"Зараза в Атенах" у Франковому переспіві

 

Воєнний час, що вимагає напруження всіх сил народу та обмеження життєвих потреб, був завжди пригідним моментом для появи загрозливих епідемій. Історія медицини античної доби й середнєвіччя, а то й новіших часів дає безліч прикладів на те, як епідемії — всенародні недуги нищили величезні армії або нівечили цілі народи. Згадати б тільки трагедію Української Галицької Армії в чотирокутнику смерти зимою 1919/20 р. Тим то модерні держави захищаються перед усенародним лихом, помором при допомозі найкращих засобів медицини та найновіших її здобутків, здавлюючи всяку загрозу епідемії у зародку. Та не так воно було в давнині, коли медицина не знала ще успішних засобів для боротьба з демоном помору.

 

З-посеред епідемій, що збирали багаті жнива в старовинних часах, особливо пам'ятний помір в Атенах а в 430—426 до Xр. Було це на початку братовбивчої пелопонеської війни (431—404 до Хр.). Спартанські війська вдерлися в Аттику, винищуючи поля й господарства селян, що приневолені були шукати захисту за мурами міста. Скупчення великої маси втікачів в Атенах дало незвичайно пригідний ґрунт для поширення епідемії, якої жертвою впав у вересні 429 р. і сам Перікл, славний провідник атенської держави.

 

Цей помір добре відомий головно завдяки відгомонові, який найшов у літературі. Великий історик пелопонеської війни Тукидид (жив прибл. 460—399 до Хр.), очевидець, що й сам перебув хворобу, дає драматичний опис цього всенародного нещастя, що скосило четвертину тільки з-поміж самої збройної сили Атен.

 

В описі Тукідида маємо такі картини:

 

"Такого лютого помору і такої смертности людей не було за людської пам'яти ніде. І лікарі не давали ради, бо лікували спершу не маючи досвіду, та й здебільшого самі вмирали, головно тому, що найбільше стикалися з недужими".

 

"А найстрашнішим в усьому цьому лиху було отупіння духа, коли хто спостеріг, що хворіє — бо, звернувшися думкою до безнадії, ще більше опускався і не видержував — а друге й те, що один одного рятуючи заражалися і гинули, як вівці. А коли знову зі страху не хотіли себе відвідувати, вмирали самітні і багато домів пустіло з недостачі піклувальника".

 

А ще гірше було з втікачами. "Не вистачало помешкань, отож літом жили в задушливих шатрах і тут помір косив без розбору. Вмираючі одні на одних лежали трупом або качалися по вулицях та коло всіх джерел напівмертві, спраглі води. Святині, в яких втікачі розмістилися, були повні трупів людей, що з ними буде, перестали шанувати і божі і людські установи..."

 

І хоч багато непохоронених лежало, птахи й четвероноги, всі, що чіпляються трупів, або не наближалися до них, або покуштувавши здихали".

 

Тукидидів опис помору звернув на себе увагу римського поета Ціцеронової доби Тита Люкреція Кара (помер 55 р. до Хр.); він переспівав його в закінченні своєї філософічної поеми про природу (Dе rеrum natura).

 

Іван Франко, що в молодих своїх роках цікавився історією філософії (з рр. 1886 і 1887 появився друком його переклад нарису історії античної філософії Шульце), а зокрема питаннями матеріялізму, попав також і на поему Люкреція, єдиний твір античного матеріялізму, що зберігся до наших часів. Кидається в очі, що з цього великого твору прикував до себе увагу поета саме кінцевий опис чуми. Молодий поет постановив його переспівати. Між рукописами Франкових творів з 1881 р. поруч оригінальних віршів та перекладу Ґетевого "Фавста" находиться теж досі ще неопублікований фрагмент п. з. "Зараза в Атенах. Свобідно за Люкрецієм Каром", в двох редакціях. Перша, писана драгоманівкою, має 100 рядків, друга, безпосередньо за нею, пізнішим правописом містить перерібку від 50 рядка і продовжає переспів до 135 рядка.

 

(Д. б.)

 

[Львівські вісті, 13.01.1943]

 

(Докінчення)

 

Поет дає свій оригінальний вступ:

 

З усього, що мов сон від многих тисяч літ

Чи перебув чи переснив сей світ

І що тепер му ще нашіптує до уха

Історія, стара пістунка щебетуха, —

З усіх тих війн грімких та імен голосних,

З усіх подій, хороших чи страшних,

З усіх блискучих учт, картин богатства, штук,

Пишної розкоши немногих, вічних мук

Мільйонів — з всіх казок о давній давнині

Одно лиш найглубше в ум вбилося мені,

Одно лиш зрушило до дна всю суть мою,

Мов буря зрушує до дна кипуче море,

Се вісти про важне, загальнолюдське горе,

Що мов огромний змій час від часу

Всю землю звоями окручує страшними:

Мільйони серць живих враз втишуєсь під ними.

Падуть, підкошені нехибною судьбою

Великі і малі, царі і піддані вкупі

Падуть і брата пізнають аж в трупі, —

Падуть, забувши все, що за життя в’язало,

Різнило їх, з ножем в руках на брата гнало...

Не радість і не жаль ті вісти будять в мні;

Я чую лиш тоді в душі на дні

Тишу якусь мертву, неначе ніч просоння

По лютих бурях дня і війн і беззаконня.

