ПРОБЛЕМА ҐЕТЬЄ І ПРИНЦИП ОЧЕВИДНОСТІ
Цей текст, з одного боку, є продовженням попередньої статті про принцип очевидності; з іншого боку – вступними зауваженнями до наступної, у якій буде пропоновано розгляд проблеми, яка впродовж тривалого часу привертає увагу не лише тих, хто цікавиться аналітичною філософією, а й ширшого кола осіб. Йдеться про традиційне, задеклароване ще з часів античної філософії, питання: чи можемо визначати знання як обґрунтоване істинне переконання? Якщо ні, то чому не можемо саме так визначати.
Проблема очевидності та псевдо-очевидності, заснованої на загальноприйнятому знанні і пов’язана з відмежуванням психічного розладу від нормальності та геніальності, підштовхує, крім усього іншого, до розгляду вкрай важливого епістемологічного питання про знання як таке. Можна загалом сказати, що ретельний розгляд епістемологічних проблем, пов’язаних із класичним визначенням знання як обґрунтованого істинного переконання, дає змогу наблизитись до чотирьох цікавих висновків. Тут ми їх формулюємо лише «авансом». Зокрема тому, що висновки ці можна буде побачити і повновартісно критикувати лише в результаті всього подальшого і повного тексту, передбаченого як окрема самостійна стаття. Оскільки, однак, ці чотири висновки виявились неочікуваними і зовсім «незапланованими» на початку, але «виплили» через послідовні кроки повноформатної статті, то їхнє формулювання у даному тексті слід розглядати як орієнтир для розширеного викладу.
Висновок перший: переконання, сформоване й обґрунтоване ЗГІДНО з вимогами загальновизнаної очевидності, є істинним і означає знання, що не виходить за свої власні, вже існуючі межі.
Висновок другий: переконання, сформоване ПОЗА МЕЖАМИ визнаної очевидності, як трансцендентальна обґрунтована істинна гіпотеза, стає новим розширенням знання.
Висновок третій: переконання, прийняте за істину, але обґрунтоване через ЗАПЕРЕЧЕННЯ вимог загальновизнаної очевидності, є абсурдом або ж божевіллям.
Висновок четвертий буде сформульований наприкінці.
Усі перші три висновки є результатом включення так званої «четвертої умови» (4) – якою можна вважати очевидність – у так зване класичне визначення знання. Традиційно, епістемологія користується такою триєдиною формулою: обґрунтоване істинне переконання є знанням. Однак, як виявляється, названі три умови (наявність переконання; істинність переконання; обґрунтованість істинності цього переконання) є необхідними, але недостатніми, аби стверджувати, що вони гарантують наявність знання у всіх випадках. Це, зокрема, було виявлено в середині ХХ століття відомим – і не подоланим дотепер – парадоксом дефініції знання. Цей парадокс, названий «проблемою Ґетьє» (опублікований у 1963 р.), спочатку не був належно зауваженим. Але згодом він породив чимало контрприкладів, які переконливо зневажили універсальність традиційної формули знання, і ці контрприклади стали воістину «головним болем» епістемології. (Додамо, однак – справедливості заради – цей парадокс підмітив ще задовго до Ґетьє Бертран Рассел у своєму простому прикладі про годинник, але надалі його не розвинув, і він також лишився незауваженим).
Тут, для ілюстрації, наведемо лише два контрприклади до трьохкомпонентної формули знання: Бертрана Рассела з годинником і один із запропонованих Едмундом Ґетьє.
У спрощеному вигляді парадокс Бертрана Рассела говорить про те, що дехто (назвемо його «пан Х») має годинник, якому давно і повністю довіряє. Пан Х бачить на годиннику час 3:43 pm, але, волею примхливого випадку, годинник зупинився саме на тих же цифрах ще добу тому. Раніше цей годинник ніколи не підводив свого господаря, а тому пан Х думає, що він знає, який час має перед собою. Насправді ж він не має істинного знання час: адже якби він поглянув на годинник, який показує ті ж 3:43 pm, скажімо, через дві хвилини, то мав би вже неправильну інформацію про дійсний час – 3:45 pm. (Пан Х, поглянувши на годинник, мав лише випадкову видимість правильного часу, – прим. О.Ф.).
