У січні цього року у львівському видавництві «Піраміда» вийшла друком нова літературна антологія «П‘ять Америк». Вона представляє поезіі п‘ятьох літераторів, що живуть в Америці та вперто пишуть українською. Це Юрій Лазірко, Марія Шунь, Оксана Луцишина, Юля Косівчук та Роксоляна Вірлан.
Автором проекту є Василь Ґабор, упорядником антології – Марія Шунь, автором обкладинок та ілюстрацій до кожної добірки – Юля Косівчук із Каліфорнії. Книга незабаром з'явиться по книгарнях!
Дещо більше про самих авторів можна довідатися із передмови до збірника «У нетрях абревіатур».
У нетрях абревіатур (NJ, NY, TX, CA, KY)
Вже стало традицією, що всі ідеї та пропозиції щодо літературних проектів визрівали на каві. Не стала винятком і львівська «Мануфактура Кави», де я пів року тому зустрілася із літератором та видавцем Василем Ґабором. Він звично розпитував мене про наше американське творче життя, хто там новий з’явився на поетичному видноколі. Я сказала, що за останні два-три роки запізналася із Юрієм Лазірком із Нью Джерзі, колишнім львів’янином. А також у мене у фейсбучних друзях дві цікаві поетки: Юля Косівчук, родом із Чернівців, котра проживає у студентському місті Берклі у Каліфорнії; та Роксоляна Вірлан, колишня львів’янка, котра зараз активно мольфарує словом та пензлем у штаті Кентуккі. Я зауважила, що, на жаль, ці три літератори не потрапили колись у нашу з Василем Ґабором семирічної давності антологію Авторського Зарубіжжя «Аз, два, три...дванадцять...» тільки тому, що я нічого не знала про їхнє місцезнаходження в Америці. І ще на той час не користувалася Фейсбуком. Василь резонно додав, що помилку можна виправити, сконтактувавшись з друзяками по перу в онлайні і підготувавши разом щось для друку спільної книжки. Я, безперечно, згодилася, ну як тут не згодитися?
Сказано – зроблено, справа поволі зрушилася з місця, троє авторів впряглися у підготовку добірок, підключилася також Оксана Луцишина із Техасу. Юля Косівчук, котра є майстром на всі руки та «на всю голову», як я кажу, (бо крім поезії, пише ще й сама пісні, робить до них кліпи зі своєю творчою бригадою, сама ж і є бардом, сама ще й малює, при цьому виховуючи двійко непосидючих діток, і коли вона все то встигає?!), згодилася створити щось для обкладинок та ілюструвати наш збірник. І ось, роботу завершено, книга винесена на огляд українського читача.
Мені як упоряднику та учаснику цього збірника приємно, що я є поруч із Юрком Лазірком, пра-правнуком письменника із Борислава Стефана Коваліва (одного з близьких друзів Івана Франка), котрий в Америці з 1989 року, закінчив тутешній університет з відзнакою. Спеціальність – айтішник, живе у штаті Нью Джерзі, працює в місті Нью-Йорк, де час від часу ми з ним можемо випити кави за розмовою про Евтерпу чи Кліо... Також я по доброму горджуся своїм приятелюванням із Оксаною Луцишиною, що виїхала у Штати у 2001 році як фулбрайтер, потім закінчила магістратуру в університеті Південної Флориди і докторантуру в університеті штату Джорджія. Зараз вона працює лектором з україністики в Техаському університеті міста Остін. Роксоляна Вірлан, котра як і Юля Косівчук, вся у дітях та творчій роботі, відома була мені ще зі Львова, бо брала активну участь у громадському житті там – зокрема у етнографічній секції Товариства Лева та хорі «Вірли». Проявила себе як бард з піснями на слова власних творів та віршів В. Стуса, В, Симоненка, Л. Костенко, а також була автором сценарію двох вистав: «Осінь крилами в груди б’є», присвячена світлій пам’яті В. Стуса, і різдв’яної феєрії «Світло з нами живе» на основі поезій Василя Синоненка та власних віршотворив. З 2006 року мешкає у штаті Кентуккі, виставляється у галереях свого міста Луісвілля із власними живописними напрацюваннями. Досліджує та поглиблено вивчає історію корінного населення Америки, що має великий вплив на сьогоденний період її творчості та світоглядності загалом.
Про себе можу тільки сказати, що живу між Сціллою та Харібдою – Поезією та Медициною. В останні роки працюю у Нью Йорку в галузі відновлювальної терапії у великому реабілітаційному центрі. Провівши цілий день на ногах поруч зі своїми пацієнтами і повернувшись додому, не так то й легко буває іноді взятися за звичне писання чи укладання збірників. Але муза Евтерпа сама мене тоді наздоганяє: вмикай світло, блокнот у руки – пиши – треба встигнути! Життя надто коротке, і кому як не медику це найкраще знати!
До уваги читача – по дві поезії кожного автора антології.
