Львів, січень 1943.
Що теперішня воєнна заверюха забрала у нашому народі чимало жертв, це загально відоме, але яке відношення цих втрат до народин, то мало хто здає собі з того справу, бо не маємо статистичних даних, які дали б нам повну авторитетну відповідь на таке питання. Можемо хіба поробити помічення на малих теренах у поодиноких селах. І ті дрібні, фраґментаричні помічення заслуговують на розгляд. Напр. один громадянин, що добре знає терен Товмаччини, подає цікаві дані про кількість уродин і смерти в деяких селах того повіту за 11 місяців минулого року. Довідуємося від нього що: у Будзині уродилося 2, померло 3, у Вікнянах уродилося 27, померло 35, у Кутиськах уродилося 35, померло 52, у Надорожній уродилося 20, померло 36, у Прибишеві уродилося 18, померло 29, у Острині уродилося 18, померло 36, у Нижневі уродилося 43, померло 89, у Локитках уродилося 6, померло 13. Цифри грізні. У багатьох селах умирає майже вдвоє стільки, скільки родиться, у двох навіть більше. Проти одної колиски, дві домовини — це вже не жарти. Може це лише хвилева популяційна криза, може криза природнього приросту скоро підійметься, але на даль, нема поважних причин до оптимізму, бо зі зменшенням приросту йде зменшення кількости подруж. Напр. у 3 селах Товмаччини було за 11 місяців по 2 вінчання, у 6-ох по одному, в І-му ні одного.
Без сумніву, популяційна криза, яку ми мали нагоду помітити на одному невеликому терені, звязана з воєнним лихоліттям — та все ж таки годі її легковажити. Зменшення скількости уродин зокрема небезпечне для нашого народу. Західні народи живуть в устабілізованих відносинах, серед добрих господарських та здорових умовин, що зводять смертність до мінімум. У тих народів і при малому відсотку народин нарід не вигибає, а то й виявляє деякий скромний приріст.
Наш нарід протиставив усім ударам історії свою велику розродчість, завдяки якій зберіг існування. А проте теперішня дійсність доволі загрозлива.
Як довго не можемо основно змінити життєвих умовин і тимсамим обнизити відсотку смертности, обниження відсотку народин мусить принести у нас небезпечний дефіцит. Наскільки вірити останній совітській статистиці, ще перед вибухом цієї війни відсоток українців у давніх межах СССР помітно змалів, бо за 13 років між двома переписами майже не було приросту. Слід побоюватися, що поважний убуток принесла теперішня війна, яка кинула міліони наших людей у ряди червоної армії та на скитання у запіллі. Прикрою несподіванкою треба вважати зменшення населення у Галичині, де совітська влада була недовго i де не встигла перевести послідовно; мобілізації — і то у заможнішому покутському повіті. Що тоді можна сподіватися від гірських околиць, які кожного переднівку навіть перед війною голодували, а минулого року так жахливо потерпіли від повені?
Цих кілька цифр з Товмаччини ставить перед нами грізну проблему, яка висить мов Дамоклів меч, якої не сміємо забувати при буденних турботах. Годі вдоволятись оптимістичним "якось то буде", годі здаватися на стихійну розродчу силу народу, бо і вона підпадає під вплив економічних умовин. Убуток населення, спричинений війною, ставить перед нами популяційну проблему у цілій гостроті. Довгі часи не зустрічала вона у нас належного зрозуміння. Коли держави вели інтенсивну популяційну політику, піддаючи великі родини дбайливій опіці, признаючи їхнім батькам першенство при вишуканні праці та її винагороді — деякі наші установи осмілювались навіть у прилюдних оголошеннях заявляти, що приймають до праці лиш нежонатих, а вже родинні додатки для службовиків були рідким вийнятком.
Щойно нині, коли все нашу життя зосередилося в одній організації, проблема доросту знайшла належне зрозуміння. Суспільна Опіка УЦК постійно ставить на першому пляні опіку над дітворою та молоддю.
Коли засобів замало, щоб заспокоїти всі потреби, слід у першу чергу підтримати при житті молоді організми, які потребують стільки сил для розвитку і від яких залежить наше майбутнє. Ті, яким батьки не всилі запевнити прожитку, мусять діставати необхідну відживу — у кухнях при дитячих садках та школах, в інтернатах. Для тих, що їм воєнна хуртовина забрала батьків, мусить знайтися місце в дитячих яслах, сирітських захистах.
Мусимо дати засоби на ту ціль нашій суспільній опіці — і мусимо зорганізувати допомогову акцію на місцях. Не сміє загинути ні одна життєздатна українська дитина — це мусить стати нашою девізою, бо занадто мало у нас тепер дітей. Від жертв на ту ціль не сміє відмовитись ніхто, хто вважає себе членом української національної спільноти. Бо це ж іде про найважнішу справу, про збереження самої національної субстанції.
Б. Галіт.
