відрізняти в Україні рококо від барока і в архітектурі. Українські форми рококо є суттєво інші ніж тодішні европейські, плоскі стилі: ренесанс, барок і рококо припадають на добу розвитку, панування і занепаду козацької верстви, так що це є стилі козацької України (ст. 2). Традиційно, що й сьогодні ці три стилі звуться українським стилем, при чому забувається, що історія України не покривається з історією козаччини і не закінчилася з козацтвом.

 

З упадком гетьманату в 1764 р. і зруйнуванням Січі в 1775 р. закінчився козацький період в Україні і разом з тим закінчився і період козацького мистецького стилю. В часи рококо козацьке мистецтво досягло свого вершка і найбільшого блеску. У період клясицизму в українському мистецтві помітні ниві течії і мистецька творчість України йде новим шляхом, щоб після цього періоду у другій половині XIX в. попасти в еклектику. Звільнення від нeї починається щойно в XX віці, властиво за нашої сучасности. Україна переживала разом з цілою Европою мабуть дещо з запізненням ті самі періоди мистецького розвою. Але в кожний з европейських стилів Україна вносила свою індивідуальність, відповідно міняла форми і надавала свій питомий відтінок. Головна інтенція на Україні була: перейнятий европейський стиль перенести з каміня на дерево і втілити його в дереві, при чому це не було просте наслідування, тільки пристосування відповідно до органічних вимог дерев'яної техніки (ст. 2). Українці могли суперничати із західніми майстрами в мистецтві у дереві, але в кам'яному будівництві і в литті з металю стояли значно позаду чужоземних майстрів. Німецькі мистці були особливо діяльні на Україні в металопластиці.

 

І коли українське мистецтво тісно звязане з мистецтвом Середущої і Західної Европи, Московщина стояла під впливом тюрко-фінських, алтайських та інших азійських елементів і мистецьку творчість московського народу не можна зарахувати до форм европейської мистецької творчости (cт. 3). Впливи моногольських і тюрських народів не помітні в мистецтві України, хіба може в орнаментиці, але й то дуже незначні. З західних впливів в Україні в першу чергу доводиться говорити про впливи з Німеччини і з Італії. Саме в ренесансі й барокові переважають впливи італійські. Вони більші ніж німецькі, але і тоді німецькі течії ясно помічається. Але за ґотика і рококо в Україні панують майже виключно німецькі впливи (ст. 4), хоча в малярстві рококової доби помітна одна течія з безпосереднього французького праджерела. Все ж таки звідкіля б ці стилі в Україну не приходили, вони далі модифікувалися, асимілювалися і перетворювалися. Так творилися відміни варіянтів, так, що інколи з праджерелом залишалось малощо спільного.

 

Далі автор спирається окремо над усіма стилями, які перетворилися і асимілювалися в Україні і розглядає основно: І. добу романського стилю, II. добу ґотики, ІІІ. ренесансу, IV. барока: а) єзуїтського, б) козацького, V. добу рококо: а) як розвій єзуїтського і б) козацького барока, VІ. добу клясицизму.

 

І. Романський стиль опанував Україну в XІІІ. в. Пам'ятники з того часу збереглися тільки в Галичині, на Волині і на Поліссю, в центральній Україні їх не стверджено, бо тут і взагалі не збереглися мистецькі памятники ХІІІ. ст. (ст. 5). Перед ХІІІ в. в українській архітектурі виступають тільки романські окремі декоративні особливості, як фриз з луків, зубчастий ґзимс і півколони на стінах апсид. Романський стиль XІІІ в. виявляється не тільки в орнаментальних окремішностях, але і в архітектонічних складових частинах цілої будови, напр. у романських порталях і оздобах стін, у прибудові двох веж на західній фасаді базилікальних церков і в нових для України плянах цих церков. Це передусім були круглі будови, які до того часу були тут невідомі, таксамо як і круглі вежі. Вони появляються щойно з романським стилем і приходять з Німеччини. І так порталь церкви Пантелеймона в Крилосі біля Галича заявляє подібність до порталю церкви з Дойтш-Альтенбурґен Карнерс (ст. 6), але німецький є більший і багатший.

