«Кам’яний архів» княжого храму зберігає багато загадок. Одну з них спробуємо розкрити у цій статті. Впродовж останніх років довкола досліджень епіґрафіки княжої доби розгорілась палка дискусія між дослідником із Москви та вітчизняними вченими. У світлі нових джерел і сучасної методики намагаємося інтерпретувати одне із найзмістовніших джерел.

Білокам’яна церква Святого Пантелеймона над Дністром – всесвітньовідома, але маловивчена пам’ятка історії, мистецтва й архітектури княжого періоду. Вона є цікавою у багатьох аспектах: історичному, мистецтвознавчому, джерелознавчому, адже має значний джерельний потенціал, а наукові дискусії навколо нього не вщухають і досі. Викликають щораз більший інтерес епіграфічні джерела, які вціліли на стінах будівлі у вигляді різноманітних написів та численних рисунків й не мають однозначних наукових інтерпретацій.

Храм зведений наприкінці ХІІ століття у гармонійному поєднанні романського та візантійського стилів. Перша документальна згадка датується 1367 роком і пов’язана з перетворенням церкви в катедральний собор латинської архиєпископії. У 1414 р. катедру перенесли до Львова, відтоді святиня існує як літня резиденція і з часом занепадає. У  1575 році храм зруйнували татари і він стояв пусткою 20 років. Лише 1595 року галицькі францискани отримали від короля Сиґізмунда ІІІ дозвіл поселитися тут, відтак у 1598–1611 роках тут споруджено монастир, а тодішній костел Святого Станіслава змінено й перетворено на базиліку в стилі бароко.

Cильно постраждав храм і в часи Першої світової війни. З того часу і до 1930-х років тривала відбудова. У 1998 р. завершилась чергова реставрація, проведена під орудою Івана Могитича, тоді святині надано первісного вигляду. Нині храм є діючий і  належить до Української Греко-Католицької Церкви.

Але ж повернімось до епіграфічних джерел, які кидають світло на історію храму. Найдавнішими є кириличні (староукраїнські) написи–графіті, що оповідають нам про ранній етап функціонування святині. Напис, про який піде мова, міститься в інтер’єрі храму. До 1970-х років він був закритий внутрішньою стіною і лише після знесення цієї стіни під час реставраційних робіт його вдалось виявити. Відтак ним зацікавився історик мистецтва Володимир Вуйцик. У своїй статті про графіті церкви Св. Пантелеймона мистецтвознавець зробив спробу прочитати кириличне джерело: «Другий напис, з 9 рядкiв, виконано на захiднiй стiнi лiворуч вiд головного порталу, на третьому блоцi знизу. Права верхня частина блоку вiдломана. Як і попереднi, вiн виконаний рильцем. У першому рядку читається слово даниил, у третьому – соцком имѣѧ кони, у шостому – слуси коламана, в сьомому – борзѧ тѧсоцкии, у восьмому – ім’я радослав. Судячи з цього, цей напис має лiтописний характер i його можна датувати мiж 1216–1221 рр., тобто часом панування у Галичi угорського королевича Коломана» ¹. Таке фрагментарне прочитання можна виправдати тим, що камінь є досить пошкодженим, зокрема втрачені кінцеві літери кожного рядка. Пошкодження спостерігаються і всередині тексту, що ускладнює прочитання деяких слів. Саме через ці перепони донині не вдалось розшифрувати весь зміст тексту.

Оригінал напису-графіті

У 2016 році вийшла стаття московського дослідника Олексія Гіппіуса, де він подає свою версію реконструкції тексту ². Йому вдалось відчитати 2/3 зі всього змісту. Версію цього дослідника подаємо нижче.

(При кн)҃зи при Данилѣ, при (тысяцкомь |при) [Д]в҃дѣ подвоискии Ива(но при) |(Ѧ)кимѣ соцкомь Имжѧнови[ч] (и |искало) Дюдка, и не доиск(ало сѧ), и вз[ѧ](ло выкла)|до, и могоричь пили у Д[юд]и. Н(а то по)|слуси: … (по)|по Борзѧта, соцкии Ивано …|ровичь, Радославо … , (C)тепано …

Прорис, виконаний Олексієм Гіппіусом

На думку О.Гіппіуса, напис стосується часу правління в Галичі Данила Романовича. Віднайдене в написі ім’я Давид, дослідник ідентифікує з Давидом Вішатичем, який 1232 року був направлений до Галича, щоб обороняти місто від угорців, яких привів боярин Судислав.

