Спочатку вистигає повітря, а вода ще довго тримає тепло. Про це мало хто знає, тому місто й пляжі порожніють, залишаючи вдосталь простору для кожного. Море о цій порі найкраще, бо з нього не хочеться виходити.

 

Надворі холодніше, – каже хтось із води, наче море є домом, а повітря – двором.

 

Вода як камінь: літом вбирала сонячні промені, наче намисто, а тепер не спішить віддавати їх. Але мине зовсім трохи часу, і туристи таки роз’їдуться, залишаючи острів наодинці з зимою. Негусто на планеті є таких печальних місцин, як літні курорти взимку.

 

На лижних спусках якось навчилися давати собі раду з порами року – влітку підйомники працюють для людей, що хочуть надивитися на красу гір, спуститися на гірському велосипеді, назбирати ягід чи просто подихати розрідженим киснем.

 

Натомість що робити на літньому курорті взимку? Морозу немає, ковзалку для ковзанярів не облаштуєш; сніг не випадає майже ніколи, тому запропонувати туристові романтичний вечір на Новий рік теж не вийде – у меню лише огидний дощ, калабані, мряка і мокро-сіра безнадія.  

 

Зиму треба просто пережити. Перечекати. Влітку власники нерухомості гребуть гроші, щоб узимку їх витратити. Надприбутки в липні і серпні блякнуть, якщо розділити їх на цілий рік.

 

А літні звички залишаються. У липні господар живе в маленькій комірчині, де й ліжко, і кухня, і пралка; туристи роз’їхалися, але взимку він все одно живе в тій комірці – щоб не гріти весь будинок. Маючи нерухомість на популярному острові, яку в оголошеннях називають «елітною», насправді цілий рік тулиться в камері, котру в наших широтах назвали б «літньою кухнею».

 

Нас він зустрічає саме в такому приміщенні – маленькому, приземкуватому, тісному. Тут і поличка з книжками, і музичний центр, і кухонна шафка, і мікрохвильовка, і вуличні вазони з квітами (щоб не померзли), і недбало застелене ліжко, і відповідний запах.

 

Як у сторожці. Власник залишився зимувати, щоб не обікрали садибу. Або просто через те, що більше робити йому нічого, ніхто його ніде не чекає. І тому, що тут його дім.

 

Закінчується зима, скрізь порожньо й незатишно. Місто голе, відкрите всім вітрам. На пляж боляче дивитися. Навіть псюра не пробіжить покинутою вулицею.

 

Господаря звати Борна, він невисокий, жилавий і загалом схожий на Гемінґвея: неохайна борода, старий теплий светр, жовті від тютюну пальці, невизначений вік, добрий, але втомлений погляд. Здалеку б скидався на гіпстера, але при ближчому розгляді стає зрозуміло, що це порядна людина.

 

Він намагається бути гостинним, тому ладить вечерю на нас трьох: власноруч зібрані по околицях шпараґи, обмотані мотузком, наче в’язка свічок, падають в окріп, щоб за кілька хвилин уже смажитися на пательні з яйцями.

 

Чистить навпочіпки дрібну рибу, а ми, охочі віддячити за гостинність, намагаємося бавити його розмовою. Спершу згадуємо, що приїхали на Крк, щоб подивитися на пам’ятки, писані глаголичним алфавітом. Ага, каже він, і тема згасає, бо довго про глаголицю, ще й на голодний шлунок, не поговориш.

 

Рибу він зловив сам, ось і нова тема. Борна рибалить круглий рік та, як і рибалки в кожному куточку світу, нарікає на улов. Взимку це заняття взагалі позбавлене фінансового сенсу, продати щось перекупникам вдається лише зрідка. А все одно день у день виходить у море на ветхому човнику.

 

Нащо?

 

Бо йдеться зовсім не про гроші і не про рибу, а про те, щоби – знову за рибу гроші – чимось займатися, знайти собі справу, згаяти за рутиною день, прикласти себе до чогось. Сенс не в продукті і не в прибутку за нього, суть у самій роботі, в її повторюваності, що дозволяє пережити зиму.  

 

І літа діждати.

 

 

11.02.2018