2017 рік завершився ювілеєм (80!) Алли Григорівни Бабенко – народної артистки України. Її особистий ювілей співпав з професійним – в театрі ім. Марії Заньковецької Алла Бабенко працює режисером з 1977 року – якраз 40 років. Тож мріялося принаймні про маленьку ретроспективу вистав на Камерній сцені театру, де в останні роки зосереджені режисерські пошуки Бабенко. Але на уродини, 26 грудня, ніяких урочистостей в театрі не спостерігалось.
Зараз можна лише фантазувати, як могла скластися доля Алли Бабенко, якби, наприклад, вона зіграла Марічку в «Тінях забутих предків» Сергія Параджанова. Отримала таку пропозицію від режисера, поки Лариса Кадочнікова вагалася, але вагалася недовго. На згадку про цю зустріч у Бабенко залишився портрет, намальований Параджановим, свідчення, що в її осяйному обличчі Майстер черпав натхнення.
Її життя – дивовижне плетиво. Народилася у Дніпропетровську, з юних літ живе у Львові. Про театр мріяла з дитинства, грала у самодіяльному театрі, проте вступила на англійську філологію у Львівському університеті імені І. Франка. Тим не менше випадок таки розвернув долю в бік театру. До Львова на гастролі приїхав Московський театрі імені Маяковського з «Гамлетом». Вистава настільки вразила, що Бабенко почала мріяти зіграти Гамлета! Тоді якраз набирали курс до учбово-театральної студії при театрі ім. Марії Заньковецької, тож зі своєю мрією про Гамлета Алла Бабенко вступила на курс народного артиста УРСР Бориса Хомича Тягна. Навчання в університеті не покинула, просто англійську філологію «перемогла» українська – здається, під впливом Дмитра Павличка.
А далі був рік акторської праці у Львівському театрі юного глядача з режисером Олександром Барсегяном. Коли той переїхав до Києва, запросивши зі собою на роботу лише Романа Віктюка, Алла просто перестала приходити в театр і була звільнена за прогули. А далі ще рік роботи у Липецькому театрі та непохитне рішення стати режисером. Алла Бабенко здавала собі справу, на який важкий шлях ступає, тим більше, що в цей час жінок в режисурі майже не було. Але вона таки потрапила на режисерський факультет Вищого театрального училища імені Бориса Щукіна при Державному академічному театрі імені Євгена Вахтангова (Москва, 1966-1971 роки), курс народного артиста СРСР Бориса Євгенійовича Захави. Стажувалася в театрі «Современник», 15 вистав поставила у Казанському театрі під керівництвом Анатолія Ефроса, якого, як і Георгія Товстоногова, вважає своїм вчителем. Працювала в лабораторії Товстоногова при Ленінградському Большому драматичному театрі. Здавалося, що її доля вирішена, що зі своїм близьким другом Романом Віктюком вона працюватиме в Москві, де формувався її театральний світ.
Вони залишилися друзями на все життя, тільки Роман Віктюк вже давно не вибирається до рідного міста, а Алла Бабенко повернулась до Львова 1977 року, треба було підтримати маму, і зробила це без вагань, хоча цілеспрямовано творила свою мрію про театр у Москві. Можливо, жалкувала за столицею, але для львів’ян це був справжній дарунок долі. Ця тендітна ззовні та дуже міцна внутрішньо людина в мене асоціюється з жіночими образами Ольги Кобилянської, недаремно серед її знакових вистав «Меланхолійний вальс». Про щоб не ставила виставу, Алла Бабенко зосереджує свою увагу на Людині, як неповторній яскравій особистості. Для неї і актор – це не типаж, а насамперед – особистість, яку з радістю відкриває для себе і для самого актора. Скількох заньківчан завдяки Аллі Бабенко ми відкрили для себе, хоча могли бачити до цього в багатьох виставах?!
