“Читання – це дуже інтимна річ; тому якщо вже радити книги, то не ті, які нам подобаються, а ті, які дають відчуття того, де ми є зараз, відчуття справжнього масштабу проблем людства – набагато більшого за той, що дають нам соціальні мережі”, – переконаний професор Ярослав Грицак. Вчора, 8 лютого 2018 року, він прочитав публічну лекцію “Книги, які варто прочитати”, котру організував Ярослав Рущишин.
“У Вас не виникало враження, що мимо протікає важлива (та інколи вічна у часі) інформація, а ми тратимося на «фейк» або красиві ззовні книжки з непотрібним чи маловартісним змістом? Я у такому стані – постійно. Тому й тривалий час «тиснув» на професора Грицака, щоби він прочитав лекцію з цього приводу. Нарешті вдалося”, – анонсував подію знаний львівський підприємець.
Z мав честь послухати вчора Ярослава Грицака наживо, все ретельно занотував і тепер подає сказане професором до Вашої уваги.
“Щоби ставити великі питання, треба думати по-великому, а для цього треба читати великі книжки”
Відчуваю, що у нас є спільна хвороба – ми втрачаємо сенси. Це нас страшенно дратує і доводить майже до якоїсь фізичної реакції. Тому почати читати потрібно хоча б тому, щоби позбутися стану роздратованості. Цей стан є доволі сучасним, він існує приблизно останні 10–20 років і значною мірою пов’язаний з інтернетом, з лавиною інформації, яка на нас падає. Навряд чи хтось з нас пам’ятає, що читав вчора чи позавчора у fb. Величезна кількість інформації не піддається сприйманню, це приводить до постійного стресу – а як наслідок, втрати бачення повної картини. Тому одна з порад, яку дав владика Борис Ґудзяк, – відключіть fb на деякий час або й взагалі залиште цю мережу. Наше постійне перебування у соціальних мережах заважає побачити проблему в її реальному масштабі.
Але все це пов’язано не лише з інтернетом, а й із сучасним станом світу загалом, в якому люди втратили віру у великі речі. Це стан постмодернізму, який зруйнував усі великі теорії, наративи та “-ізми” і сказав, що ствердження якоїсь істини веде до появи тих, хто цю істину перетворять у політичну владу. Відтак коли хтось говорить про великі теорії, то робить це не просто так, а з певною політично вигідною метою. Постмодернізм руйнує все, але нічого по собі не залишає. І цей стан триває 25–30 років… Позитивно, що деякі історики вважають, що постмодернізм закінчився в Україні на Революції Гідності, бо саме Майдан показав – великі ідеї реальні й за них треба боротися.
Кінець постмодернізму показує, що великі теорії не тільки реальні, але й потрібні, якщо ми хочемо зберегти своє психічне здоров’я, – а ще більше, коли шукаємо відповіді на якісь питання. Але тут є одна умова: питання мають бути великі і стосуватися не лише формату України, а й усього світу. Тут спрацьовує правило лучника: якщо ми хочемо попасти в ціль, то повинні цілитися вище.
Втім, щоби ставити великі питання, треба думати по-великому, а для цього треба читати великі книжки, які дають правильні масштаби. Адже коли ми бачимо велику картину, на ній легше віднайти координати, які дозволять вирішувати менші стратегічні питання.
Ідея великих книг має свій час та місце народження... Після ІІ Світової війни, коли молоді люди, які повернулися з фронту, пішли в університети, стало зрозуміло, що у багатьох із них є великі психологічні травми. Відтак професори відомих європейських університетів вирішили, що для таких людей потрібно розвивати спеціальні курси, які б допомогли вилікувати депресію. Окрім того, вони вважали, що війна сталася саме тому, що люди не читали великих книг. Щоби якось допомогти цим людям, вони запровадили спеціальний курс, на якому читали й обговорювали конкретний перелік книг. Його мав прочитати й обговорити кожен студент і викладач університету. В результаті єдина ідентичність, яка єднала всіх студентів та викладачів, – це перелік прочитаних книг. В Україні цей курс читають в Українському католицькому університеті вже впродовж десяти років.
Також є спеціальні видання, які підказують, що потрібно читати, на що звертати увагу. Одне із таких – “The New York review of books”. Його раджу переглядати щотижня. Там, зокрема, дуже багато про Україну, і майже кожна країна має відповідник такого видання. Воно дуже селективне, туди запрошують тільки топових експертів. Наприклад, останніми роками про Україну пише Тімоті Снайдер.
