Говорить і показує Львів

…Крізь велику шибу видно очіпок львівського Високого Замку. Ясну, освітлену майже весняним сонцем конференц-залу в будівлі ТРК «Львів» розтинає запитання: «Чому для того, щоб це почути, ми мусіли виводити атовців сюди під стіни?». Минає четверта година дискусії про перетворення львівської телекомпанії на філію Національної суспільної телерадіокомпанії, згідно з реформою суспільного мовлення. Дискусія між представниками теперішнього менеджменту Національної суспільної телерадіокомпанії та старого колективу і його прибічників нарешті перейшла на конструктив, хоча до тієї позначки їй довелося пробиватися через сварки, гримання дверима, погрози і матюки.

 

Зміна таблички на фасаді будинку телебачення наступного дня після дискусії. «Символічне фото», – прокоментує Зураб Аласанія

 

Публічний діалог щодо долі ТРК «Львів» був анонсований у форматі «відкритого мікрофону». Це заповідало сварки і гармидер – то так, зрештою, і сталося. Оливи підливав недавній допис голови правління НСТУ Зураба Аласанії у Facebook про «неперевершений» Львів, який не бажає реформуватися. «Багато років ЛОДТРК жила корупцією, крадіжками, клановими зв‘язками, родинними дрібними бізнесами навколо виробництва телепродукту (та й просто незаконними крамничками на території), продажем ефіру, що їй не належав, джинсою та цілуванням влади нижче спини», – закинув Зураб, додавши, що концерти на замовлення «віддавали диким несмаком», а політичні телемайданчики – «нафталіном».

 

Планували, що активним учасником полеміки виступить громадськість, проте так випало, що репрезентанти громадськості грали переважно на боці старих високозамківських порядків. І тому народний артист Федір Стригун, вмощуючись у залі, відкидає запрошення приєднатися до центрального столу. «Може, я не хочу сідати за один стіл із тими, хто руйнує національне телебачення?» – нагнітає корифей.

 

Дискусія стартує без прелюдій – після привіту слово передають у зал для запитань. Завідувач телевізійної кафедри Франкового університету Василь Лизанчук пропонує пояснити, яка мета того Суспільного телебачення. «Щоб не було соромно вмикати. І щоб людина не захотіла після кількох секунд зорового контакту його вимикати», – відповідає член правління НСТУ Юрій Макаров, відповідальний за просвітницький напрям роботи. Панові Лизанчукові мало такої відповіді. Він бере кілька списаних аркушів і по-вчительськи починає лекцію щодо місії телебачення.

 

Юрій Макаров шукає вихід – і досить скоро його знайде  

 

Основна претензія Василя Лизанчука – те, що реформу НСТУ почали з укроювання штату: «Не зі скорочення треба було починати, а з конкурсу ідей» (пітчинг, або конкурс ідей, планується менеджментом суспільної компанії на весну, – Z). Викладач обурюється тим, що для регіонального телебачення встановили ліміт на ефір власного виробництва – лише 185 хвилин у добовому мовленні. Лизанчук розповідає, що одного дня він увімкнув UA:Перший – там була програма «Схеми», а наступного дня те саме побачив на ТРК «Львів». «Нема що показувати? Навіщо нам це нав’язувати з Києва?!» – обурюється професор.

 

Наступна претензія Василя Лизанчука – відсутність україноцентризму на першому телеканалі. «Чи це так дратує Аласанію і його союзників?» – вистрілює завкафедри і констатує, що «так звані реформатори» займаються «нищенням гуманітарного простору».

 

Отже, дискусія за дуже короткий час пробігається всіма дражливими темами: звільнення людей, закриття програм, недовіра до абстрактного Києва, бажання зберегти консерватизм мовлення. І далі публіки вже не стримати.

 

Багаторічний працівник Львівського телебачення Василь Глинчак обурюється тим, що команда Зураба Аласанії почала свою роботу з «диктату», хоча сама виявилася нездатною налагодити професійну роботу. Пан Глинчак розгніваний трансляцією з Крут.

