6,000.000 злотих

 

Малий фейлетон

 

Львів, 21 січня.

 

Нарешті! Скінчилися свята! А то почавши від Свят-Вечора тільки все те саме:

 

— Пане Онисиме, до мене обов’язково мусите зайти!

 

— Слухай, Онисиме, завтра посилаю підводу по тебе! — авантурується приятель з недалекого села, яке славилось боровиною і... горілкою.

 

— Коли не відвідаєш мене на Новий Рік, ти мій найзавзятіший ворог! — деклярує гостро інший друг.

 

— А як погордите нашим домом і не схочете випити з нами свяченої води, даю слово, що ніодного Вашого фейлетону не прочитаю! — заявила мені синьоока чорнявка.

 

Скажіть самі, дорогі Читачі, чи можна було кому небудь відмовити? Ні! То ж ходив чоловік від одного дому до другого і... святкував. В одному домі був я у перший день свят, у другому пішов до другого дому, у день св. Степана я мусів відвідати свого товариша Каролина та побажати йому з його ім’янинами, дарма, що він мій найзапекліший конкурент... Перед Новим Роком я мусів бути на Маланчиному Вечорі у Клюбі, на самий Новий Рік я пішов з побажаннями аж до чотирьох домів. На Щедрий Вечір я мусів защедрувати знайомому референтові від скарбових справ, вкінці на Йордан зайшов я до знайомої дівчиноньки, лякаючись, що в іншому випадку втрачу одного із так нечисленних читачів моїх фейлетонів.

 

Зрештою, Читачі, признайтесь: хто з Вас не ходив де на свята? Бо ж, так правду кажучи, цьогорічні свята пройшли задовільно.

 

— Пане Онисиме, та у нас двері не зачинялися! Стільки гостей було — говорила мені учора одна знайома.

 

— Ще ніколи не було у нас так весело, як у ці свята! — чванився мій приятель.

 

— А знаєш, дорогий! — говорив до мене знайомий, відомий з того, що має надто буйну уяву, — як зачав я бавитися на Святий Вечір то скінчив аж на Йордані!

 

Словом — люди бавилися, як могли. То у Клюбі, то під Клюбом, то приватно у власних і чужих домах, у Львові, Пацикоаі, Задерихвості, Мишугиничах...

 

Бавилися молоді і старі, молодиці, дівчата, дівчатонька і панянки... Бавилися, як могли і як вміли. Одні при чарці та ковбасі, інші при шинці та лікерах, ще інші при картоплях і картопляній зупі. Тішився народ, скакав, гуляв, співав, колядував, щедрував. Вкінці закінчив свята кропленням. Кропилися люди, чим могли. Одні горілкою, інші самогонкою, ще інші водою. А були і такі, як говорять злобні язики, що кропили себе взаємно помиями та палицями...

 

Та мене чогось так кортить запитати Читачів, чи багато за ввесь час свят зібрали з приводу різних прийнять, забав, чайних і горілчаних вечорів на полонених, студіюючу молодь, середньошкільну і фахову молодь, на сироти, на найбідніших?

 

— Ми щось про це зовсім забули — говорила мені панночка.

 

— Щось там зібралося! — відповів мені один з наших молодих громадян.

 

— Е, хто би про це думав! — махнув рукою третій.

 

А велика шкода, що про це якось забулося! Та ще не пізно! Починається карнавал. Напевно наша молода, старша і підстаркувата ґенерація буде весело бавитися. То на чайних вечорах, то на весіллях, то у замкнених гуртках своїх вибраних. Саме тоді, коли будемо у вирі забави і радости, пригадаймо собі наших студентів, учнів, наших полонених, сиріт і вдів по закатованих большевицькими катами. Зложім хочби тільки по два золоті. А виросте тоді немаленька сума: шість міліонів злотих. Не вірите? Спробуйте!

 

[Львівські вісті]

22.01.1943