Сего хотє усі люде… В такому разі психічне здоров'я – себто колективне щастя – спільноти залежить передовсім не від можливостей, а від ясності, неприхованості намірів і прагнень.
Одну з найкращих гостин я мав у Мукачеві. Разом з товаришкою вийшли вранці з готелю, щоби напитися доброї кави, якої в ті часи не було у нас, у гастрономі. Там до нас підійшов середнього віку чоловік і запитав, чи ми маємо трохи часу, щоби йому помогти. Час у нас був, бо робота мала відбутися аж під вечір. Чоловік запросив до себе додому, щоби трохи почастуватися. Поміч полягала в тому, щоби додому прийшов хтось незнайомий, якого можна би було назвати гостями. Бо чоловік жив зі старезним татом, і тато забороняв йому пити вино вдень самому. А той дуже хотів попити молодого вина, яке вони з татом робили. Ми швидко познайомилися і пішли до добротного мадярського дому. Там сидів злосний тато. Нас представили йому як давніх знайомих зі Львова. І тато дозволив розпочати гостину. Цілий день ми пили вино, сьорбали сливовицю, дзьобали різні смаколики з пивниці, городу і комина. Тато прислухався до наших оповідей про Україну, врешті сам сів до столу, син подав йому трохи вина і пару плястерків ковбаси. Через кілька годин визнав, що син так наробився за останній час, що можна трохи забавитися, тим більше, що до хати хтось прийшов, та й ще такі далекі гості. І сам почав розповідати всякі цікаві речі, час від часу прикрашаючи їх добре продуманими повчаннями і побажаннями. Він набувався. Ми набувалися.
А у маленькому містечку у районі Ріоха все було набагато простіше. Вдень лише в одній кнайпі було кілька людей. Старих чоловіків, які пили каву, вина, читали книжки і газети, слухали радіо, грали у шахи. А ввечері на вуличках біля десятків кнайп з цілком відкритими дверима було вже кілька тисяч мешканців кількатисячного містечка. Хто не вийшов з дому, той стирчав з вікна. Всі тримали в руках склянки, всі пили, ніде не було п'яних, і всі безупинно говорили, майже тручись одне до одного. От в цьому сенс життя – сказав мені один тамтешній інтеліґент. У нас це всі знають, що найголовнішим у житті є смачна їда, добрі напої і говорити, говорити, говорити з кимось, часом обніматися і цілуватися, потому добре спати. І чекати наступного доброго вечора, бо перед тим буде страшна виснажлива праця на самоті.
Власне про щось подібне роздумував Вінценз-філософ. Він говорив про гуцулів, але казав про людей. Казав, що гірське життя – це передовсім тяжкі змагання за виживання. Тобто праця, яка помалу убиває. І ця гарівка прирікає на самотність. Є робота, яку мусиш зробити сам, і вона може бути дуже довгою. Але саме тому такого великого значення набуває набування. Гостина, частування, бенкет, частування. Короткі миті, коли нема праці і нема самоти. А є зустріч, якісь люде, тертя і не тільки твій піт, і говорити, говорити, співати і данцувати, і позасинаймо, ніби повмираймо…
Цього всім треба. Навіть найліпша праця – робота над собою – частково втрачає свої принади, якщо про це нема як розказати. Різні клімати і родючості, різні темпераменти і ситості, різні рівні вільності і неволі вносять і вносили свої корективи у культури набування.
Однак найважливішим показником колективного щастя є вміння набуватися. Дозвіл на визначення міри між працею і забавою, між самотністю і зустріччю, між виснаженням і гостиною. Між слідом і безслідністю.
Часом люблю дивитися на старі родинні знимки, зроблені власне на різних приятельських прийняттях. Тридцяті, сорокові, п'ятдесяті роки. Майже нічого на столі. Майже порожні тарелі. Недопита фляшка вина. Багато людей, хтось з господарів, хтось із гостей, завжди хтось незнайомий, сонні або збуджені діти, видно що у приміщенні прохолодно (або навпаки, вечірня горяч, відкриті руки і шиї, ганки, веранди). Натхненні лиця навіть тоді, коли погані часи, коли завтрашні дати увійдуть у якусь історію. Вони всі разом, хтось до когось прийшов, хтось когось запросив, хтось просто вступив. Вони набуваються. І нічого ліпшого у той день статися не могло. Тому їм зовсім не шкода змарнованого часу.