Ґрем Ґрін. Кінець роману. Переклад з англійської Олега Короля. – Харків: КСД, 2017. – 224 с.
Мова дозволяє чимало. Те, що вона пропонує нам, – однаковою мірою і можливість, і пастка, а як уже ми скористаємося, залежить від нас: аж такої тиранії, як це мариться особливо пасіонарним мовознавцям, мова над нами не має, хоча й недооцінювати її вплив також не варто.
Мова озвучує стани душі, мрії, думки; вона не меншою мірою створює наш світ, як і спотворює його. Ми мовою спотворюємо його. Своїми скромними можливостями у володінні мовою. Ми не зчуваємося, як опиняємося на манівцях, у лабіринті, з якого годі вибратися; нам здається, що ось зараз за рогом зʼявиться сяйво, та це всього-на-всього ще одне відгалуження. Жахливий біг у такому лабіринті! Він подібний на гнітючий сон, що не закінчується і не закінчується. Лабіринт Мінотавра – мовний лабіринт, метафора нашого складного обходження зі словом. Від нездатності розбити кайдани, в які ми заковуємо себе, а потім інакше не можемо звільнитися: мовні кайдани.
Всі війни починаються з мовно-когнітивного дисонансу. Будь-якій бійні передує мова ненависті. Мова брехні. Спершу це може бути просто слизька доріжка, як ото ковзають на льоду похилою площиною, відчуваючи при цьому навіть певну ейфорію, а потім... А потім змушеність лукавити – ми вже не можемо зіскочити з цієї гарної нескінченної гладкої стрічки, що несе нас вперед і де нам світить єдина перспектива: розбитися. Тож у мові передусім важить грамотно висловитися – не тільки в сенсі крапок і ком; поготів не в них. Те, що ти кажеш, порушує гармонію між сказаним і тобою; між сказаним і світом; врешті – між тобою і світом. І якщо ти не відчуєш цього моменту, вчасно не розпізнаєш його, то повернутись назад буде вкрай складно – Рубікон перейдено. Замість широких перспектив – пастка. Ти – брехун, навіть тоді, коли – тобі й іншим – здається, наче твоїми вустами глаголить істина; якийсь час тебе ще можуть обожнювати.
За пропозицією, яку підготувала нам мова, стоїть досвід незліченних поколінь – від перших вигуків, що супроводжували найпростіші дії фізичної праці, до еврики, вигуку вигуків, який символізує прорив (у) мислення, вихід у нову якість; кінець кінцем, до складних підрядних конструкцій, коли кілька сторінок тексту – одне речення, одна думка, один порух.
Розгорнімо Томаса Манна, і хоча його найгрубші твори сьогодні геть нудні, радше фіктивні, ніж фікційні, спекулятивніші, ніж соковиті (на відміну від модерністичних новел та оповідань), нам відкриється панорамність мислення: не мова, а воно лягає літерами, словами, довжелезними реченнями і періодами на папір.
Чарівність гори полягає в тому, що чим вище здіймаєшся, тим потрясніше все навколо, та починає бракувати кисню і додається ризик марення. З мовою – як зі сходженням на Еверест: можна найняти ґвинтокрил, який висадить на висоті декількох тисяч метрів, і це буде в усіх розуміннях кінець подорожі, подорожі життя, життя-як-подорожі, а можна рухатися повільно, поступово, довго; багато днів; крок за кроком. Реченням, що не закінчується. Текстом, в якому крапка маркує перепочинок, ділячи шлях на відтинки й одночасно тримаючи відтинки в міцній злуці. Це і є вона, діалектика.
Мова твору англійського літератора Ґрема Ґріна, оригінальна назва якого The End of the Affair, заслуговує кількох слів, та для цього доведеться говорити про оригінал, адже за всієї шляхетності і серйозності потуг дотримання змісту й авторського стилю, будь-який переклад – інтерпретація. Він зраджує оригінал, відбігає від нього далі або ж не так суттєво, при цьому кожним реченням, кожним формулюванням присягаючись йому у великій любові.