Платон “Держава” та “Печера і світло” Артура Германа
Найперше я раджу прочитати книгу Платона “Держава”, яку він пише від імені свого вчителя Сократа. Вона, можливо, не дуже цікава, але дуже корисна. Втім, цю книгу завжди неправильно читають і думають, що усе написане – про державу. Насправді в книзі Платона важливий не образ держави, а образ світлої печери, навколо якого згодом будується вся європейська філософія. Платон каже, мовляв, уявіть, що ви всі живете в печері, і єдине світло, яке проникає туди, десь сховане від нас. Все, що ви бачите – це тіні, які рухаються довкола і відбивають світло. Ми це сприймаємо як єдину радість. А насправді найбільше завдання – це вийти на світло. Платон роздумує, що станеться з людиною, яка вийде з печери. Однозначно відбудеться переворот у мисленні. Але коли ця людина повернеться в печеру, щоб розказати іншим, що існує вища істина – скоріше за все, її висміють і не зрозуміють. Попри це, весь сенс людського життя – це вийти з печери, з тої рутини, яку ми називаємо життям. Ми покликані до світла, до вищості. І коли ми стараємося вийти з темряви, то одразу стаємо тими, ким маємо бути, і наш масштаб мислення зростає.
Манускрипт «Держави» (переклад латиною 1401 року)
Це справді революційна теорія. Тому я вважаю, що Платона треба читати перед Біблією. Платон і Сократ вважаються попередниками християнства, й у цьому прослідковується пряма аналогія.
Арістотель натомість вважав, що є сенс придивлятися і до тіней, тобто до того, що нас оточує, адже тоді ми можемо зрозуміти задум Божий щодо створення світу. Не даремно Арістотель багато уваги приділяв вивченню природничих наук. Він був переконаний, що світ, створений Богом, – це ще одна книга, яку ми маємо прочитати, а пізнаючи світ, насправді пізнаємо Бога. І це пізнання повинне бути не лише духовне, а й раціональне – “ora et labora” (лат. – молися і працюй)
Щоби зрозуміти книгу Платона “Держава”, варто прочитати ще одну книгу – “Печера і світло” Артура Германа. Це короткий курс європейської філософії, цивілізації. Там ви знайдете багато важливих авторів.
Це книга, яка супроводжує, допомагає розуміти інші книги. У цьому контексті ніколи не варто читати текст, якщо ви не знаєте, про що він, звідки з’явився, який контекст, яке питання ставить автор.
Біблія
Наступною книгою має стати Біблія – але, як я вже сказав, вона має йти після Платона. Якщо ви прочитаєте Платона, буде набагато легше зрозуміти, про що Біблія. Не потрібно читати Біблію самотужки не тому, що це заборонено, а тому, що ця книга надто складна. Там багато метафор, і добре мати поряд людину, яка б допомогла вам потрактувати значення, зрозуміти зміст біблійних віршів.
Дуже часто Біблію сприймають надто буквально, спрощуючи розуміння. Тоді як насправді ця книга пробує сказати дуже складні речі, але мовою, яку ми здатні зрозуміти. Уявіть, що ви пробуєте навчити собаку або кота таблички множення… Наскільки складним це виявиться? А тепер уявіть, що Бог мислить диференціальними числами, а ми схожі на собак та котів… То як він може нам донести зміст? Біблія – це спосіб просто сказати складне. І розуміти це просте треба вчитися.
Клайв Стейплз Льюїс “Просто християнство”
Льюїс пройшов шлях, який проходить багато з нас: від атеїста до християнина. Тому книга “Просто християнство” особливо цінна тим, що автор показує різні стадії свого шляху навернення й розповідає про це винятково простою і зрозумілою мовою. Коли починаєш читати її, то усвідомлюєш, що досі не розумів, що таке християнство.
Ця книга неймовірно щира. Автор не писав її, а читав… У книзі зібрані тексти програм, які він читав на BBC із 1940-го по 1944 рік британським воїнам, які були на фронті. Читаючи для такої авдиторії, Клайв С. Льюїс намагався бути максимально щирим, бо розумів, що це люди, які можуть у будь-який момент загинути.
Попри це, особливо цінно, що книга переповнена блискучим гумором. Наприклад, питання “чому варто ходити до церкви у неділю?” Льюїс обігрує приблизно так: уявіть, що йде війна за наші душі між Богом і дияволом, і диявол перемагає, оволодівши майже всім світом. Відтак, до церкви треба ходити тому, що це остання територія, куди Бог шле військові телеграми.