 

«Аласанія погромив [колектив], що ми тут болото, бюрократичне, продажне, – отак ви почали роботу. А ви в неділю нам показали клас ганебної роботи під час трансляції з Крут. Коли оркестр починає грати гімн – той гімн, із яким наші хлопці молоді, з першими його словами, вмирали на багнетах москальських! – а що зі студії йде?! В студії йде розмова пана Макарова, Кіпіані і Алфьорова. Як так можна, на гімн накладати розмову? Ви стали жертвою, розумієте», – апелює до Юрія Макарова пан Василь.

 

Напередодні Глинчак виходив у Львові на акцію протесту з плакатом «Аласанія – профанація Крут»

 

Львівська група протесту, м’яко кажучи, не любить Аласанії. Його звинувачують у космополітизмі, агностицизмі («не боїться ні Бога, ні чорта»), закидають йому спробу приватизувати мовника на користь Арсена Авакова, іноді плутаючи його з самим Аваковим або намагаючись спотворити прізвище під усілякі образи.

 

Дискусія поступово переходить до погрози протестами.

 

Очільниця Львівського обласного осередку «Української спілки осіб з інвалідністю» Оксана Потимко обурюється тим, що з ефіру зняли програму «Подаруй надію», а також тим, що після відходу старого колективу від обов’язків припинилася співпраця з організаціями людей із інвалідністю. «Ми вимагаємо повернути програму «Подаруй надію», інакше приведемо на Високий Замок кілька тисяч інвалідів – будемо бастувати», – гнівається пані Потимко.

 

Ще один протест може визріти через зняття з ефіру «Концерту вітань». «Сьогодні мені дзвонили голова Городоцької райдержадміністрації і голова Самбірської райради. Кажуть, люди кинуть корів, люди кинуть свиней, люди прийдуть з вилами на Високий Замок», – застерігає член Національної спілки журналістів Ярослав Фейло.

 

Пан Ярослав каже, що ведучий культової колись (хоча…) програми Петро Остапишин є улюбленцем публіки і вилучати його з екрана необдумано. «Нема сивочолого Петра Остапишина – рейтинги падають. Концерт повернувся – знову туди годі влізти зі своїми замовленнями», – переконує спілчанин.

 

Розмова стрибає від теми до теми, учасники не дають гостям путньо відповісти на жодне питання і перекрикують одне одного. Хаос дедалі більше наклубочується, і Роман Вінтонів пропонує запровадити регламент – по 5 хвилин на виступ. Але з залу проривається протест: «Ви приїхали з Києва і будете казати, скільки нам треба говорити?!» Роман не проти: «Добре, давайте більше. Скільки?» – «Та давайте 5 хвилин».

 

Роман Вінтонів – за регламент

 

Ідея з регламентом розбилася на першому ж диспутантові – Рустам Курбанов перебрав час, коли говорив про те, що ідея реформи «першої кнопки» фінансово й концептуально є провальною. «Можна дискутувати про пітчинг, можна дискутувати про тверкінг – але немає грошей», – каже Курбанов. Одна з його пропозицій – передбачити альтернативне фінансування і не відмовлятися від політичної реклами.

 

На думку Рустама, менеджмент компанії даремно перекреслює старі напрацювання. «Концерт вітань – можливо, недолуга програма, я не фанат цієї програми: я би ліпше слухав панк-рок. Але вона має свою аудиторію», – переконує Курбанов.

 

У залі стає гарячіше, і до слова доводиться пробиватися. «Перепрошуємо, ми спішимо, бо в нас є похорон», – просяться двійко священнослужителів. Панотці звертаються до учасників дискусії з закликом знайти спільну мову. «Українці, не ганьбіть, не хитріть, не обманюйте. Тому що нас нагорі, – отець зводить руки вгору, але має на увазі, звісно, українську владу, – вже так ошукують, що ми, люди, так сваримся, б’ємося, забуваючи подавати одне одному руку».

 

Священики звертають увагу на те, що Київ «десь більше заангажований у фінансовій частині», натомість Львів не такий. «Тут є наші традиції, наші звичаї, – переконують вони. – Бог вам у поміч, але не ображайте цих людей», – просять відтак отці.