«Отелло»
Повернемось у 1977 рік. Аллу Бабенко запросив у театр імені Марії Заньковецької Сергій Данченко, режисер, який багатьох з нашого покоління зачарував театром. Це – час нашої юності, коли дні летять швидко, сповнені найрізноманітнішими проблемами, і ти думаєш: «Скоріше б прийшла неділя, і тоді все встигну, бо неділя – день для себе». В неділю встигнути нічого не вдавалося, але обов’язково треба було піти в театр. І ось – 19 березня 1977 року – у заньківчан прем’єра з назвою, наче вирваною з контексту твого життя: «Неділя – день для себе» за п’єсою Олександра Сосіна. В той вечір вперше на поклони вийде тендітна великоока красуня і світ сповниться оптимізмом. З цього березневого дня життя триває в очікуванні прем’єр від Алли Бабенко. «Неділя – день для себе» став знаковою і для юних заньківчан. Вистава з відчуттям весняної віхоли, прозорості почуттів і сніжно-білого кольору. Оце відчуття чистого аркуша паперу йшло і від юних Галини Давидової та Вадима Яковенка, недавніх студійців.
Власне молодь отримає в особі вишуканої театральної естетки найбільшу підтримку і розуміння. Бабенко з однаковою відповідальністю ставилася до серйозної драматургії і до казок. Тому її постановка «Кришталевий черевичок» Т. Габбе була справді чарівною казкою. У цій виставі юні заньківчани Галя Давидова, Леся Бонковська, Дарія Кошель (Зелізна), Вадим Яковенко, Тарас Стефанчук, Вадим Сікорський працювали поруч з Надією Доценко, Катериною Хом’як, Володимиром Глухим. Казку творила зіркова команда: сценографом був Валерій Бортяков, костюми – Ірина Нірод, а музику написав Богдан Янівський. На цю ранкову виставу не так вже й легко було придбати квиток, бо кожен залюблений в театр хотів побачити осяйну мрійливу казку.
«Кафедра»
Всі свої перші вистави на заньківчанській сцені Алла Бабенко робила у співпраці з Валерієм Бортяковим. Серед цих перших вистав «Нора» Г. Ібсена – драма з маленькою кількістю дійових осіб і зі вселенською прірвою пристрастей, які нікого не могли залишити байдужими. Актори, наче створені для цієї вистави. Нора – Таїсія Литвиненко – сама ніжність, приречена змужніти від жорстокості світу, який любила і в який вірила. У цій виставі Петро Бенюк, визнаний комік, зіграв свою найкращу драматичну роль. Юна Дарія Кошель (Зелізна) – стримана трагедійність, Володимир Глухий – філігранне існування на грані іронії та трагедії…
«Та, котру люблю»
Нових робіт Алли Бабенко завжди чекали, і в більшості своїй вони не приносили розчарувань. На початку свого заньківчанського життя режисерка балансувала на грані романтизму та соціальної тематики, з роками найважливішими для неї стали теми екзистенційні. І актор, як неповторна особистість, допомагав їй якомога глибше входити у світ автора. Алла Бабенко належить до рідкісних режисерів, які люблять авторів, над чиїми творами працюють. Колись Умберто Еко написав: «Автору варто було б померти, завершивши книгу, щоб не ставати на шляху тексту». Ролан Барт, який неймовірно рефлексував на цю тему, сказав ще точніше, коли назвав свою книгу «Автор вмер». Ці слова можна віднести до творчості більшості сучасних режисерів, для яких текст є лише нагодою для інтерпретації і мало хто намагається сягнути суті. Алла Бабенко ж робить все, щоби пізнати автора. Недаремно ж її вистави за творами Антона Чехова багато років поспіль отримували найвищі нагороди на Міжнародному театральному фестивалі «Мелиховська весна» , який проходив в садибі родини Чехових: 2001 рік – «Дядя Ваня», 2003 – «Дама з собачкою», 2004 – «Вітрогонка», 2005 – «Дім з мезоніном», Ю. Бичков – «Загадкова особа» («Чехов і Ліка»), 2006 – «Наречена», 2007 – «Аріадна», 2008 – «Іонич», 2009 – «Розповідь невідомого», 2010 – «Моє життя», 2011 – «Сповідь», 2012 – «Вогні», 2013 – «Вишневий сад», «Дама з собачкою». Про кожну виставу можна написати майже за Тарасом Прохаськом: «з цього можна зробити декілька оповідань». Але неможливо не згадати про «Дядю Ваню», виставу, яка вібрувала духом Чехова. Здавалося, що Чехов повернувся до нас чутливістю і нервовою оголеністю душі Вадима Яковенка, а ще щемливою приреченістю будням Соні – Надії Шепетюк.
