Євгенія КОНОНЕНКО. Поза часом: есеї. – Львів : Кальварія, 2017. – 160 с.
Це, звісно, експеримент – простий дослід з артефактами культури, проведений у вакуумних умовах, тобто поза часом: культуру ніби шматок добротного металу почергово занурюють у всі відомі людству форми стихій – у вогонь, повітря, у землю та воду, витягаючи з останньої в уже цілком іншій якості. Такою, що і в огні не горить, й у воді не тоне. Але цей дослід – результат ретельних упорядницьких роздумів над стихіями текстів Євгенії Кононенко.
Зрештою, забігаючи наперед книжки, скажу, що відсутність розділу про «воду» культури є цілком логічною аргументацією її стану. Бо артефактами все-таки залишатимуться і після проби водою ті рукописи, які не згоріли у вогні, та ті нащадки, які не розвіялися на вітрі поза межами рідної землі, бо зроду по ній не ходили босоніж. Адже вони думають про «червоне» і «чорне» точно такими самими словами, як і про речі банально-фізіологічні.
Отож, мислячи гераклітівською формулою про змінність усього і в усьому, вибагливий читач, здатний до афористичних поспішних оцінок, нетерпеливо перегорне останню сторінку книжки і, мабуть, продовжить цей перегук стихій очевидним доповненням: «Вогонь, повітря, вода і… мідні труби!» Так, йому і без контексту стане добре зрозуміло, в яку якість перетворюється культура, що випливла з водної стихії. Свій висновок він зробить на підставі заключного сонета есеїстки, яка прославилась прозаїчним стилем, а тут несподівано дебютує як поетка, та ще й як фонетистка (тобто з претензією, можна гадати, на канонічність свого мислення). Зрештою, такий поспішний висновок того, хто не читав есеїв «поза часом», буде цілком зрозумілим, бо сонетотворчість Кононенко – нічим непримітне явище для історії культури, і тут нічого ні додати, ні відняти – просто факт експерименту, і все.
А ось її культурологія і справді заслуговує уваги, а саме з погляду її явної пропозиції і претензії на роль новітньої астрології. Бо авторка не втрачає чуття міри в жодному зі своїх есеїв. У вогонь кидає тільки ті артефакти, в яких і справді впевнена, що вони не згорять – «то світова класика». Але під соусом власного шкільництва: Кононенко читати вчилася за Гоголем, кохати – за «Лісовою піснею», знаходити друзів – за Булгаковим, а ось писати – усвідомила, що навчилася вже далеко після того, як почала видавати свої тексти, а саме – в час Євромайдану. У новітній майданній поезії авторку есею цікавить все; однак, не все є стравним.
Кононенко ставить собі непосильне, практично апостольське завдання: розчистити класику, відділивши зерно від полови, тобто справжні цінності від їхніх кітчевих підробок. І з Гоголем, Булгаковим і навіть Лесею Українкою їй це вдається зробити доволі легко і просто (хоч щодо розсекреченості «Майстра і Маргарити», все-таки потребує поради в сучасного читача, бо визнає, що її статистика є неповною, поверховою, несистематизованою і, відтак, дуже суб’єктивною). Загалом в цьому «культурологічному меню» неїстівні компоненти добре проглядаються – без них легко можна спожити цілу страву і не втратити апетиту в майбутньому. Так, «харчова» філософія Гоголя не лякає читача своєю «страшною помстою», а «еротика» Мавчиної сопілки в руках Лукаша не заважає школярам з року в рік тиражувати Лесині образи в своїх примітивних і водночас перших дорослих інтерпретаціях; як і Булгаковським пострадянським поціновувачам роману жодним чином не шкодить здоров’ю демонічна «хворобливість» тексту… Натомість з поезією Євромайдану все набагато складніше. Бо, з одного боку, вона безперечно стала новітнім кодовим замком до культурного минулого, і її «євангельську парадигму Христової жертви» важко як переоцінити, так і недооцінити. А з іншого – в ній ще дуже багато гарячого, необробленого матеріалу, коли серйозні вірші несподівано з часом вдягатимуться в шати «неусвідомленої пародії на громадянський пафос». Кононенко свідомо позиціонує свою віру в «вогненну» стихію поезії, в її витривалість і позачасовість, про що найпереконливіше свідчать передусім «шелести снігу» з віршів Маріанни Кіяновської («І молитва у кров сплива») чи безпосередня розмова з Господом у поезії Мар’яни Савки («Якщо тебе хтось не впізнає, дай знак, що ти свій»).