Юрій Лазірко
Яблучний мармелад
Буксую пальцем по дорожній карті –
вивчаю лінії руки Нью Йорку.
Де жовтого таксі забиті корки,
на жилах голубих – мостами варта.
А вистрілить один – і заливає
обличчя, що потріскане від вулиць,
задихає, до хмар чоло притулить,
примружиться рекламою – "How are you?"
–Знайшов? –Та ні – шукаю драйв сабвейно –
де яблуко приховано-червиве,
на якорі "індустріальне диво".
"Культурним шоком" розведу глітвейна,
закручу голову собі дахами,
"американські мрії" сплять у сквері,
газетні шпальти – у минуле двері,
а вітер змін – зелене орігамі.
Квадратні фути, та кругленькі ціни,
панельні блоки, вихід на панелі,
нема де оку впасти – тісно, стіни
і голова ООН на дні тареля.
Бродвей відспівує себе щоночі,
прогулюй час – коли це по кишені,
купив за долар, заробив на пенні,
тримайся тротуару від обочин.
А вдома –
Як полум`я голодне – просить хмизу,
вечеря – чорне золото та тяга,
димить – до неба вітру васервага,
віконниці – мої кімнатні ризи.
Поява Бiлого Вовка
До комоди ліг ночі ситець
аж по сьому-і-геть шухляди.
Я і місяць – два блідолицих
сяйвом* дихаєм, крок – на ладан.
Кіл заб’ю і пущу коріння,
доки-бачу збудую ранчо.
Мужиканині покоління
стануть добрими Санчо-Панчо.
Нанесу з-геть хреста над голим
і незайманим часом краєм.
Храм зведу, потім банк і школу,
і салуни, де гріш гуляє.
Хто казав, що як перший – паном,
володар – той, хто порох нюхав.
Тут гоїтиму прерій рани
у прорізаних плугом смугах.
Мужиканине-бузувіре,
не за скальпом приходь – по миро,
що вогнем напуває щиро
та послужить за Пляшку Миру.
І помазані до упаду
ми поділимо землю й ситець.
Забирай, що лежить в шухлядах,
а те решта – для блідолицих.
Шкіра різна, а кров – червона
одинаково п’ється, сходить.
Чи на сив зачекають скроні,
чи кудись поведуться сходи?
Я прийшов, а за мною вітер,
ти підеш – за тобою пам’ять.
Індіанське* минає літо
для останніх із мужиканів.
*сяйво (місячне) – або світло або сивуха
*індіанське (літо) – назва бабиного літа в Америці
Марія Шунь
Львів’ярня
у львів’ярнях
пахне вином і яринОю
до мацюпих канапе з кавою
в них я
сиджу субтельно і натільно
з тою
старою юрбою-загравою
що колись водилась за мною пляшково
пожежною спіжаркою
водевільно
дружньо
...приїжджай повторимо
приїжджай підселимось
в золотих палатах шляґерів обіцянок
вітер всіх їх слухає
у львів-мобілку дихає
нічкою-петрівкою
закороткою
о перевези мене
днище синьої пляшки
у довший час вищий
...воно витягує фільтри
для прочисток усіх лже-дощів
падають на землю івасі-перевізники
простромлені сухим списом
діалектики та емпірик
із валізкою фоток-привидів
лірики-бузИ
перевези себе сам сама
тими старими львів’ярнями
спіжарками синіми пляшками
яринОю вибуховою
лже-дмитріями дощами
на мокро сухо
сам-сама
Розв’язок
два профілі перетнулися два фасади в’язові
щезли за місяцем стерео
руль молочним став моно
мить виросла за поворотом як склад піротехніки накладна запчастин
броньована мить
така велика як день
день що вперше перегнав
два сантиметри вулиці Ельм сигнального примірника втечі про розбиту фару
що прощання ще прощення не вийшло
я вв’язалась у цей світ
зустрітися
і зірвати чорного метелика з молочної шиї
чужу перетисненість розв’язати
і тоді він розбиту фару
оживив до серця
і розв’язав моє серце – йди живою
але якось не вийшло до кінця відв’язатися
бо
він такий варвар
із чорним помахом рук
гербарій жінок на кадику шиї той поворот лівші-руля і хто ж
мене збере по частинах
тепер зі складу вулиці Ельмгурст
окремою розв’язкою
із тої вулиці Ельм
що вросла в живопліт в’язовий мною закладений бо це моє друїдне дерево
я там на першій поличці
і на п’ятому кільці стовбура та нервова клітина їсть метал
і драбину вниз
той час відкладений
на “потім” довге
закладений
стальною праскою у строфи та смужки
у трофеї дужок та лапок
похибок
для душі лиш мужчини не відклалися
дружніми та дужими
замовчали мене
злі
у їхній чорній залізній скриньці
я знайшла свою
першість і наступність
на вулиці Ельм
і право-руля від Америки!