 

Фінансове питання дається для зали направду трудно. Вінтонів розповідає про те, що, згідно з законодавством, у бюджеті на 2018 рік мало бути 1,5 мільярда гривень для НСТУ, натомість у проекті бюджету було 0,9 млрд, а вже в остаточному кошторисі виявилося лише 776 млн грн (при цім 740 млн грн має піти на зарплатню). «Ми би з задоволенням хотіли 24 години для львівського телебачення, але ми не можемо забезпечити цього грошима», – виправдовується Вінтонів.

 

Зустріч із колективом на день раніше

 

Юрію Макарову не подобається ворожий настрій аудиторії. Член правління НСТУ намагається донести до публіки, що він з власного досвіду знає, як то бути безробітним і як позичати 20 гривень «до зарплатні».

 

«Я не до кінця розумію, навіщо зібралися, – зізнається Макаров. – Учора ми спілкувалися довго і, як мені здалося, аргументовано (напередодні відбулася зустріч менеджменту з працівниками філії, – Z). А потім вранці я читаю, що «цей зверхній Юрій Макаров, який через губу розмовляє…» Макарова перериває дзвінкий голос Стригуна: «Хіба можна розмовляти іншим місцем?» Зала сміється зі школярського жарту народного артиста. Нарешті розтанув навіть Вінтонів, який, попри амплуа дотепника Майкла Щура, на офіційних заходах блазнювань не любить.

 

«Я хочу, щоби ви зрозуміли одну просту річ, – продовжує Макаров. – Нас у Києві – я не знаю, як у Львові, бо тут буває по-різному, – ненавидять в усіх гілках влади. Тому що ми нікому не належимо. І доки ти нікому не підпорядковуєшся, доки нікому не лижеш, до тебе так і будуть ставитися. Ми не будемо нікому підкорюватися, навіть якщо це буде мати ось такі наслідки. Повірте, елементарно піти в адміністрацію [президента], лизнути – і  будуть 1,5 мільярда. Але для цього не треба було робити суспільне радіо і телебачення».

 

Коли доходить до конкретних проектів, Макаров випалює: «Я вам кажу, що я підготував програму, але на неї, блін, нема грошей, ну нема!». Проблеми центральної редакції львівської публіки не зачіпають. «Ну, нам це не цікаво», – чути «з гальорки». «А, вам не цікаво, – ображається Макаров. – Я вам зі самого початку сказав, що ми зібралися не для того, щоб говорити. Ви прийшли для того, щоб сказати, які ми паскуди». Пан Юрій, завершивши виступ, залишає залу.

 

З кожною сваркою зала дещо рідіє. Виходять або ті учасники, котрі не вдовольнилися відповіддю на власні питання (і їм ще пощастило, якщо ту відповідь дали висловити), або ті, кого дійняв галас. Але дехто, навпаки, приходить. Колишній керівник інформаційного блоку Павло Матвієнко приїжджає на Високий Замок із лікарських процедур. Каже, стежив за дискусією через онлайн-трансляцію й не втримався, аби не взяти участі.

 

«Цієї рейдерської атаки я зазнав першим. Ще не було скорочень, був лише в. о. – прийшли в грудні на моє планування новин і сказали: «Ось ваш керівник, вона буде виконувати обов’язки», – пан Павло нарікає на усунення від роботи. Він змушує гостей розкрити офіційні дані: скільки осіб звільняють у центральному офісі НСТУ, а скільки ще залишається в штаті у «Олівці». Вінтонів телефонує до Києва і переказує: після об’єднання редакцій в штаті UA:Першого є 1900 одиниць, 400 скоротили. Матвієнко обурюється: чому ж тоді у Львові мають звільнити 70%?

– Так є у всіх регіонах, – відповідає Вінтонів.

– Ви не порівнюйте львівського телебачення з іншими! – обурюється журналістка Світлана Хитрова. – Сюди людей обирали зі всього Радянського Союзу, їм створювали всі умови, давали квартири.

– Ви скучаєте за Союзом? – відбивається Вінтонів.

– Ми робили класику телевізійну, на якій ви ще будете вчитися. Ідіть в наші фонди! – свідчить Василь Глинчак.