Перший класичний приклад Ґетьє виглядає так. Сміт і Джонс наймаються на одну і ту ж посаду. Уявімо собі, пропонує Ґетьє, президент компанії повідомляє Смітові, що посаду отримає Джонс, котрий має у кишені 10 монет. Сміт, відтак, твердо переконаний (Smith has strong evidence) у наступному:
(d) Джонс є тим, хто отримає посаду, і Джонс має 10 монет у своїй кишені.
Сміт, ще й тому має таку переконаність (d), бо десять хвилин тому він власноручно перерахував 10 монет у кишені Джонса. Пропозиція (d) має наслідком логічний висновок Сміта:
(e): особа, котра повинна отримати посаду, має мати у кишені 10 монет.
У цьому випадку Сміт володіє чітким обґрунтуванням для свого переконання у тому, що (e) є істинним.
Але уявімо далі: Смітові не відомо, що згідно з остаточним рішенням, це він, а не Джонс, отримає посаду. Більше того, Сміт не знає, що й у його кишені лежить 10 монет. Пропозиція (e) буде у такому випадку залишатись істинною, хоча пропозиція (d), з якої Сміт вивів (e), виявляється фальшивою. У нашому прикладі, таким чином, істинним буде, що: 1) (e) є істинним; 2) Сміт переконаний, що (e) є істинним; 3) Сміт має обґрунтування свого переконання у тому, що (e) є істинним. Але ж вповні зрозуміло, що Сміт не знає, що (e) є дійсно істинним. Адже позиція (e) є істинною «в силу» кількості монет у кишені претендента на посаду,… але ж Сміт нічого не знає про монети, які лежать у його кишені. Своє переконання щодо (e) він базував на підрахованих монетах у кишені Джонса, якого він – через помилкове повідомлення керівництва – вважав претендентом на посаду. Відтак, за цим прикладом, Сміт не має знання про істинний стан справ, хоча має істинне й обґрунтоване переконання.
Пропозиції до розв’язання проблеми Ґетьє до сьогодні обросли численними власними контрприкладами, кожен із яких вказує на труднощі з її вирішення. Основні труднощі зводяться до двох моментів: а) як уникнути хибного у своїй суті первинного переконання – годинник Рассела зупинився, але пан Х про це не знає; або Сміт, якому помилково повідомили про посаду для Джонса; б) логічно виведені висновки з первинного переконання випадково підтверджуються епістемічним співпадінням – пан Х у Рассела поглянув на годинник саме у той момент, коли він зупинився добу тому якраз у той же час; аналогічно – Сміт також має у своїй кишені 10 монет, але цього не знає.
Не вникаючи далі у всі перипетії з контрприкладами до визначення знання як обґрунтованого істинного переконання, ми б хотіли розглянути проблему Ґетьє і пошуки «лікарства» для нього. Але мусимо на випередження сказати, що труднощі з вирішенням цього парадоксу пов’язані, на нашу думку, насамперед із тим, що у формулі «знання є обґрунтоване істинне переконання» недовраховано «арбітра» правдивості цієї формули. Ми спробуємо показати, що без такого «арбітра» важко або й неможливо відрізнити не лише знання від не-знання, але і знання від божевільного переконання. Зазначимо лише, що для цього можна сконструювати свій, почерпнутий із психіатричного досвіду, контрприклад, завдяки якому вдається показати, що умова «арбітражу» для традиційного визначення знання дійсно стає важливою.
