На засїданнї московського всеросійського церковного собору 7 грудня 1917 р. викликала гарячу дискусію справа скликання на Українї місцевого церковного собору. Інїціятива сього скликання належить до київського Церковного Товариства, в склад якого увійшли священики, невдоволені київським митрополитом Володимиром. Товариство звернуло ся з покликом до населення України не признавати всеросійського патріярха.
Архимандрит Матїй пропонував церковному соборови скасувати намічену делєґацію від собору до Київа, скликаннє українського собору приложити до заключення війни й заявити населенню України, що всеросійський церковний собор яко єдиний православний орґан сам поробить заходи коло уладження церкви на Українї, взявши під увагу всї окремішности місцевого життя. Проф. П. Кудрявцев накликував собор до обережної акції. Бесїдник думає, що рух на Українї має національно-церковний характер. Необхідно поробити всякі заходи, щоб сей рух ішов разом з собором. Князь Е. Трубецкой уважав необхідним вислати на Україну делєґацію, яка вияснила-б характер руху й заявила населенню, що собор схиляєть ся до думки уладження на Українї краєвої митрополїї, яка входила-б у склад російської церкви.
Та Україна не дбає про думки Москвичів і на церковнім полї йде подібним шляхом, як Українська Центральна Рада пішла на полїтичнім полї. В серединї листопада відбули ся установчі збори українського "Брацтва воскресення Христа", на яких прийнято автокефалїю української церкви. Провідники сього руху поробили дальші кроки в напрямі автокефалїї. Утворено "ОрґанїзаційНий Комітет", який надрукував поклик, в котрім повідомив про скликаннє всеукраїнського собору на 11 сїчня 1918 р. Комітет вказав, що в теперішню хвилю російська церква вже вибрала собі нового духовного самодержця — патріярха, котрий представляє собою очевидну небезпеку поневолення церкви на Українї. З огляду на сю небезпеку Комітет запропонував: 1) не згадувати патріярха на богослуженнях, 2) зібрати ся на незалежний всеукраїнський собор для розвязки в першу чергу справи: чи признати на Українї патріярха, чи нї? Дальше поклик зазначує, що учасниками собору повинні бути представники епархій, парохій, манастирів, військових частин і духовно-наукових заведень. Необхідною умовою вибору представників є домаганнє, щоб вибираний був Українцем з уродження.
На чолї українського церковного руху стоїть бувший володимирський архиепископ Олексій, що живе тепер в Печерській Лаврі. Визначними місцевими дїячами сього руху є: протоєрей В. Лїпковський, свящ. Н. Маринич, прот. С. Потїхин і инші особи.
Чорносотенцї й ренеґати розпочали сильну противну аґітацію, при чім не обходить ся без нападів на провідників українського церковного руху. Архиепископ Олексїй, що на проголошенню Української Народньої Республики на площі св. Софії в Київі виголосив прегарну патріотичну проповідь, у відповідь на закиди з сього приводу ріжних "тоже Малоросів" помістив у "Кіевлянин-ї" з 6 грудня такий відкритий лист: "Я Українець і не стидаю ся і не бою ся заявити се голосно. Я любив і люблю той народ, до якого належали мої батьки, мої дїди, прадїди, серед котрого я родив ся, виріс, мовою котрого я співав... Не бути Українцем я не можу так само, як дуб не може переродити ся в березу, липа в сосну... Я не можу перемінити ся в якусь етноґрафічну сумішку з Фіна, Череміса, Чувашанина й ин. Решту своїх сил я віддам цїлком і безповоротно службі духовим і церковно-релїґійним інтересам свого українського народу так, як я їх розумію. Та прошу вірити, що я до кінця своїх днїв зостану ся православним архиєреєм, які-б не були тяжкі та злиденні сї днї, і не зраджу тої святої віри, за котру били ся мої предки в рядах Запорожцїв. Архиепископ Олексій, доктор церковної історії".
[Вістник полїтики, лїтератури й життя]