Сьогодні, 16 січня, минаємо четверту річницю прийняття у Верховній Раді пакету “Законів про диктатуру” й наближаємося до такої ж річниці найтрагічніших подій Революції Гідності. І ці дати знов спонукають нас ставити перед собою важливі запитання та шукати, здавалося б, рятівні відповіді. Втім, світ підкидає щораз нові виклики, які успішно втілює глобалізація, гібридна дійсність та підміна справжніх досвідів та емоцій. Про те, як вистояти у непевний час та в якому напрямку рухатися українському суспільству, розмірковує доктор філософії (Ph.D.), кандидат філософських наук, директор Міжнародного інституту етики і проблем сучасності та декан факультету суспільних наук УКУ Володимир Турчиновський.
Актуальні питання Революції Гідності
Я не хотів би аналізувати події Революції Гідності та розгортати аргумент про те, що глибоке і солідарне пережиття людської гідності безпрецедентною кількістю осіб, які у різний спосіб досвідчували власну причетність до подій на Майдані та в Україні, стало основним мотивом, джерелом і натхненням самовідданої та жертовної поведінки мільйонів українців. Натомість варто запропонувати кілька питань, які, гадаю, досвід Революції Гідності ставить перед усіма нами сьогодні і відповіді на які дадуть нам відчуття ціннісного вектора та горизонтів нашого суспільного розвитку у 21-му столітті:
1) Яким ми, як українське суспільство, бачимо майбутнє нашої країни?
2) Як ми можемо визначити та артикулювати ідею спільного блага?
3) Яка концепція громадянства зможе інтегрувати візію майбутнього країни та концепцію спільного блага?
Якою привабливою не була б візія майбутнього України, але, якщо у ній не увиразнюється концепція спільного блага, то чому б ми мали інвестувати свій час та зусилля у таку візію. А якщо уже починаємо говорити про час та зусилля на розбудову суспільної інфраструктури, то не можемо не почати думати категоріями res publica (спільної справи), а отже, і суспільної відповідальності, а отже, і громадянства. Іншими словами кажучи, щоб створити суспільний простір з внутрішньо інтегрованим принципом спільного блага, потрібні люди із певною моральною та громадською поставою.
Є ще й четверте запитання, яке додає екзистенційної ваги та серйозності до перших трьох, а саме:
4) Наскільки ми будемо готові гарантувати нам самим і тим, хто біля нас, а отже, і захищати візію, цінності та принципи суспільного життя, а остаточно гідність людини, коли проявлятиметься спокуса, загроза чи нагода визначити “ціну” гідності?
Взаємодія локального з глобальним
Так само як Майдан із своєю темою “гідності” спричинився до геополітичного та ціннісного землетрусу, аналогічно спроба осмислення та перші дієві відповіді на названі питання можуть мати значення, яке виходить далеко поза межі України.
У сучасному світі локальне та глобальне взаємодіють цілком інакше, аніж це відбувалося ще років 30-40 тому. Комунікаційна інфраструктура 21-го століття, яка стрімко розвивається, змінює стару архітектуру та ієрархію стосунків: комунікаційні “автобани” минулого століття заростають травою або викидають таблички “under re-construction”, шукаючи новий комунікаційний формат у просторі “цифрової матерії” сучасного світу.
Ми не зможемо і не плануємо зараз дати відповіді на щойно сформульовані запитання. Важливо запустити дискурс навколо цих запитань. Важливо, щоб їх обговорювали вихователі із своїми дітьми у садочках та члени парламенту і уряду. Функція запитання полягає у тому, щоб помогти нам встановити певний контакт із дійсністю, вилізти із комфорту власної шкаралупи та подумати про “глибоку воду”. На відміну від гасла чи стереотипного кліше, які притуплюють наше відчуття дійсності, питання є інструментами живого, критичного та відкритого на дійсність суб’єкта.
Ерзац досвідів та сурогат емоцій
21 століття розпочалося непросто: з одного боку, приголомшливі технологічні досягнення та неймовірні, вражаючі комунікаційні технології, а з іншого боку – розгубленість та моральна і світоглядна дезорієнованість людини перед новими можливостями, викликами та загрозами.
Нагромадження “дійсностей”, у які ми занурені, та “ролей”, які нам доводиться виконувати, часто огортають нас туманом, у якому важко розгледіти і пережити найважливіші речі. Свідомо чи ні, але ми часто дозволяємо собі задовільнитися товаришуванням, яке насправді не є товаришуванням; сім’єю, яка не є сім’єю; молитвою, яка не є молитвою; святкуванням, яке не є святкуванням; любов’ю, яка не є любов’ю; спілкуванням, яке не є спілкуванням; правдою, яка не є правдою…. І цей ряд із ерзац-досвідів та сурогатних емоцій насправді, і на жаль, кожен із нас може продовжувати.
