Краків, 23 січня 1943 р.
В грудні м. р. поміщено на сторінках нашого щоденника цикль статтей про українців-латинників у Галичині. В останній з них, що появилася в ч. 283 "Краківських Вістей" з 18. 12. м. р. п. з. "Преважна справа. Що можемо зробити у Львові". — Автор цих статтей І. Н. згадав, що перед першою світовою війною після вбивства ґр. Андрея Потоцького в 1908 р. велике число греко-католиків українців під натиском поляків покинуло свій обряд і нарід. Так, п. І. Н. зачіпив незвичайно складне питання національних відносин у Галичині, справу укладу національних українських і польських сил та звязану з тим проблему засобів політичної боротьби українців, що змагали до визволення зпід польської переваги.
Вбивство ґр. Андрея Потоцького було проявом безпосередньої акції, що одначе тоді ще не була політичною тактикою якоїсь української політичної групи. До цього дійшло значно пізніше аж після 1919 р. коли то поляки завоювали Галичину. Тоді саме безпосередна акція проти представників польської державної системи в Галичині стала політичною тактикою деяких українських кругів. Хоч між убивством ґр. А. Потоцького і початком тієї безпосередньої акції, як політичної системи, пройшло понад 10 років часу й хоч згодом Галичина перейшла зпід Австрії до Польщі, проте оба ті явища мають стільки спільного, коли мова про їх наслідки, що треба їх разом розглядати.
Отже вже вбивство ґр. А. Потоцького виявило, що після нього прийшла подвійна реакція. Побіч державної влади, що реагувала проти вбивника зі становища карного права, прийшла ще реакція польського громадянства в Галичині. Реакція держави зверталася виключно проти винуватця. Зате реакція польського громадянства пішла проти всієї української суспільности, проти кожного її члена. Тому, що в тих часах поляки майже цілковито мали в своїх руках загальну управу краю, самоуправу, велику власність по селах і майже цілковиту перевагу по містах, реакція польського громадянства на вбивство ґр. А. Потоцького проявилася першусього, як натиск на усіх тих українців, що в будьякій формі були залежні від поляків. Саме тоді безліч українського елементу, що роками напливав до Львова та інших галицьких міст, потонула в польському морі.
Коли сьогодні з перспективи 35-ох літ розглядати цю подію і коли взяти під увагу, що вона принесла обом сторонам, треба сказати, що — на жаль — на довшу мету вона вийшла на користь тим, проти яких панування звернувся виступ Мирослава Січінського. Щоправда українці тоді скористали на популяризації своєї справи й на деякому приспішенні розвязки низки політичних питань у Галичині, але поляки не тільки, що сконсолідувалися в один протиукраїнський бльок, вони ще скористали на збільшенні числа свого населення нашим коштом.
Та в тих часах, коли це явище було чимось виїмковим, ніхто ближче не думав про доцільність таких політичних засобів на тлі складних галицьких відносин. На те треба було щойно епохи 1919—1939 рр. В цьому 20-ти літті за кожним проявом української безпосередньої акції, приходило до того самого масового явища, що в 1908 р. після атентату на ґр. А. Потоцького. Державна влада реагувала проти виновника, його спільників та середовища з якого вони вийшли а все польське громадянство в Галичині починало свій наступ на цілій лінії своїх життєвих взаємин з українцями. Так кожний прояв української безпосередньої акції був спонукою для галицьких поляків, щораз більше обєднуватися і щораз більше натискати на тих українців, що в будь-який спосіб були від них залежні. На жаль часи після 1919 р. збільшили цю залежність в порівнянні з добою зперед 1914 р. до величезних розмірів. Причина та, що Галичина входила у склад польської держави і що згідно зі загальною тенденцією до зміцнення державної влади, зростав її нагляд і натиск на українське життя. До майже одного міліона колишніх галицьких поляків прибуло в тому часі ще кілька тисяч польських колоністів. Крім того величезна більшість жидів, що завсіди тримали з тими, що були при владі, зміцнювала самопевність польського елементу. Тому нічого дивного, що в таких умовинах велике число українських фізичних робітників, ремісників, возних, портієрів, поліцистів, підстаршин, служниць, кравчинь, кельнерок, фризієрок, санітарок, державних і самоуправних урядовців, народніх учителів і учительок та інших — як це каже п. І. Н. у своїй статті — покидало під загрозою втрати засобів існування, зразу свій обряд а опісля почуття приналежности до українського нapoду.
І знову як колись після вбивства ґр. А. Потоцького українці стільки кopистали на кожному прояві безпосередньої акції, що світ менше або більше довідувався про наше існування і наші змагання. Та це тривало недовго. Опісля приходило забуття і справді вигравали на справі ті, що могли виявити приріст числа свого населення і сильніше обєднання свого громадянства. На жаль тими завсіди були галицькі поляки. Щоправда можна бути переконаним, що про все рішає якість а не кількість, що головне сильна активна меншість а не пасивна більшість, що еліта це все, а маса ніщо, але там, де нема кількости, нема і якости, без вибору нема і добору. Зрештою з одним з наших постійних арґументів за правильність наших змагань було наше число. Крім того в епoci масових рухів і здвигів, ідей призначених для маси і провідників, що виходили з маси, справа ставала дійсно поважною. — Можна сказати на підставі досвіду тих останніх 20-ох років у Галичині, що в міру того, як міцніла українська безпoсepедня акція, одночасно змагалася також і сила польщини. В тому глибокий історичний парадокс і глибока трагедія. Парадокс, бо те, що ідейно змагало до визволення від польської переваги, у своїх посередніх наслідках причинювалося до її зросту. Трагедія, бо сили, які згаряли в процеci безпосередньої акції, були такі страшенно потрібні в кожній ділянці українського життя. […] Ми потребували тренованих людей, терпеливих і передбачливих, які роками вміли б переносити тягар сірої, дрібної, буденної праці, яка єдина дає основи всяких успішних зривів.