У попередній публікації «Основне питання психіатрії до філософії», яка ще потребуватиме деяких уточнень, ми сформулювали визначення очевидності, яка спирається на декларативне знання. Нагадаємо лише, що декларативне знання дає нам розуміння того, що існує для нас, або вірніше, відповідає на питання «що є що?». Бертран Рассел у своїх епістемологічних студіях називає близький до цього тип знання – фактичним пропозиційним, розуміючи його як знання про факти й істини. Це знання, по суті, окреслює межі доступної нашому «сприйняттю» – тобто наявної – картини світу. Інший тип знання – процедурний – дає нам можливість розуміти, як ми отримуємо або як ми можемо отримувати цю картину світу. Цей тип знання відповідає на питання «як воно є?» і які процедури слід застосовувати, аби пізнання наявного світу було обґрунтованим. Певною, хоча й не повною подібністю цьому, є так зване знання «за процедурою знайомства» у термінах Бертрана Рассела.
Окреслене нами основне питання – питання очевидності як такої – дозволило нам сформулювати таке визначення: очевидність є таким принципом універсального відношення до світу, який засновується на довірі до декларативного знання і передбачає істинність наявної дійсності.
Відповідно до такого визначення, ми зазначили, що очевидність як принцип універсального відношення до істинності не передбачає жодних локальних чи групових (тобто не універсальних та не загальновизнаних) окремішніх очевидностей. Якщо будь-яка спільнота наполягає на «власній» чи специфічній очевидності, то йдеться, де-факто, про псевдо-очевидність, яку ми назвали варіативною видимістю. При такій псевдо-очевидності, яка завжди є залежною від локальних чи групових переконань, ідеться не більше, ніж про довільний варіант інтерпретації обраного фраґменту дійсності. Натомість очевидність завжди є загальновизнаною та «об’єктивізованою» в силу своєї інтер-суб’єктивної правдивості.
Додати слід і те, що псевдо-очевидність передбачає можливість будь-яких маніпуляцій, в основі яких лежить довільне застосування інтерпретацій варіативної видимості – тобто формування того чи іншого варіанта видимості залежно від потреб ситуації. Зокрема, в одному із найсуперечливіших контрприкладів до проблеми Ґетьє – у ситуації зі сприйняттям червоного м’яча, йдеться ( у нашому розумінні) саме про маніпулювання із варіативною видимістю (про що також у повному тексті статті).
Нарешті, очевидність як така є, згідно з нашим розумінням, межею знаного і ще не пізнаного світу. Критерій довіри до декларативного (фактичного пропозиційного) знання, покладений в заснування очевидності, говорить нам про те, що визнання всякої очевидності можливе лише у межах наявного на даний час «фактичного» знання. Це б означало, що очевидність є «інструментом тестування» нового, ще не набутого знання. Відтак кожне обґрунтоване новостворюване переконання, яке виходить за межі наявного знання та наявного досвіду – і при цьому передбачає пізнання ще незвіданого, можна називати трансцедентною гіпотезою. По суті, всяке новостворене переконання, будучи «не згідним» з принципом існуючої очевидності, тим не менше – претендує на істинність, стає такою трансцедентною гіпотезою. Цей варіант гіпотези не має аналогів у наявному досвіді, але відкриває новий підхід до ще непізнаного і після свого обґрунтування «вписується» у вже існуючу систему знань, розширюючи «територію» попередньої очевидності. Якщо ж не вписується, то виникає закономірне питання про адекватність новоотриманого знання, побудованого на недовірі та запереченні очевидного.
Таким чином, очевидність – у нашому розумінні – стає доволі вагомим «фактором» для багатьох питань, пов’язаних із проблемами знання. Але найцікавіше – очевидність може виявитися тим додатковим «арбітром», якого так бракує для уточненого визначення знання. Якщо тепер скористуємся запропонованим визначенням очевидності, то чотири наші висновки-орієнтири, подані на початку, виглядатимуть у розширеному варіанті так:
Висновок перший: переконання, сформоване й обґрунтоване ЗГІДНО з діючим принципом універсального відношення до світу (заснованим на довірі до існуючого декларативного знання і таким, що передбачає істинність наявної дійсності) – у всіх випадках буде істинним і означатиме знання, що не виходить за свої власні, вже існуючі межі.