«Астрологія» авторки випереджає культурні події. Швидше за вітер осідає «серед кукурудзяних полів» – там її цікавить осідок Міжнародної письменницької програми. І ця спокуса реабілітує себе в очах Кононенко: Айова-сіті справді заслуговує на статус «раю для письменників», головно завдяки творчій поставі зачинателя та ініціатора такого проекту – Поля Енгла. І тут есеїстка так захоплюється особистостями, які виносять культуру буквально на руках з «вітряних» метафор і перформансів , що мимоволі порушує свою стихію, і виступає як перекладачка. Її дебютні «місця, де кінчається земля», починаються з «Мого Айованського коріння» вже згадуваного Поля Енгла та «Рядків для Едіна Ку» Крістофера Мерілла – літератора, що очолив «рай для письменників» у 2000 році. Але нашу «жрицю від відправи», себто культурологічного меню, «весь час щось відволікає», тому і в храмі перекладів Євгенія Кононенко надовго не затримується. Адже в стихії «повітря» їй ще хочеться побути трохи в шкурі інтерв’юерської розвідниці. І тут під руку якраз потрапляє ірландський журналіст Падді Вудворт, у розмові з яким задумується над проблемою «ірландизації України». І хоч це «поняття ще не потрапило до енциклопедій», та порядному письменникові варто попередити про досвід існування братів-ірландців в англомовній культурі. Бо «ідилії нема, є певні зміни порівняно з минулим» – такі слова фахівця у справі non-fiction не можливо забути. Як і про ще одну незабутню зустріч з чилійською письменницею Алехандрою Костаманья, творів якої, мабуть, мало хто читав в Україні, й авторка есею тут не виняток. Тому обидві письменниці мило спілкуються на теми політичної біографії та освіти, географічної «честі» чилійського народу, про якого ми знаємо так само мало, як і про Монголію. Тому наступним цікавим співбесідником Євгенії Кононенко «серед прерій» стає монгольський письменник Дашниям Лувсандамба. Місцевий шаманізм і масштабна постать Чингісхана – два кити, на яких тримається монгольська ідентичність, і її письменники цієї країни навчилися зберігати і в латинській транскрипції мови, й у цілеспрямованих закордонних підробітках, і в англійських перекладах своїх творів. Так, саме вірші Дашнияма і вразили авторку тим, наскільки можна бути політично заангажованим письменником з абсолютним спокоєм лірика. «В його віршах абсолютно немає метушні, у них – стукіт копит та безкрайній степ».
Після випробування себе в журналістській ролі, Кононенко повертається обличчям до читача і, розраховуючи від нього на певну частку емпатії, вдається до засобів риторики: пропонує переклад своєї конференційної доповіді про переклади сонетів Шекспіра, які здійснювалися у сталінських таборах. Доповідачку цікавить насамперед психологічний образ перекладача, коли йому допомагає вижити в екзистенційних ситуаціях «метафора співчуття». Бо коли людина навчиться давати собі раду в нестерпному життєвому кліматі власного пекла, то й буде легше вирішити проблему «для пропащого людства» – знайти «велику книгу для перекладу», яка допоможе говорити іншою мовою ті ж самі емпатичні слова. І в цьому процесі важливу роль повинен відіграти безпосередній зв’язок поезії з музикою. Це «перформанс, який не забувся» – читання різномовної поезії в джазовому супроводі квартету Стефона Харіса. Це експеримент, який Кононенко виносить зі стихії «повітря» неушкодженим, щоб наповнити цим своїм враженням чашу «землі» аж по вінця.
Повернувшись з повітря на землю, слово Євгенії Кононенко потрапляє несподівано щедрий ґрунт. Тепер вона вже знає, що «в землі усі початки», і їй конче необхідно пройтися її стежками босоніж («Бо я панського роду, не ходила боса зроду!..»). Розмова про тривіальні цінності несподівано набирає шалених обертів – позачасове перо змітає з дороги геть усю культурну чепурність, створюючи справжнісіньку пилову бурю. І в цьому весь парадокс нашої культури. Чому українці любили ходити босі і водночас мріяли про червоні, тобто вишукані, черевички? І, з іншого боку, чому нас ідентифікують у світі за вишиванкою, а вареники і борщ на світовому ринку асоціюються з Russian? Ці вічно риторичні питання й породжують ту літературу, яка культивує Наталок-Полтавок і вишивані «креда рукавів», що під «астрологічним» скельцем прискіпливого есеїста раптом опиняється в руках старої вчительки, яка боїться зізнатися молодій колезі в тому, наскільки знає, що таке оргазм… От вам і розгадка символу Лукашевої сопілки – в її вустах: «Чоловіки повинні зрозуміти: якщо не будуть діяти красиво й духовно, то й нічого не матимуть від жінки! Краса кохання важливіша, ніж оце!..».
Оце – усе, що хоче сказати нам поза часом Євгенія Кононенко. Решта – просто наші здогади й інтерпретації її благих намірів очистити культуру, вийнявши її з запліснявілої банки з-під молока, на якому вигодовувались читачі класики ще від шкільної парти. Але не важливо, чи вода часу все «оце» змиє, щось змінивши або не змінивши в майбутньому, – важливим є усвідомлення, що «Леся Українка уперто мовчала про таке. Та й Ліна Костенко також». Бо літературу творять уже не сентименти до старих вчительок, а драми, дії, акти. Коли ти доти не будеш здатним відчувати «щось» під час читання, доки не навчишся розрізняти імітацій і не повіриш, що справжні феномени – це найпростіші речі, які викликають найбанальніші почуття.
29.01.2018