Щодо соцького Якима Имжановича, то російський дослідник переконаний, що ця особа мала тюркське походження і була представником монгольської адміністрації при Данилові Романовичу, себто татарським сотником. З цього дослідник робить висновок про значно глибшу ступінь проникнення монголів у соціально-політичну організацію Галицько-Волинської Русі середини ХІІІ ст.  Це, як вважає О.Гіппіус, дає йому підстави аналізувати Галицько-Волинський літопис, який, на переконання дослідника, замовчує значно глибший вплив монголів на Галицько-Волинське князівство, позаяк «приуменьшить степень монгольского влияния на жизнь княжества было, безусловно, в интересах Даниила Романовича».

Проте далі все ж цікавіше. В наступному рядку московський історик прочитує слово «Дюдка», яке, за його власним визначенням, не є характерним для східнословянської фонетики. Відтак він вважає за доцільне прив’язати і його до монгольської мови: «Нужно вспомнить и татарского царевича Дюденя («Дюденева рать» 1293 г.), чье летописное имя считается передачей монгольск. Tudan». Беручи до уваги вже згаданого Якима Імжановича, вчений вважає, що тут йдеться про судовий позов, та ставить питання: «Не имеем ли мы дело со своего рода «арбитражем», созванным для рассмотрения иска, в котором истец и ответчик представляли разные общества?».

Ще одну версію прочитання графіті-напису подає київський учений В’ячеслав Корнієнко:

«при Данилі, Марії … Давиді підвойський Іван … Максимі соцькому ним же Якові … Дюдка, він недоїмки всі взяв … і могорич, плату

грошей … послухів кілька: Мартин рязанець … Йоанн, Борзята

соцький, Костянтин … Борзятине Радославу діло звелить …

Степану по Святій Трійці ».

Інтерпретує це так: «підвойський Іван через соцького Максима передав певну суму коштів Якову, які тому був винний соцький Борзята. З цих грошей Дюдко, вочевидь особа, наділена фіскальними повноваженнями, взяв певний податок (недоїмки). Ця виплата була скріплена поставленням могорича в сплату грошей (сума не збереглася), і цьому було свідків (у цьому контексті з вірогіднішим значенням видоків) кілька, які перелічені далі в тексті і які, очевидно, розпивали могорич, поставлений Борзятою.

В.Корнієнко не схвалює думки О.Гіппіуса з приводу цього джерела, що більше, вважає його ідентифікацію літер помилковою. Відносить згадане джерело до діяльності судової канцелярії Мстислава Мстиславовича Удатного, що допомагає датувати напис  першою половиною 1220-х рр.

Також палеограф із Києва подає такий коментар до інскрипції:  «Складно сказати, чи засідання вів особисто князь, чи представники його адміністрації, як от Радослав, згаданий в останньому тексті. Проте графіті малюють нам живу картину розбирання справ із залученням свідків_видоків, що було нормальною середньовічною практикою судової системи. У цьому контексті важливим є другий напис зі згадкою князя Мстислава, адже тут зафіксовано повторний розгляд справи, по суті, апеляційне засідання з залученням додаткових свідків і відміною попереднього рішення. Адже питання про існування апеляційних та касаційних інстанцій на Русі залишається дискусійним, проте цей напис явно засвідчує можливість перегляду ухвалених раніше рішень.»

Якщо Олексій Гіппіус та В’ячеслав Корнієнко, намагалися розчитати графіті, попередньо здійснивши її фотофіксацію, то нам, на щастя, випала нагода працювати з оригіналом, що допомогло виявити істотні розбіжності у прочитанні попередніх дослідників. Власне, завдяки допомозі львівського історика та знавця староукраїнської мови Василя Слободяна, нам вдалось прочитати практично весь напис, окрім його пошкоджених частин. То ж подаємо реконструкцію прочитаного нами тексту:

 [...]ки придани лҗи ѧри

[…] в: дѣ подвоинскии ива

[...] симъ соцкомь имжѧкови

[ ] юдка и недои данъѧ и взѩ

л он могоричъ п[и]ли ү дѣнии

Слуси кола мани врѧзѧне

По борзѧ тѧ соцкии ѧнка н

Р зиче радославо д [г… у] … саг

[…] те пано по сто три

Інтерпретуємо його як: [...] підданий злісній брехні …. помічник судді Іва[н] [.] симъ сотник имжакови[ч]…. Жид не дошукався дані, взяв він могорич і пили посеред дня… Свідки Коламана в судовому процесі …. пошвидше сотник (урядовець) Янка… зиче Радославу [г… у] … те пану по сто три.