Ернандо де Сото “Загадка капіталу”
Якщо мова йде про економіку і про історію, тобто логіку змін та реформ, то раджу книгу Ернандо де Сото “Загадка капіталізму”. Вона про те, чому капіталізм перемагає на Заході. Ця книга написана простою мовою, і саме вона відкрила в мені інтерес до економічної тематики. Серед іншого, автор порівнює Україну за час президентства Леоніда Кучми з Америкою 19 століття. Каже, що між ними можна поставити знак дорівнює, адже Америка в той час була теж корумпованою, провінційною і відносно слабкою.
Шлях до написання цієї книги є дуже цікавим. Ернандо де Сото був радником Світового банку в 1990-х роках. Як черговий проект, йому дали завдання оцінити купівельну спроможність найбідніших районів великих міських метрополій, районів. Великі фірми вважали, що туди теж варто заходити і будувати бізнес. З групою економістів Ернандо де Сото вивчив різні економічні показники – і несподівано для себе встановив, що у бідних районах є дуже багато грошей. Тобто якщо помножити кількість жителів на всі їх грошові збереження – це сума, що перевищує в декілька разів ту допомогу, яку отримав Єгипет від Америки впродовж декількох років. Висновок, який зробив економіст: гроші у таких районах існують, але не є капіталом, вони заховані, їх тримають на чорний день. І це нормальний спосіб існування грошей у бідному суспільстві. Тому багата країна чи бідна можна сказати, оцінивши рівень тіньової економіки.
І далі про ці проблеми він роздумує у книзі “Загадка капіталу”, де розвиває тезу про те, що розмови про працьовитість, ментальність до бізнесу не мають жодного відношення, бо сам бізнес запускається рішенням політичних еліт – гроші виходять на світло і починають працювати.
Іван Лисяк-Рудницький. Два томи історичних есе
Є дуже багато книг про історію України, але мій простий рецепт – не читайте товстих книг. Що більша книжка, то вона безнадійніша. Що менша – то краща. Не читайте десятитомник Михайла Грушевського. Це мука. Натомість раджу два томи історичних есе Івана Лисяка-Рудницького. Ці книги складаються з історичних есе. Але багато істориків кажуть, що кожне есе варте окремої книги. Це дуже синтезовані тексти із чітко сформованими тезами.
Перша його стаття “Між Сходом і Заходом” відкриває очі на тисячолітню історію України. Він каже, що головна різниця між Україною і Росією – не мовна, культурна чи релігійна, а передовсім політична. Що в Україні історично неможливий варіант Сталіна чи Путіна, тобто авторитаризму. А все тому, що Україна була зв’язана з Заходом, і певний спосіб мислення через фізичну пам’ять глибоко закорінений в українській нації. Таким чином Іван Лисяк-Рудницький формує іншу українську ідентичність, яка виходить далеко за межі мовної ідентичності. Окрім цього, він каже, що коли історію Росії можна легко написати без козаків, то історію України написати без козаків не вдасться.
Ювал Ной Харарі “Homo sapiens”, “Homo Deus”
Це книги молодого єврейського історика, який намагється описати історію всієї світової цивілізації та її майбутнє. Це не є опис подій – це ряд інтерпретацій. “Homo sapiens” викликала великий резонанс і неоднозначні відгуки, але завдяки ній я, здається, зрозумів, як функціонує капіталізм. Там справді є слабкі, суперечливі місця, але натомість дає масштаб, ставить великі запитання.
У книзі “Homo Deus” Ювал Ной Харарі багато уваги приділяє можливостям фізичного існування людей і каже, що найближчим часом люди стануть несмертними, тобто фізичне життя досягне значно більшого біологічного максимуму – до 400–500 років. Зараз це лише питання технологій. Він каже, що остання проблема, яка не розв’язана людством, – це проблема смерті, але вже і вона незабаром може вирішитися. Відповідно, Харарі вважає, що релігія породжена страхом перед смертю, а оскільки зникне цей страх, то й відпаде потреба в релігії. Думаю, це не просто спрощене, а й абсолютно абсурдне трактування. А все тому, що автор відкидає поняття душі, про що не забуває Платон.
Підготувала Оксана ЛЕВАНТОВИЧ
09.02.2018