Англійське affair тче одну семантично-конотативну павутину, українське «роман» – іншу. «Кінець роману» – віддзеркалення: хай тієї самої павутини, проте це вже не те саме мереживо. «Кінець роману» – знахідка, що попросилася в руки перекладача; зрідка трапляються такі ідеальні мовні пропозиції, як-от «„Асторія“ та інші історії» харківʼянина Юри Зойфера в інтерпретації чернівчанина Петра Рихла.
Англійське affair – далеко не те саме, що українське «афера». І хоча вони одного кореня, а їхні семантичні поля частково збігаються, «The End of the Affair» не дорівнює «Кінцю афери». Парадоксальним чином «Кінець роману» ближчий до оригінальної назви, ніж «Кінець афери»; суттєво вдаліший відповідник. «Кінцю афери» бракує найважливішого інґредієнта семантичного пирога – тієї значеннєвої субстанції, яку можна означити приблизно як «справа», «взаємними», «стосунки». «The End of the affair» витримує цю пропорцію пʼятдесят на пʼятдесят: афери і стосунків. Цим перекладання подібне до кулінарії, в якій визначальною рисою найсмачніших страв є не тільки і не так складники, як їх пропорція. Праця тлумача, передусім інтерпретатора художньої літератури, зіткана з таких парадоксів.
«Кінець роману» – це «кінець» і «роману» в усіх значеннях, що їх здатне зґенерувати поєднання обох слів. Це кінець любовної пригоди; кінець любовної пригоди – це й кінець твору, який пише Ґрін; це також кінець роману, для якого збирає матеріал Моріс Бендрікс, герой та оповідач роману Ґріна; врешті-решт, це кінець роману-як-жанру. Жанр розбивається об міжлюдські стосунки й етичні виклики, постає сміховинним і безсилим; об кохання, яке є не меншою мірою запамороченням і ревнощами; об Другу світову війну, яка – більше, ніж лише суперечлива декорація для любовної драми; об католицизм, який – більше, ніж лише ґрінівська синекдоха споконвічного конфлікту між релігією і життям.
«Кінець роману» – не найвіртуозніший текст Ґріна. Фігури Ґріна заплутуються в павутині стосунків між собою, з церквою і Богом, як, зрештою, й сам письменник. Герої цього не хочуть, автор, схоже, – так. Єдиний, в якого все гладко і ясно, як білий день, – католицький священик. І це – найбільша пастка. Пастка пасток. Дим над крематорієм, в якому допіру спалено тіло передчасно померлої Сари, меншою чи більшою, буквальнішою чи образнішою мірою коханки майже всіх чоловічих фігур твору – від друзів та контрагентів Моріса Бендрікса й Генрі Майлза до нишпорки, віруючого атеїста-раціоналіста і – леле! – отця, не здатний нічого в цьому змінити: ні перекреслити, ні бодай затуманити.
Дивно, коли Ґрінові приписують суміш комуністичного і католицького візіонерства на підставі його критики темних сторін (західної) цивілізації і далеко не гладких стосунків з релігією поготів і католицькою церквою зокрема. Ґрін – той, хто ставить під сумнів, розмірковує, полемізує, прагне бути чесним, передусім з собою. Йому байдужі доктрини й ідеології, проте й називати його гуманістом буде надто гучно, майже лицемірно. Він не йде так безкомпромісно і безнадійно далеко, як Целян з його вимогою до Бога: «Молися до нас». Можливо, не відчуває достатньо леґітимації. Проте йде достатньо далеко, аби цим аспектом його творчості злегковажити.
Ґрін філософує, не забуваючи, що філософія – завше лукавство, спроба не так проговорити, як заговорити власний страх перед невідворотними речами. Перед викликами, для яких складено сотні тисяч інтерпретацій, але немає і, радше за все, не буде відповідей. Філософія – це, так би мовити, світська релігія, не така огидна, як психоаналіз, не така бездушна, як інженерія людських душ у тоталітарних режимах, але й не така світла, як мистецтво (навіть коли воно, мистецтво, торкається темних сторін життя й людської істоти; ми недаремно кажемо, що воно їх висвітлює). Інколи вона напрочуд смілива і вже цим зворушлива.