 

Одним з найважніших доказів того, що романський стиль прийшов в Україну не просто з Італії, але з Німеччини є те, що улюблена оздоба, тобто півколонки із сліпими лухами в Італії оздобляли ззовні фасади, а в Німеччині і в Україні вживалися на зовнішних стінах апсид (ст. 9), як це показує церква Пантелеймона в Галичі, або вірменська катедра у Львові, хоч ця церква має більше ґотицьких ознак. До романських особливостей треба зачислити і обидві вежі на західній фасаді Софійського Собору у Києві, які очевидно були прибудовані пізніше до головної будови, бо opгaнічно з нею не зв'язані, і також вежі Чернигівської катедри.

 

Подібні вежі мають собори Володимира Волинського і Овруча. Це Україна позичила з Німеччини. Від X по XII вік в Україні прийнятий був плян церкви "трикорабульної системи з дуже короткими кораблями" (вийнятком є св. Софія у Києві, що має 5 кораблів). Походження цього пляну старі вчені приписували впливові з Корсуня (Херсонесу), опісля не без впливу Стржиґовського, виводили цей план з Закавказзя. Новіші докладні досліди виявили, що українська орнаментальна різьба і образова скульптура прийшли України з Болгарії, з Охрідського патріярхату; те саме торкається і старшого стінного малярства, те саме можна сказати про перші церковні книги і церковні достойники теж були болгари. Тому оправдане питання, чи не звідтіля прийшла і церковна архітектура. І це можливе (ст. 10).

 

В ХІІІ в. з романським стилем з’являються і круглі церкви (ст. 11), напр. св. Василія у Володимирі Волинському, заснованім в кінці XII або на початку ХІІІ ст., як окрема церква, ХІІІ вік приніс ім’я тільки одного різьбяра, ним був "Хитрец Авдій", мабуть українець. Він будував у Холмі. Через брак джерельних відомостей висновок, що романське мистецтво прийшло до нас Німеччини прийшлося зробити виключно на основі аналізи мистецьких пам'ятників (ст. 12). Можна було ствердити тільки їх спорідненість з німецькими. Але українці не наслідували по невільничому, тільки нагинали новий стиль до старих традицій, до свого традиційного трикорабельного пляну, який зберігся і в Пантелеймонській церкві і в інших, і нові круглі церкви не витиснули тринавних традиційних.

 

Діяльність українців як майстрів, які приймали чужі впливи йшла подвійним шляхом. Присвоєнням чужих форм вони збагачували власне знання і опісля пристосуванням власних традицій до нового напрямку творили синтезу. Ця друга фаза праці є особливо цікава, бо вона повна творчих змагань. Як їх вислід з'явилася українська відміна романського стилю, вияв форми, яка повстала з місцевої традиції і нових романських естетичних вимог. Це є церковна будова з трьома кораблями і трьома апсидами з двома або трьома парами колон, які відділяють в середині церкви короткі кораблі один від одного, з романськими зовнішніми порталями, з двома вежами при фасаді з круглолуким фризом, з півколонами, з романськими капітелями і арками на апсидових стінах, яку можна означити, як український витвір романського мистецтва (ст. 13).

 

ІІ. Ґотика. Ґотика прийшла в Україну з Німеччини, із Шлезька, де процвітала цегляна ґотика. Це і визначило наперед характер ґотики в Україні, тобто і в Україні ґотика мала характер цегляний, як у Північній Німеччині. У другій половині XIV в. почався наплив німців на Західню Україну, особливо до Львова, який з того часу став центром мистецттва. Від тоді до XVI в. німці в архітектурі Львова і дрібних українських міст зайняли монопольне становище (ст. 15). Тільки в XVI в. німецьких майстрів заступили північно-італійські майстри, які з'явилися у Львові у великому числі, і принесли зі собою новий ренесансовнй стиль.

 

Перший німецький ґотицький майстер у Львові, ім'я якого до нас дійшло, був "Мeister Dоring" або "Doringus murator", ім'я якого в городських книгах Львова виступає між роками 1382—1389; він скомбінував ґотику із старими українськими традиціями. Він побудував у Львові церкву св. Юра для українців і катедру для вірмен. По словах очевидців обидві церкви побудовані були на основі одного пляну. Церква св. Юра була знищена в XVIII в., а вірменська збереглася донині. Тут в основі лежав старий трикорабельний український плян, і молодша романська традиція — романська оздоба апсид (ст. 15-16). Лозінський нараховує для кінця XIV і початку XV віку до двадцяти імен німецьких будівничих і різьбярів, записаних у львівських городських книгах. Інші німецькі майстри будували римо-католицьку катедру у Львові, почату в 1370 р., як каже сумнівний переказ. Все ж таки у 1404 р. вівтарна частина катедри була вже готова. Кінчив цю будову майстер Конзаґе. Одначе повне закінчення будови тягнулося аж до 1480 р., тобто приблизно 100 літ і було завершене німецьким майстром Ґромом (Grom) і Рабішем (Rabisch) з Бреслява. Дуже нежданне і цікаве при тому те, що ця будова зберегла стару українську традицію трьох коротких кораблів рівної висоти (Hallensystem) тільки з двома парами колон (ст. 17), так що сама середина, коли не рахувати притвору (Vorhalle) була коротша від вівтарної апсиди. Всі дослідники поясняють не браком грошей, але автор вважає, що скорочення за відсутністю грошей саме цієї частини відповідало традиційному смакові, бо в Україні не любили довгих кораблів. Хоч цегляна ґотика взагалі бідна на скульптурні прикраси, але українська ґотика особливо вражаючо бідна на скульптуру.