Ми ще зовсім не розуміємо, якою може бути політика у світі тотальної мережевості та big data, хоча наш досвід дедалі всеохопнішого занурення у соціальні мережі говорить нам про те, що спокуса захопитися “технологічним патерналізмом” висить у повітрі: ми створюємо системи, процедури та технології для того, щоб вони вирішували наші проблеми та робили наше життя комфортним.
Правдоподібно, що Система, яка інтегрує складну систему алгоритмів (ми називаємо її AI – штучний інтелект) та всюдисущність інтернету речей, мала б стати гарантом максимізації (чи оптимізації) нашої приємності від задоволення потреб, зберігаючи відповідний (чи це означатиме справедливий?) доступ кожного до цивілізаційних благ.
Хто знає, можливо, філософія та практика “технологічного патерналізму” і стане політикою 21-го століття, у якій знайдуть свою “тиху пристань” ідеї будування спільного блага та його захисту.
Виклики гібридної дійсності
В кожнім разі, тепер ми дедалі частіше чуємо, що живемо у світі після-правди (post-truth world), в якому стандартом стають гібридні війни у гібридній дійсності, народженій гібридною комунікацією. Гібридна свідомість втішається своєю пластичністю, в якій біле стає чорним і навпаки, а єдиною конвертованою “валютою” на ринку міжособових стосунків стає пережита емоція соціальних мереж з неймовірним однохвилевим покриттям на мільйони. Правда і не-правда, як ми тепер добре розуміємо, тим самим виносяться за дужки суспільних комунікацій та дискваліфікуються як підстава для прийняття рішень.
Як би це парадоксально не звучало, але світ, у якому ріст кожного помідора на грядці буде незабаром оцифрований та трансльований у мережу, відмовляє собі у потребі оперувати категоріями “факту” та “об’єктивності”, коли справа заходить не про помідори, а про міжлюдські стосунки, виховання, політику, історію, релігію чи мораль.
Так народжується гібридна політика, яка спершу розриває спільнотні стосунки, роз’єднує людей та атомізує їх на окремих індивідів із заколисуючим відчуттям самодостатності, а тоді намагається віртуально-мережево об’єднати спільною емоцією та фейсбуківськими “лайками”. Хоча у цьому випадку політика якраз і втрачає сенс, бо не може політика (політичне життя) існувати там, де є лише мільйони чи мільярди атомізованих людей, індивідів, які, окрім віртуальних бульбашок, не творять між собою жодних спільнот та які не об’єднані досвідом спільної праці, спільної культури, спільної відповідальності, спільної радості і спільного болю, а також, що дуже важливо, спільної мрії довжиною у хоча б два життя.
В основі політичного життя лежить філософія представництва спільнот. Якщо занепадають та пропадають спільноти, то з ними вивітрюється і сенс політичного життя, а ми прокидаємося у світі після-правди, в якому політика перестає бути спільною справою та відповідальністю, а стає спільною емоцією. Це добре працює у світі шоу-бізнесу та великого футболу, і такий підхід дедалі успішніше трансплантується завдяки сучасним комунікаційним технологіям в політичну площину (така гібридизація політики, зреалізована, щоправда, іншими “технологіями”, слід зауважити, переважно виливалася в тоталітаризми та диктатури в минулому).
Завдання XXI століття
21-ше століття стане століттям пошуку за автентичністю людського життя, за автентичністю наших досвідів, пережиттів та комунікації. І якщо це так, то тут розкривається простір не тільки для “етики автентичності”, як сказав би Чарльз Тейлор, а й для “лідерства та освіти автентичності”.
Основна зброя гібридної війни – це поширення та культивування відчуття розгубленості, непевності та несправжності, а сила автентичності – у міжособовій комунікації досвіду дару та служіння. Автентичність має свій інтерфейс, через який вона комунікує себе іншому. Таким інтерфейсом є свідчення.
Автентичність розкривається у простих речах. Тому не слід думати, що вершини та досконалість автентичного лідерства здобуваються надскладними зусиллями, тренінгами чи студіями. Автентичність лідерства передусім у свідченні, а суть свідчення полягає у “ставанні самим собою”. Бути собою означає свідчити. У цьому одночасно уся простота, краса та складність лідерства. Якщо ввійдемо у простір християнського світогляду, то зможемо тезу про “ставання самим собою” поглибити, додавши, що “бути собою” передусім означає “чути і відповідати на власне покликання”.
Тому справжнє лідерство розкриває себе та промовляє у простих речах. На жаль, прості речі для нас найчастіше виявляються найскладнішими з екзистенційної та духовної точки зору. Інтелект, який постійно деконструює, реконструює та конструює, часто ризикує втратити відчуття дистанції та перспективи, у якій лише й може розкритися “простота автентичності”.