Тоді всі рівні, — смерть зняла з очей полуди,

З царів, вельмож, бідняк остались — тілько люди.

Оттак і в Греції було. Богатство, штуки,

Побіди славнії, просвіта і науки

Цвили в Перікля вік в Атенах золотих, —

Мармуром, золотом пишалися святині,

Театр ледви містив всіх горожан знатних, —

Грозили ворогам потужнії твердині,

Гриміла слава, — блиск всім очи засліпляв...

Но з славних, сильних навіть не згадав

Ні один, що десь там в споду глубоко,

Куди вельможне їх не заглядає око,

Недоля кулиться, невольник надриваєсь

В важкій роботі; пошесть зопсуття

Чим раз страшніше, дальше розширяєсь...

На все те в славних не було чуття

Ані очей!

 

Після цього вступу, написаного не в античному колориті, а по лінії соціяльних кличів та думок, що тоді нуртували в душі молодого Франка, поет починає вільний переспів поеми Люкреція (з VI. книги рядки 1138—1209):

 

Аж ось зі сходу, з віддалених

Єгипетських сторін почерез землі й море

В край Кекропа прийшло страшне, забійче горе —

Зараза, й град пишний Атени

Встелила трупів купами стулених,

Дороги, вулиці міщанством загатила,

Весь край в одно кладовище змінила.

 

То зразу голови жаркі огні імались

І очі червінню горячки наливались;

Із горла чорного, мов вуголь, з середини

Кров сякала, і струпами гидкими

Покрита, вужчою робилась голосниця.

Язик, душі товкач, покритий спеклов кров'ю

Послаб і ледво міг порушитись порою

І голос ледво міг крізь горло протісниться

Но скоро з горла біль відтак допавсь до груди

І серце хорого трівогою здавив,

Тоді підвалини життя тремтіли всюди,

І всю надію біль страшний в'ялив.

 

З уст віддих добувавсь смердячий і поганий,

Немов зі смітника, де стервище гниє,

Всі сили духа никли, тіло все

Спадало з сил, — тяжів мов олов’яний,

З тупов трівогою ждав смерти чоловік.

До нестерпимих мук розпука і трівога

Причинювалась; мов мутнії филі рік

Мішались стони, зойк, наріканнє на бога,

Невпинне хлипаннє скрізь-на-скрізь ніч і день

Сустави й нерви потрясало,

У судорогах тіло рвало,

То хвильку полекші зомлілому давало.

Й знов рвало, як в нутрі змагавсь страшний огонь.

 

А прецінь не було слідно ще поверх тіла

Надмірної жари, і шкіра не пашіла

Огнем, коли було діткнуть її руков

Лиш мірну теплоту вчувалося від того.

Но тіло все було червонеє, немов

Окропом спарене, або немов святого

Огню недужому налито в кров.

 

Але в нутрі невпинно все горіло,

I жер огонь до кости тіло.

Мов в кузні, лютилась в нутрі пожежа,

Так що хоч найлекша і найтонша одежа

На хорім, мов кожух у літний сквар тяжіла.

Всі вітру, зимна раз-у-раз шукали,

А тіло, у котрім жара горячки тліла,

Обнажене з кришталь холодних филь нуряли.

Ще інші стрімголов кидались до керниць

З отвертими, прагнущими устами,

І лицями до дна припавши ниць

Палящу спрагу невгасиму

Вгасить бажали зимними водами,

Но чим більш пили, жар тим дужче тлів без стриму.

 

Спокою не було ні пільги хорим;

Без догляду кругом конали по кутах;

Прогнали лікарів від хорих — смерть і страх;

Як день так ніч огнем блискучі горячковим

Отверті очі шибались без впину,

Бо сон благий навіки їх покинув.

І смерти віщуни являлися помалу,

Розстрій душі, важка трівога й сум,

Наморщене чоло від чорних, лютих дум

І вираз на лиці одичіння і шалу;

Болющо острий слух, в вухах невпинний шум

Вчащений віддих, раз слабий, тремтячий

То наглий, сильний; далі піт блищачий,

Що з шиї краплями спливав,

Розрідлу слину скупо уділену,

Мов шафран жовту і солену

Із горла хриплого злий кашель викидав.

 

Дальше в рукописі ще 23 рядки писані олівцем — це перший нарис, що чекає своєї перерібки. Він так і вривається несподівано, навіть не на крапці, а на середникові Вривається саме після поборення труднощів опису симптомів хвороби, на порозі цікавішої частини епізоду. Спроба так і залишилася незакінченою.

 

Подаю ще початок цього нарису олівцем:

 

Корч руки рвав, трясла всім тілом дрож,

Но звільна починав від ніг іти мороз

Все вище; аж коли послідний час зближався,

Ніс протягавсь, звужавсь і кінчик заострявся.

Запались очі; западались лиця,

Холодна шкіра твердла, мов кора,

Що жасно діялось до неї дотулиться;

Завзяття зморшки никли із чола,

І іскру жизні гнеть гасила смерть стара.

Звичайно в осьмий день недуги умирали,

Лиш деякі часом дев’ятого діждали.

 

[Львівські вісті, 14.01.1943]

14.01.1943