Авторський прорис

На самому початку тексту, у першому рядку на початку є відкол і тому перше слово втрачене. Відомо лише, що воно має закінчення [...]ки. Однак наступні слова цього рядка прочитуються: "придани лжи ѧри" (тобто "піддані злісній брехні»).

У наступному рядку, який також на початку є пошкодженим, читаємо: «[…]в҃:дѣ подвоинскии ива…». Виразно відчитується слово «подвоинскии» – помічник войського, себто судді. Цілком ймовірно, що «ива[н]» це ім’я помічника судді.

Подальша реконструкція: «[...] симъ соцкомь ИмжѦкови [ч]». Тобто, тут є згадка про сотника або ж урядовця Имжаковича.

Четвертий і п’ятий рядок відчитується: «юдка и недои […] данъѧ и взѩл он могоричъ п[и]ли у дънии». Перше слово «юдка», має корінь «юд» і походить від слова «юдей». Далі ж по тексту чітко прочитуємо слово «могорич», яке вперше трапляється в такий ранній період. «Словник староукраїнської мови» вказує на першу згадку цього терміну під 1358 роком ³, хоча в нашій інскрипції він згадується на межі ХІІ/ХІІІ століть. Могорич – це почастунок для свідків якоїсь угоди, яка відбувається задля закріплення певного договору ⁴. Наступні два слова «и недои[…] данъѦ» можуть означати, що «не добрав дані» (чи то податку, чи то боргу). Після слова «пили» йде «удѣнии», тобто вдень, полудень ⁵. Інтерпретація тексту: «жид не дошукався дані і взяв він могорич, і пили посеред дня».

Цікавим є наступний рядок, шостий, в якому відчитується: «Слуси кола[.]мани врѧзѧне». Тут йдеться про Коломана. Незважаючи на інтервал всередині слова, ми переконані, що слово «кола[.]мани», є суцільним, а пробіл між словами є вимушеним, пов’язаним з поганою структурою каменю, на якій було важко вишкрябати літеру, що і викликало такий відступ. Трактування цього рядка є таким: «Слуси Коламани», тобто слуги (або ж ще одне значення цього слова – «свідки»). Цілком ймовірно, що в цьому випадку «слуги Коламани» виступали як свідки. Далі йде цікаве давньоукраїнське слово – «врѧзѧне», що означає – «в судовому процесі». Отож, Коломан був задіяний в якомусь судовому процесі, тяжбі. Важко достеменно сказати, чи тут йдеться про короля-угорця Коламана, що правив у Галичі в період 1216-1221 рр. чи це ще одне досі невідоме ім’я історичного персонажа.

Сьомий рядок відчитується: «по борзѧ тѧсоцкии ѧнка н…». Перше слово в цьому рядку «По борзѧ», що у сучасній лексиці означає, швидко, пошвидше» ⁶.

В останніх двох рядках напису бачимо: «Р зиче Радославо д[г… у] … саг те пано по сто три †». Перша літера «Р» скоріш за все є закінченням слова, що починається у сьомому рядку. На жаль, через серйозні пошкодження це слово залишається для нас невідомим. За аналогічної причини, не можемо достеменно сказати, що саме «зиче» («позичає») Радослав тому пану. Але відомо, що це щось, що містить «по сто три».

Прикро, але через погане збереження епіграфічного джерела деякі місця є втраченими. Через це не можемо дати відповідь на питання: «хто саме був підданий злісній брехні?» та що саме «зиче Радослав» тому пану тощо.

Але варто звернути увагу на версії інших дослідників. Як В.Вуйцик, так і О.Гіппіус, у першому рядку тексту відчитують ім’я «Даниил», що не відповідає нашому прочитанню. Московський дослідник спочатку бачить формулу «[при кня]зи при Данилѣ, при ---- [д]в҃дѣ.

У третьому рядку також є розходження. Тут О.Гіппіус бачить: «Ѧ]кимѣ соцкомь имжѧнови…». Одразу викликає дискусію перше слово, оскільки початкові літери втрачені, тому необґрунтованим є прочитання слова «Якимь». Також наявні помилки у відчитанні по-батькові «имжѦнови», замість «имжѦкови» заводять дослідника у хибні інтерпретації. Так, вчений вдається до пошуків імені «Имжан», аналоги якого зустрічає у Середній Азії.