 

І ця бідність на скульптуру у повній мірі виступає і в римо-католицькій катедрі Львова. З провінціяльних ґотицьких церков в Україні збереглася замкова церква у Кодені над Бугом, побудована мабуть 1820 р. кн. І. Сапігою. Тому, що розвій міст в Україні йшов дуже слабо, то не було і таких розкішних міських ратушів, якими пишається Німеччина (ст. 19). Для нас особливо цікава думка автора про принесення в Україну готового заробленого пляну сільської дерев'яної церкви з Німеччини. І автор каже, що цей тип церкви не тільки був прийнятий радо, але що він в своїм дальшім розвою став народнім. Це заслуговує на більшу увагу. Шановний автор відрізняється тим, що не любить щось твердити, не спираючись на певні документи і такими певними документами служать самі дерев'яні церкви ґотицького стилю, які збереглися до сьогоднішнього часу на Закарпаттю, Лемківщині, і навіть на Бойківщині. Тому то думки Д. Антоновича особливо цінні. "Ще сьогодні — Читаємо на ст. 19 і 20 — існують в німецьких селах всіх провінцій церковні будови, які складаються з трьох частин розташованих у напрямі зі сходу на захід. Першу частину від входу починаючи творить вежа дзвіниці, через яку зроблено вхід до церкви і цей вхід представляє ніби притвор. Ця вежа представляє найвищу частину церкви для приміщення дзвонів; за нею йде середня частина, яка представляє властиву церкву, тобто приміщення для вірних. Ця частина значно нижча від вежі дзвіниці, але значно ширша і просторніша, щоб могло увійти більше вірних. Плян цієї частини буває квадрат або прямокутник. Третю частину церкви представляє вівтарна апсида, яка буває значно нижча і менша ніж середня частина. Цей тип церкви добре відомий в усіх краях середньої Европи. І ось цей тип церкви і був перенесений в Україну безіменними майстрами разом з ґотицьким мистецтвом. В Україні цей тип в різних місцевостях підляг протягом віків різним розвоєвим змінам. Його треба вважати в Україні за найвизначніший і найхарактеристичніший тип. Його простота в тому, що він складається з трьох частин не зв’язаних між собою ні органічно ні архітектонічно, тільки механічно приставлених одна до одної. Інколи цілості недостає якоїбто не було гармонії між частинами, які відповідають тільки своєму призначенню. Вони безіменно повстають й опісля безслідно зникають в мовчазних селах. Тільки щасливі збереглися до сьогодні" (ст. 20).

 

Далі автор каже, що перетворення цього типу в Україні почалось завдяки тому, що тут будувалося не з каміння чи цегли, тільки з дерева (ст. 20). Цей тип будувався у лемків, як найдальше на захід висунутого і найконсервативнішого українського гірського племени ще й у XVIIІ віці (ст. 20). Але далі на схід від лемків цей тип церкви перетворився і з нього витворилася архітектонічна єдність (ст. 21). Мала вівтарна апсида побільшилася, а велика дзвінична вежа зменшилася, середня ж частина стада вища і масивніша ніж обидві згадані. Переходові ступні такого перетворення можна знайти у сусідній з Лемківщиною Бойківщині (ст. 21). І Бойківська церква дозволяє пізнати, в якому напрямі йшов розвій трьохчастинної української церкви. Він закінчився відділенням від церкви дзвіничної вежі і будуванням дзвіниці окремо та зрівнянням між собою західної частини і східної вівтарної при залишенню середньої більшою і вищою. Цей процес закінчився в XVI віці (ст. 21).