а в другій знайшла
розбиту фару
край твого серця
складку на шиї
від того метелика рук жіночих безкрайніх а в третю
в третю коробку
боюся глянути
там є багато таких розв’язаних що не склалось їм
Оксана Луцишина
III. generation facebook
жінка пише йому - повертайся
повертайся швидше, де б ти не був
тебе немає серед полонених
немає серед загиблих
але ж ти десь є
може, ти зачаївся у ворожому місті
але ж ти звідтам вийдеш
повертайся, повертайся швидше
вона пише а всі читають
всі читають і ніхто нічого не може зробити
читають про її надію і про його смерть
читають і нічого не можуть зробити
що ми пам’ятатимемо після цієї війни?
що ділили біль а він все не ділився?
або ділився
як свічка, полум’ям запалював екрани
ділився, але не міг зменшитися
***
євген і віктор в одностроях
на жовтій світлині
війна ще тільки почалася
і вони усміхалися бо були молоді
а війна ще тільки почалася – не можуть
же їх убити отак одразу
на самому початку!..
... війна закінчилася а євген загинув
здається, ніби згорів у танку
але достеменно ніхто не знає
а віктор вижив і ще жив довго-довго
до дітей і онуків і навіть правнуків
а в останні роки боявся смерті
яка от-от мала прийти по його сиву голову
по його сиве тіло
смерте просив смерте
не приходь за мною не приходь
за моїм сусідом – бо коли я бачу
як виносять його труну
я знаю що я наступний
а молода смерть в однострої усміхалася
і казала – нічого не бійся
євген впізнає тебе навіть і сивого
віднині вас не розділить
жодна війна
жодна світлина
Юлія Косівчук
* * *
Ніч спить у спальнику,
Придбанім на секондхенді.
Грудень дрімає в кутку -
Гріє в долонях бренді.
Я добреду лиш на звук
Голосу
після застуди.
Сніг їсть туман з моїх рук
Ми з ним з учора приблуди
В моїй країні - війна-
Небо стріляє градом.
Всім після бою - вина!
Днів без засад поза садом.
Бог ніс зірки у мішку,
Теплі, як сни немовляти.
І я в камуфляжнім вінку
йду-
Щоб стріляти.
* * *
Ці задніх дворів розірвані крила,
покинуті меблі,
Покидані пси.
Я через парадний тебе не впустила.
Ти зайда.
І задніх із ними паси.
Уже припасовано в кожну щілинку
І душі, як в ліжка лягають в пази.
Тобі переходжу дорогу, як кішка
У мене в колоді одні лиш тузи.
Ці задні двори
вони головніші.
Це вхід — в паралельний,
Портал у Париж.
Лиш миші
Дивились очима колишніх.
І ти, безпорадний,
З парадного — киш!
Роксоляна Вірлан
ЯВА (З доробку: «нестертими слідами»)
Задиркувате місто хлюпає неонами,
реве висотками - каліче плівку неба,
вибізнесовується ендрями ворголами,
росте, мадоннами видупується голими
і доларує на крові підняті греблі.
і так стоїш отут - на протязі неспинному,
у павутинку духу ловиш сни і спохлип
і як земля двигоче давніми коріннями,
як із туману випливають Кічі й Чумені
одне до одного - у річці ночі змоклі.
У нього - пасма вороновані - аж полохко
і три кондори в серці вигніздили волю.
У неї - руки, як ліани - проти мороку
як індіянська пісня, як магічні сколихи...
і так пливуть Вони велично - так поволі,
летять, звиваються - незбуто-незустрічними,
ідуть крізь мене - недолюблено-тривожні
аяхуасковими стеблами магічними.
Oповивають повні голубими стрічками
i так у душу... так у совість - так не можна!
У цьому місті, де висотки в хмари ріжуться,
химерні будні запливають чорним лоєм -
отак стоїш отут зі сажею на вилицях,
і у потилицю потоймир дме і піниться...
Вони цілуються у мене за спиною.
Донома (З доробку: «нестертими слідами»)
Летіли пера золоті - червоно танули.
Розбитий обрій огнедухо розпачав.
Вампуму рвалися шнури магічні й гранули
і падав лук із індіанського плеча.
А ти біжи од люду й повні блідоликої!
Тікай, Дономо! Крізь роки, дівча, тікай!
Уже тебе зі світу твого ницо викроїв
упирний постріл і захопницька рука.
Не обертайся на ліси свої скопичені,
залізно змієм обрейковані стежки...
Гітчі-Маніто розгорне - налиті свіченням -
тонкі прожилки твого серця й пелюстки.
Впрягай оскаленого вовка, душу вітрову!..
визбируй пера в міріадах рос вогких.
У танець сонця потече трависте видиво,
зіркове пасмо і тремкий долини сміх.
А сосни - стрілами у небо вічне пущені -
несуть на вістрі стержня накипи заклять:
за плем"я вбите, за гірку дорогу мучення...
і долетять вони!.. Хай що там - долетять!