 

Федір Стригун, як завше, артистичний 

 

Позицію старого колективу найчіткіше вдається артикулювати колишній працівниці Львівського телебачення, одній із авторок концепції ZIK’у (ще того старого, «добродомівського») Анні Кузюті. Анна звертає увагу на те, що ідея скоротити штат не пов’язана саме зі скороченням фінансування: «Я чула про те скорочення набагато раніше, ніж відбулося визначення цих коштів. Це скидається на маніпуляцію з вашого боку», – підкреслює вона. «Порушено базову цінність – право на повагу. Це не лузери, це не нафталін, це не атстой. Я прошу поваги до них», – закликає Анна.

 

Насправді поваги бракує і з іншого боку. Зала насміхається з обмовок (спікер сплутала Швейцарію зі Швецією), з неправильної вимови («вісьмого», а не восьмого), з «дівчинки з Євробачення» (очільниці піар-служби НСТУ). Федір Стригун скаржиться на «руський апарат мовний» і неправильну вимову київських ведучих, які «щьокають», «какають», «чьокають», «йокають» – хоча на зауваження потім відповідає, що мав на увазі не тих, котрі приїхали до Львова, а тих, хто української мови не любить.

 

Світлана Хитрова, зачепившись за кадрову політику, згадує про відсторонення військової журналістки Оксани Клим і в досить пікантний спосіб критикує нову генпродюсерку ТРК «Львів» Уляну Антоник. «Ви вибирали двох дівчаток. Я Уляну дуже люблю по-людськи. Уляна – це розваги, це ножки на пляжі, це музичка, це дєвочка. Що таке Клим? Клим не вилазить із передової. Ви вибирали керівництво – ця йде на вулицю, а дєвочка залишається», – обурюється Хитрова.

 

Федір Стригун закликає молодих і старих помиритися. Він називає політичні справи «блядськими» і пропонує обирати таку Верховну Раду, котра могла би забезпечити нормальний бюджет для національного мовника, але наразі він такої перспективи не бачить, бо «там 50% сепаратів».

 

Насправді ж, як тільки доходить до конкретних доль, то невдовзі настає й розрядка. Представники правління НСТУ закликають колектив подаватися зі своїми проектами на пітчинг і запевняють, що ті, хто хоче конкурувати, зі своїми програмами проб’ються в ефір.

 

– Зараз ми приділимо більше уваги тому, щоб в ефірі більше виходили програми, які вже є на старті, – пропонує Вінтонів. – Можливо, ми ще раз приїдемо сюди для того, щоб швидше переглянути їх, може, щось змінити. Це теж один із варіантів. Я не знаю, можливо, ми вас в першу чергу поставимо, якщо ви швидше напишете проект і він піде у виробництво.

– Якби ви сказали це відразу, то, напевне, напруга була би меншою, – лунає з зали.

 

Світлана Хитрова – безкомпромісна

 

Вінтонів каже, що старі програми можуть залишитися, і на тлі недофінансування UA:Першого якраз вони можуть мати добрі шанси.

– До квітня ми зробимо все, щоби покращити ті програми, які виходили раніше, – пропонує Роман.

– Чому для того, щоб це почути, ми мусіли виводити атовців сюди під стіни? – встряє Хитрова.

– Та тому що в цій компанії серйозні проблеми з комунікацією, друзі! – відповідає Вінтонів. Характерно, що його голос одразу ж топиться в галасі. Це Антоник із Хитровою з’ясовують, чому сторони так багато не договорюють. «А ти мене питала про це, Свєта?» – дивується Уляна.

– Ми почали це робити, і природно, що в нас є помилки. Ми не вміємо цього робити. Тепер ми розуміємо, що треба ще щільніше спілкуватися. Тому що багато питань і недомовок породжують теорії і спротив. Це був наш мінус – ми його виправимо, – визнає Вінтонів.

 

Член правління Інна Гребенюк закликає «разом боротися за фінансування», бо інакше «ви боретеся самі проти себе». «Для того, щоб щось змінити, треба щось міняти», – закликає вона.

 

Дискусія йде до завершення – Василь Глинчак прямує ближче до виходу. Крокуючи, він впирається у стрімера, який веде онлайн-трансляцію. Пан Василь плескає його рукавицями по дупі, і той відходить убік.

 

02.02.2018