Четвертий і п’ятий рядок дослідник читає я: «дюдка и не доиск----- и вз[ѧ]…до и могоричь пили ү д-[д]ин». Перше слово московський науковець читає як «Дюдка» і вказує, що це слово є нехарактерним для східнослов’янської фонетики, тобто воно має іноземне походження ⁷. Хоча насправді літери «Д» там немає. Останнє слово цього рядка, переноситься на п’ятий: тут також є очевидна помилка і замість «взѩдо» відчитуємо: «взѩл он». В тексті чітко прочитується літера «л», замість поданої вченим «д».

У шостому рядку дослідник відчитує: «слуси кол-ама-и прѧ-а…». Виглядає досить дивно, чому О.Гіппіус не подає наступного слова після «коломани», яке чітко ідентифікуєм, як «врѧзѧне», адже воно є відслонене від тиньку і добре проглядається.

Сьомий рядок Гіппіус читає як «по[п] борзѧта соцкии ивано». Перекладає як «по[п] борзѧта», при цьому спотворює слово, додаючи до нього ще одну літеру, і таким чином виходить «поп», тобто священик «Борзята», хоча у тексті лежить слово «по борзѧ» (у словнику староукраїнських слів віднаходимо це слово). Його значення подаємо вище.

Останні два рядки напису дослідник з Москви не зміг повністю відчитати. Однак все ж висуває свої припущення: «ровичь радославо д…(с)тепано по сто п…». На нашу думку, перше слово не «ровичь», а «зиче». У останньому рядку теж є неточність. Тут чітко бачимо «тепано», вчений припустив що тут пропущена літера «С» , в такому випадку вийшло б ім’я Степано. Та слід пам’ятати, що в давньоукраїнському правописі не було відоме ім’я Степан, його писали як «Стефан» або ж «Штефан», але далеко не «Степано». Цікавим є той факт, що саме цей науковець у цій же статті розглядає кириличний напис, що розпочинається: «В княжение Мстислава…», наприкінці якого зустрічається ім’я Стефан ⁸.

Щодо датування цього епіграфічного джерела, то за графікою кириличних літер, датуємо напис кінцем ХІІ ст. – першою половиною ХІІІ ст.

Отже, такі суттєві помилки московського дослідника можемо пояснити недостатнім вивченням епіграфічного джерела, а також намаганням в черговий раз очорнити ім’я Данила Романовича.

Унікальність цього тексту полягає в тому, що це перше відоме нам джерело, де згадуються посади урядовців і військових, їхні імена. Маємо тут і першу згадку слова «могорич», яке вжито у значенні закріплення угоди, домовленості, договору. Розуміємо, що в той час для скріплення договору не писали розписки, а скликались свідки і закріплювали це трапезою з алкоголем. Розпивання могоричу символізувало непорушність цієї угоди.

Окрім того, маємо нагоду простежити архаїчну лексику княжого періоду. Вважаємо суттєвою  помилкою попередніх дослідників, те що вони не врахували особливостей одного з варіантів діалекту та не змогли об’єктивно ідентифікувати ці слова.

__________________________________________________

¹ Вуйцик В. Графіті ХІІ-ХІV ст. церкви святого Пантелеймона в Галичі. – ЗНТШ, 1996, т. 231, с. 189–194.

² Гиппиус А.А. Галицкие акты ХІІІ в. из церкви св. Пантелеймона // Письменность Галицко-Волынского княжества: историко-филологические исследования. – Оломоуц, 2016. – С. 49-64.

³ Словник української мови / Упор. з дод. влас. матеріалу Б.Грінченко : в 4-х т. – Київ: Вид-во Академії наук Української РСР, 1958. – Том 1. – С. 605.

⁴ Словник української мови / Упор. з дод. влас. матеріалу Б.Грінченко : в 4-х т. – Київ: Вид-во Академії наук Української РСР, 1958. – Том 2. – С. 438.

⁵ Срезневський И.И. Материалы для словаря древнерусского языка. Т. 2, с. 1053; Словарь древнерусского языка XI–XIV вв., Т. 3. Москва, 2000. – С. 1157.

⁶ Срезневський И.И. Згадана праця. – Т. 1. М, 1893. – С. 153.

⁷ Гиппиус А.А. Згадана праця. – С.62.

⁸ Гиппиус А.А. Згадана праця. – С. 52.