Львів, 12 лютого.
Кожний нарід має такі одиниці, що з різних причин забули про своє походження, втратили зв'язки зі своєю нацією й включилися у організм чужої, а то й ворожої національної збірноти, побільшуючи її чисельність та збагачуючи її духові цінності.
Зокрема наш нарід внаслідок своєрідних умовин, серед яких довелося йому жити, втратив багато вартісних одиниць на користь сусідніх, часто ворожих нам національних організмів. Довговікова політична неволя, брак власної державности створювали сприятливі умовини для переходу у чужонаціональний табор. Одні пішли туди почестей й матеріяльних користей ради, інші внаслідок виховання або перебування у чужому середовищі, ще інші під впливом чужинецької пропаганди, яка слабих духом і безкритичних одиниць ловила на свій приманливий гачок. Декого пхало у чужонаціональний табор почуття власної меншевартности, притаманне поневоленим народам, зате притягала його туди краща організація і більша сила, які можна виробити собі лиш у рямках державної організації. Багато відскакувало від своєї нації із гарних, ясно освідомлених причин. Зокрема багато втрат мали ми на наших окраїнах, на національно мішаних теренах та в містах, бо міський елемент, природно, завжди був більше податний на денаціоналізацію. Ці витрати в чужу користь відбувалися в нашому минулому, діялися теж і на наших очах. Багато вини в тому несемо й ми самі. Слаба організованість й мала відпорність, нехіть до міста, відступ з позицій під будьяким натиском з противної сторони, врешті невміння притягати до себе й влегшувати поворот на лоно рідного народу тих, що його покинули, ось це причини, що наші витрати були великі. Ми були мистці у відпиханні від себе тих людей, в яких пробудилося національне сумління, відізвалася українська кров й які забажали вернутися назад до свого народу.
Коли атракційна сила українства стає тепер чимраз більша, ми мусимо завернутися з фальшивого шляху й закинути нічим неоправдану методу відпихання від себе тих, які зголошують охоту стати знову членами української спільноти. Навпаки, ми мусимо не лише з відвертими раменами приймати всіх тих, що самі повертаються у наші ряди, без огляду коли, з яких причин і мотивів нас покинули, але й створити сприятливу атмосферу, яка дала б змогу зробити це й тим усім, які переживають внутрішню боротьбу, вагання, а то й не мають відваги рішитися на цей крок. Мусимо створити такі умовини, щоб ця боротьба, це вагання вийшло у кожному випадку в нашу користь. У тому випадку треба піти за притчою про блудного сина й теплим серцем прийняти кожного, хто зійшов на манівці, але прозрів і вертається в пороги батьківської хати. Мусимо бути під тим оглядом дуже ліберальні, толерантні й вирозумілі, мусимо дуже тактовно й делікатно поступати, щоб кожному, в чиїх жилах пливе українська кров, дати змогу стати знову українцем. Не дихаймо ненавистю до тих, що колинебудь, з якихнебудь причин відстали від нас, визбудьмося фальшивого переконання, що латинник чи українець, який говорить по польськи не є українцем.
Що більше ми мусимо перейти до акції в тому напрямі і не лише приймати тих, що самі почули в собі зов української стихії, але й вишукувати оці заблукані вівці, будити в них приспану, чи загублену свідомість національної приналежности. Тим євшан-зіллям, що пригадає їм, "чиї вони діти, яких батьків сини", хай стане наша організованість, наша праця, сила й наші осяги, завдяки яким змога назвати себе українцем і стати членом української національної спільноти наповнить кожного гордістю. Без того українство не матиме атракційної сили й навіть у цей сприятливий момент замість збільшити свої ряди, зазнає знову втрати.
Тому наказом хвилини є поставитися до питання блудних синів нашої нації наскрізь позитивно й розв'язати його у нашу користь.
В. Б.
