Отрута

Малий фейлетон
— Ніяк не можу зрозуміти, пане Пахомій, як можете так кожного дня хльопати то... плюгавство... — зачепив я знайомого, що вертався увечері додому.
— Плю... Гавс... тво, пане Онисиме? Е!... Що кажете? А Ви пробували? — обурився Пахомій.
— Досить мені поглянути на Вас! — усміхнувся я...
— Або що? Негарний з мене молодчина?! — намагався випростувати знайомий на ввесь ріст та у цій хвилині як довгий повалився на хідник.
— Справді, дуже... пристійний! — прошепотів я під носом, помагаючи п’янюзі піднестися.
— А що... трохи випив... то випив... От трапилася компанія, то так у чвірку і... — говорив Пахомій, опираючись об мур кам'яниці. — Купив Петро від знайомого за 180 злотих... Ну... ну... і... випили...
— Не жаль Вам так надармо розкидати гроші на отруту... У Вас же жінка, маленькі діти... — приговорював я до розуму.
— Ой... так!.. Жінка!... Пане Онисиме, будьте такі добрі і підпровадьте мене до помешкання, бо ця година... то... Ой! Ви її не знаєте, розчерепить мені голову гачком! — просив Пахомій, схоплюючи мене за руку.
Я підпровадив знайомого до дверей його мешкання і сам швидко зійшов на вулицю. Не хотів я бути свідком жіночих метод протверезіння Пахомія. Хто знає, чи і мені не обірвалось би щонебудь при цьому?
*
Вчора я поїхав у недалеке село. Мав орудку до одного знайомого господаря.
— Но, пане Підпіліть, — говорив знайомий до мене — мушу Вас сьогодні погостити.
— Е, певно добрі вареники з сиром і зі сметаною — думав я, аж облизувався на саму згадку.
За хвилину господар поставив на столі плящину, чарки та й ще щось там.
— Добра самогонка! — хвалився знайомий, наливаючи у чарки.
— Не п'ю — відсунув я чарку від себе.
— Їй Богу — це не отрута!... — переконував мене, — справжня самогонка.
— Взагалі не п'ю горілки! — пояснив я.
— Чудний з Вас чоловік! — дивувався господар. — З міста... і горілки не п'є... А у нас тут... одного чоловіка нема, що не пив би.
— А чи Ви, пане господарю, подумали колинебудь про те, що Ви п’єте отруту, що так важко запрацьовані гроші кидаєте у болото — намагався я пояснити.
Слухав мій господар, хитав головою, потакував... і...
— Може і Ваша правда, пане Онисиме! — сказав він. — Та що ж? Якось до тої горілочки так тягне, як злодія вкрасти...
______
— От, яке розлоге поле праці для всіх, хто деклямує гарні фрази про економічний, фізичний та духовий розвиток широких кол нашого громадянства — думав я, вертаючись до міста.
Онисим Підпіліть.

11.02.1943

До теми