Малий фейлєтон.
На дворі падав снїг, а менї було сумно. Сумно — сумно — без кінця сумно.
Ох друже ти один зрозумієш мене.
Задзвонив дзвінок запанувала тишина, бо святий вечір настав.
Мов павутина обмотує мене мелянхолїя, на душу падає плїснь. Менї дуже сумно.
Скорбота і печаль, сум і єще якась пристрасть взялись зa руки і нуж коло мене танцювати. Чим більше крутились, ставало менї сумнїйше.
Народне горе мішаєть ся особистим смутком. Зачинають виринати невеселі переживаня і спомини, вєть ся вужем неясне прочутє, а страшні гадки мов вампіри висисають кров, вють радість і пускають жало смутку. Менї безмірно сумно...
Та прийшла границя. Я стрепенувсь, затиснув зуби, насталив серце. Тїни повтїкали, я застав дїйснїсть.
Світами утїк мій смуток, як тьма перед світлом порзнули мари. Стало вже легше, а потім мливо добре.
Так перебрали мірку. Вже смуток не їсть моєї душі, не ссе веселости.
І мозок смієть ся над чутєм, глузує над ним.
Ох серце, цить — для тебе лиш хвилї!
[Дїло]