Тодішнє положення українців у Польщі вимагало такої тактики, щоб не давати найменшої притоки до репресій і нищення наших надбань. Бо політична мудрість не в тому, щоб боротьбу розтягати на роки, але в тому, щоб уміти зірватися і вдарити тоді, коли приходить відповідний час. Він міг прийти тільки у звязку зі зовнішними подіями. Отже поки він ще був "за горами, за лісами", треба було жити "мирним гepойством сіpої праці" і збирати сили.
Коли сьогодні з перспективи двох десятків літ і тих переломових подій, що сталися у світі від 1. вересня 1939 р., глядіти на ті часи, то мимохіть всі тодішні прояви української бeзпoceредньої акції нагадують розпучливе змагання вязня, який голими руками хотів розірвати залізні крати своєї тюрми. У всіх тих проявах була висока ідейність, всі вони доказували самостійність нашого національно-політичного думання у відношенні до польських асиміляційних змагань, всі вони свідчили про менші або більші організаційні здібності. На жаль не доставало їм одного — тверезої, правильної оцінки положення. Якось ніхто не звернув уваги на те, що колишню Польщу в Галичині репрезентував не тільки польський державний апарат зі своїми урядовцями, поліцистами і вояками, але першусього місцевий польський елемент, що завдяки своїй давній політичній перевазі, затримав у своїх руках матеріяльну, а через те потенціяльну перевагу. Тому боротьба з представниками польської державної системи за кожним проявом безпосередньої акції перемінювалася в боротьбу усього польського громадянства в Галичині проти українства, яке щойно ставало на ноги й як кожний молодий організм потребувало змоги розростатися, щоб шляхом ступневого розвитку дійти до такої життєвої самобутности, щоб відпала залежність від чужих. Коли вільно сягнути до історії, то галицькі українці повинні були наслідувати радше чехів з доби перед 1918 р., ніж польських боєвиків у Росії. Поляки в колишній російській займанщині могли собі дозволити на безпосередню акцію проти pociйської системи, бо Росію на їх землях репрезентували дійсно російські урядовці, поліцисти й вояки. Тому і реакція російської державної системи переслідувала винуватців та їх спільників, їх безпосереднє середовище, але залишала в спокою загал польського громадянства. Прояви тієї польської безпосередньої акції не викликували такого походу проти польського громадянства, як це робили місцеві поляки в Галичині з тієї простої причини, що на польських теренах не було місцевих осілих "росіян".
Завдяки подіям, що почалися 1. вересня 1939 р. все те вже перейшло до історії. Але у зовсім змінених умовинах варто завернути до тих ще позірно недавніх часів, щоб попробувати, чи вже тепер не можна б поробити з них — з історичної перспективи — правильних висновків. Хоч ще час на подробну аналізу тих подій, бо ще живе не один їх сучасник, якому може і важко погодитися з тим, що "інакше склалося, ніж гадалося", то про те вже тепер можна зробити один висновок: правильна діягноза має своє рішальне значіння не тільки в медицині, але також i в громадському, особливо — в політичному житті. Як від правильної лікарської діягнози залежить добір засобів лікування а через то здоровя й життя хворого, таксамо від правильної оцінки політичного положення залежить вибір таких засобів змагань, що в остаточному висліді дають успіх. Як хворому нічого не поможе найкраща воля лікаря і найкращі ліки, коли лікар не збагнув у чому суть хвороби, таксамо нічого не дасть найбільша ідейність, відданість, посвята і чесність політичних провідників, коли вони не взяли за підставу своїх обрахунків усіх сил, що діють у даному часі в певному просторі, коли вони не перевели правильної оцінки.
Переміни, що почалися 1. вересня 1939 р., захопили також і Галичину. В їх висліді упала дотеперішня перевага польського елементу над українцями. Тому тепер у минуле відійшло все те, що було головним змістом українських змагань за Польщі, боротьба за право називатися своєю національною назвою, користуватися своєю мовою і національною школою, брати участь в загальній управі краю і поодиноких його місцевостей, в службі безпеки. Побіч власного нижчого, середнього і фахового шкільництва українці мають змогу користати у відповідний спосіб з вищих фахових шкіл. Урядовою мовою краєвого судівництва в Галичині стала українська мова. Український Центральний Комітет, що обіймає все українське зорганізоване життя, можна вважати чимось в роді початків власної культурно-національної автономії.
Правда — не все ще здійснене, ще неодно треба зробити, ще неодну трудність треба побороти, але ж увесь розвиток народу в тому, щоб вічно змагати до кращого і вищого. Одночасно не треба забувати, що від часу, як большевиків прогнано з Галичини, минуло ледви півтора року, що і на Сході на суші й на Заході на морях лютує найбільша війна, яку знає людство, що в теперішних зимових змаганнях на східному фронті рішається боротьба чи Европі бути чи не бути. Отже в тих виїмкових умовинах, тимбільше необхідна правильна діягноза нашого положення, бо від того залежить наш майбутній розвиток і навіть наше існування!
[Краківські вісті]