В підлітковому віці Ґрін здійснив кілька спроб самогубства. Загалом письменник прожив довге життя, сповнене сумнівів і самосумнівів. Його полеміка з католицизмом сягає в приватність, в обставини одруження й конвертації. У творчості він ні з ким не загравав – ні з кесарем, ані з Господом. Нікому не віддавав належного, окрім істини, і за це сповна поплатився. Його відхід збігся з падінням залізної завіси й кінцем холодної війни. Це сьогодні зрозуміло, що то був не кінець, хіба перерва, брейк між раундами. Дивлячись, як після короткого ренесансу, коли Захід поставив її на ноги, тягне себе на дно Центральна Європа у вигляді божевільних режимів та нестямних законів, які вони приймають, частіше й частіше думаєш про Ґріна. Схоже, Центральна Європа так і не зцілилась від свого стокгольмського синдрому. Дементори недавньої та давнішої історії дедалі більше висмоктують з неї все добре. Рештки добра. Залишається зло.
Як відомо, словничок кохання суттєво скромніший, ніж ненависті, сеґреґації, обурення. Цю максиму важко спроектувати на Ґріна, в якого тексти переважно компактні – і там, де йдеться про любов, і там, де панує ненависть. Ґрін не схильний розтікатися мислію по древу, дарма що всі його твори – мисленнєві конструкти (не лише в технічному сенсі фікційності та засадничому сенсі фіктивності), а з огляду на дисциплінованість, раціоналізм і прагматизм, з яким британський автор ставиться до слова. Кожний повтор у Ґріна несе додаткову вартість, так само як кожна нова обставина й факт спонукають ще раз поглянути на пазл, який постає довершенішим і в новому світлі.
Та хіба не йдеться там, де любов, про ненависть? Хіба не це хоче сказати письменник у «Кінці роману»? Від самого початку роману? Впродовж усього твору? Хіба не це займає й руйнує героя – письменника, в міру знаного, але далеко не такого популярного, як Моем? Ґрін не зраджує собі і навіть сюди, де любов, вплітає детективний сюжет. Мовби робить це для того, щоб збагнути недолугість винишпорювання, шукання того, чого немає, задля знаходження чогось іншого. Лише героям чомусь невесело, жодному з них не кортить вигукнути «Еврика!» Зненацька головним суперником ревнивого коханця постає не чоловік його коханки, не її уявні й реальні інші коханці, а Бог. Ось це і є воно, властиве цього дещо незвичного й одночасно доволі ґрінівського твору Ґріна.
Обкладинка, в яку «Клуб сімейного дозвілля» запакував українського Ґріна, можна потрактувати хіба як витончене збиткування, інакше це просто невігластво. Ґрін далекий від солодкавості і від сльозливості. Від солодкуватої пастельності і приторної трояндності. Це мовби не бажати назвати речі їхніми іменами, тоді як Ґрін все життя лише це й робив. Намагався називати речі їхніми іменами. Якщо вже, то оформлення українського видання романів «Тихий американець» і «Наш резидент у Гавані» з середини вісімдесятих суттєво краще. Це не ностальгія. Це значно більше відповідає духові Ґріна.
Жодний інший письменник не проник так глибоко в технологію зла, в скорумпованість і потворність, як цей англієць. Ще б пак! Ґрін – майстер перевтілення. Під час Другої світової війни він співпрацював з британською розвідкою. Загалом чимало подорожував. Його цікавило все, що в темряві і за лаштунками. З таким досвідом, як у нього, було б дивно не добратись до істини. З таким загостреним сприйняттям всього, що коїлося у світі, було би дивно, якби йому не закортіло добиратись до неї. А з таким талантом художника було б невибачно, якби він цього не спробував зробити.
Позитивно, що Ґрін повертається. По багаторічній перерві, після загнаності в ґетто журнальності. Так само, як позитивно, що повернувся Стайнбек. Так само, як позитивно, що прийшов Орвелл. Трійця, яку не увібгаєш в яку-небудь нішу. Хлопці, які не тільки мали що сказати, а й зуміли висловитися. Їхні твори виламуються. З ними неспокійно, проте без них – гірше.
05.02.2018