Алла Бабенко створила свою театральну філософію і свій авторський підхід до прочитання світової класики. Оскільки для неї завжди найважливішим є першоджерело – книга, можливо, саме через це вона стає акцентом її вистав. Ось актор взяв в руки книгу, прочитав ім’я автора, назву твору і… майже брехтівське відсторонення, щоб ще більше увійти в суть.
Неможливо перерахувати всі вистави Алли Бабенко, боїшся хоч одну загубити, здається, що кожна важлива. Запитую себе: «Які ж твої найулюбленіші?» І знову гублюся, боюсь щось пропустити. Не можу собі уявити, що могла не побачити «Розорене гніздо» Янки Купали – епічне полотно людського болю, де в білій архаїці скульптурно зіграних образів кожен назавжди в пам’яті: Вадим Яковенко, Богдан Антків, Таїсія Литвиненко, Катерина Марусяк. Чи «Кафедру» В. Врублевської, чи «Медею» Ж. Ануя, чи «Житейське море» І. Карпенка-Карого… А її «Чорна Пантера і Білий Ведмідь» В.Винниченка – такий вишуканий декаданс з акторським досконалим тріо Любов Боровська, Лариса Кадирова, Олег Драч.
«Ярославна»
У своїх виставах Алла Бабенко наче народжувала вже визнаних акторів заново, наче давалася їм новий подих, згадаймо хоча б Таїсію Литвиненко та Федора Стригуна у «Філумені Мартурано» Е. де Філіппо. А скільки ж акторів відбулося завдяки співпраці з нею і які творять досі, натхненні її вірою. Так вже складається в українському театрі, що акторки, які досягають зрілого віку, в більшості залишаються поза театральним процесом. Не тільки в нашому місті не один десяток акторок без надії сподіваються на роль. В театрі імені Марії Заньковецької завдяки Аллі Бабенко такої проблеми немає, вона працює безупинно, і дарма, що немає змоги ставити на основній сцені, добре, що є Камерна! Леся Бонковська, Леся Гуменецька, Наталка Лань, Галя Давидова, Ірина Швайківська – для кожної знайде роль, тільки встигай ці вистави подивитися. А ось побачити їх не так легко, бо… Виявляється, що ці вистави не вписуються в репертуар Камерної сцени, бо квитки не купують. Здається, три місяці мені довелося «полювати», щоб потрапити на виставу «Святомиколаївський вечір» за п’єсою Романа Горака, присвячену Ользі Дучимінській та Ірині Вільде –письменницям-подругам, доля яких стала своєрідною енциклопедією трагедії українського народу. Роман Горак – автор, який допомагає Аллі Бабенко повертати нам образи славних українок. Разом вони створили виставу і про Марко Вовчок « Та котру любили», і про Соломію Крушельницьку « Спогад про Саломею», і про Ольгу Рошкевич «Божевільна», і про Марію Заньковецьку «Актриса»…
«Знак у вікні»
Лише з цих згаданих вистав можна було б влаштувати тиждень ювілейного святкування. Одна з останніх постановок Алли Бабенко на основній сцені театру імені Марії Заньковецької «Жіночий дім. Ціна любові» Зоф’ї Нальковської – історія роду, як історія театру, якому присвятила своє життя. На стінах родинні портрети – її родини по духу – Товстоногова, Ефроса, Курбаса, Елвіса Преслі, грають ті, кого любить, кому віддає енергію. Подейкують, що в лютому на Камерній сцені у Бабенко знову прем’єра, а ще Роман Віктюк не втомлюється їй присилати нові п’єси, може, прорветься на основну сцену, тільки б здоров’я не підвело.
«Поцілунок самотності»
Кожен день для Алли Бабенко – наповнений театром, бо в ньому завжди є репетиція, навіть якщо немає змоги дійти до театру, то репетиційним залом стає квартира. Ніколи не доводилося вести з нею довгі розмови, лише пару слів на льоту. Востаннє бачились біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Алла Бабенко після репетиції поверталася додому і по дорозі зайшла в аптеку. При згадці про аптеку стало тривожно, але виявилось, що зайшла лише купити крем за рекомендацією одної акторки. Її очі випромінювали натхнення, то я ж випалила миттєво: «Та навіщо Вам ці креми?». Бо насправді Аллі Бабенко непотрібні креми, їй потрібний театр і можливість творити. Вона за своїм вчителем Анатолієм Ефросом може повторити: «Репетиція – любов моя».