 

"Пізніше розвій йшов у напрямку створення п'ятивежної церкви хрестового пляну і закінчився у XVIII в. дев'ятивежним типом". Ця схема розвою архітектури в Україні дуже приманлива та сперта на документах-пам'ятниках, на самих збережених церквах. І її дуже приманливо приняли. Але саме творення і форма дерев'яної ґотицької церкви дає велике поле для дискусії. Чи поземий плян малої сільської тридільної ґотицької церкви був вироблений самою ґотикою чи існував перед нею? Ми знаємо в середущій Европі (на Словаччині, на Моравії) багато трьохнавних мурованих романських церков, і це якраз по сусідству з Лемківщиною. Отже трьохчастинний плян церкви міг існувати ще перед ґотикою за часів романського стилю і він саме найліпше підходив до східного обряду православної церкви, в якій вівтар виділено стіною іконостасу від церкви. І це відділення було остільки сильне, що навіть виявилося у церкві св. Марка у Венеції вже в XІ. в. Прийнявши гіпотезу автора можна подумати, що дерев'яні церкви особливо трьохнавні почали у нас будуватися тільки з приходом ґотицького стилю десь у XV віці, а до того часу за 4 віки христіянства воно ще не навчило будувати на селі церкви, хоч дерев'яне будування стояло високо в Україні. Деталі мурованого романського церковного будівництва на Словаччині вказують, що воно наслідувало дерев'яні церкви побудовані на зруб. Стржиговський виводить романське балканське будівництво з попереднього дерев'яного зрубного. Словацькі романські муровані церкви деталями появляють, що вони наслідували не тільки трьохнавні, але навіть дерев'яні вежові зрубні церкви. З другого боку готицькі дерев'яні церкви показують у своїй структурі неспокій, боротьбу поземої рубної структури двох передніх веж із сторчевою структурою (або т. зв. фахверковою) дзвіничної вежі, а це вказує на те, що готицька сторчева дзвіниця побудована була на романській зрубній традиційний системі, яка мала всі три зрубні вежі. І наша колядка "церкву збудую з трьома верхами", що дає схему церкви, мусіла бути зложена раніше від XV віку. Вона мабуть була витворена в другій половині XІІІ віку, або на початку ХІV в., коли Україну опанували татари і, як каже Грушевський у своїй "Історії української літератури", творчість українського народу перейшла на село, і релігія христіянська особливо інтимно зв'язалася з нижчими верствами народу, тобто із селянством. Як мені здається, це одна з найбільших заслуг цієї книги Антоновича, що вона видвигнула цю проблему і таким чином зробила можливою дискусію та необхідність дальших студій цієї проблеми.

 

Чергові розділи книги обіймають ІІІ. Ренесанс від ст. 29—50, IV. Барок ст. 50—85, V. Рококо ст. 86—138 і VІ. Клясицизм ст. 139—171. Питання зв'язані з цими стилями на Україні були вже розроблені більше чи менше іншими авторами і тому доволі відомі. Я вже раніше вказав на напрям думок Антоновича в цій книзі і тут спинятися над ними більше не буду. В розділі (Schlussbemerkungen) ст. 172-174 автор спиняється на добі еклектизму на Україні у другій половині XIX в. і на сучасній нам модерній добі. На закінчення автор висловлює думку, що мистецькі течії, приходили з Німеччини і з Італії були також найдужчими і найплодовитішими, які доходили до України із Зах. Европи. Італійські впливи приходили головним чином з Льомбардії та з італійської Швайцарії, німецькі-ж переважно зі Шзезька та Східньої Прусії. Майстри з Риму і Відня приходили в значній меншості. Головні течії, які приходили в Україну з Німеччини та Італії перехрещувалися тут з французькими та нідерляндськими впливами, особливо в малярстві. Французький вплив мав значіння в рококовій добі, нідерляндський в бароковій добі, але для українського мистецтва це були тільки епізоди.

 

Треба сказати, що хоч книжка "Німецькі впливи на українське мистецтво", як виявляє самий заголовок, має дуже вузьку ціль, але завдяки глибокому знанню матеріялу, автор представив майже цілу історію українського мистецтва в її історичних рисах, за вийнятком хіба передроманського періоду. Тому то її читається з подвійним інтересом, і не шкодило б мабуть видати її і в українській мові, може тільки розширивши опис передроманської доби. Переклад на німецьку мову вдатний так, що цю книгу читається легко і в німецькій мові.

 

[Краківські вісті]

14.02.1943