Висновок другий: переконання, сформоване ПОЗА ВИЗНАНИМИ МЕЖАМИ діючого принципу універсального відношення до світу (заснованого на довірі до існуючого декларативного знання і такого, що передбачає істинність наявної дійсності) як трансцедентна гіпотеза, обґрунтована (верифікована) істинно – у всіх випадках буде фальсифікацією існуючого знання, з наступним його новим розширенням.
Висновок третій: переконання, прийняте за істину, але обґрунтоване через ЗАПЕРЕЧЕННЯ принципу універсального відношення до світу (заснованого на довірі до існуючого декларативного знання і такого, що передбачає істинність наявної дійсності) – у всіх випадках буде або абсурдом, або божевіллям.
Висновок четвертий, останній: первинне, початкове знання виникає як обґрунтоване істинне переконання, засноване на здоровому глузді (ϰοινὴ αἴσθησις – koiné aísthesis, common sense); при цьому здоровий глузд передбачає взаємо-детермінуючу – у вигляді подвійної спіралі – взаємодію процедурного і декларативного розуміння світу у простому, буденному досвіді.
(Цей останній висновок є важливим моментом, відсутнім у суб'єктивному переконанні Расселового пана «X» та Ґетьєвого містера Сміта).
При уважному критичному прочитанні 1-го і 2-го визначень не може не кинутись у вічі очевидна тавтологія, а саме: у кожному з них обґрунтованість переконання, яке претендує на статус знання, тестуються очевидністю, в основі якої лежить довіра до знання. Простіше кажучи, ці визначення зводяться до питання – чи потрібно доводити, що якесь переконання є «знанням», якщо це переконання базується на довірі до того ж таки знання? Або зовсім вже спрощено: чи визначення знання слід формулювати через довіру до знання?
Бо дійсно, якщо обґрунтування кожного істинного переконання підтверджується очевидністю (як принципом, заснованим на підтверджуваній практикою довірі до декларативного знання), то зрозуміло, що таке переконання вже відразу можна відносити до – принаймні відомого – декларативного знання. Небезпідставно тому виникає питання: нехай так, нехай будемо визначати якесь невідоме знання через інше – попереднє; але тоді чи не мусимо мати – десь на самому початку – «гарантоване» первинне декларативне знання, з якого виникає усяке подальше знання – наприклад, через запропоноване нами «самообґрунтування»?
Подібно, однак, доведеться поставити питання і до знання процедурального. Саме тому, аби не залишати і ці питання без належної уваги, на завершення хотілося б висловити четвертий висновок, радше у вигляді довільного та інтуїтивного бачення проблеми знання як такого:
Знання не є прямолінійним: від незнання – до знання; знання є подвійною спіраллю само-детермінації строго комплементарних, взаємо-доповнюваних і взаємо-визначаючих, різних за призначенням – гвинтових напрямів процедурального і декларативного знання. Який із цих двох напрямів знання не був би «першо-початковим», він з неухильністю – через подвійно спіральну властивість взаємозв’язків – повинен був би детермінувати собою появу другої – і навпаки.
Відтак стає несуттєвим, чи логіка мови визначила перші поняття, чи факти дійсності детермінували необхідність у появі мовних понять, бо так чи інакше, вони взаємопов'язані: без процедурального підтвердження декларативне знання не верифікується, без декларативної основи ми не матимемо можливості фальсифікувати існуюче знання, а отже – його і розвивати (за вимогою К. Поппера).
Відтак можемо дозволити для завершення і таке коротке визначення, яке базується на вимозі Карла Поппера до пізнавального процесу: знання є подвійною спіраллю взаємодії верифікації та фальсифікації очевидної наявної дійсності.
Метафорично можна також сказати, що знання – це така собі нематеріальна «ДНК», котра визначає еволюцію культури і соціального життя.
P.S. Повний текст статті з детальнішим розглядом проблеми Ґетьє, аналізом контрприкладів до неї та підведенням до чотирьох названих висновків є у автора і буде опублікований згодом.
P.P.S. Особливу подяку висловлюю Орестові Друлю, який запропонував та вніс у цей текст виправлення, що суттєво уточнили важливі моменти, а найбільше – взаємопов’язаність знання у спіральний процес верифікації та фальсифікації.