Северин Паньківський

Посмертна згадка

Львів, 11 січня.

Дня 10 січня 1943 р. помер у Львові артист київських театрів, Северин Паньківський у 71-му році життя. Покійний належав до старшої генерації українських акторів, що ділили долю-недолю українського театру по той бік Збруча, проживши із ним буйний його розквіт до першої світової війни, тішучися його розбудовою за часів української державности, стежачи за різними способами його реорганізації, за большевицьких часів, не беручи в них ніякої участи і з великими надіями на новий його розвиток розпрощався із світом у Галичині, куди прибув у половині листопада, щоб тут, як сам висловлювався, скласти свої кості в своїй рідній галицькій землі.

Бо ж покійний Северин Паньківський, хоч майже ціле своє життя артиста пробув над Дніпром, таки син Галицької землі, з нею ніколи не поривав зв'язків, стежив увесь час за тутешніми подіями. Народився він 24 квітня 1872 р. в селі Рошковій Волі, Ярославського повіту, в сім'ї священика, народну школу кінчав у Перемишлі, академічну ґімназію у Львові, правничі студії проходив на львівському університеті і якийсь час був навіть урядовцем "Дністра". Дружив із Богданом Лепким, вдачею і характером дуже подібним до Покійного. Пробування у Львові поета Миколи Вороного, що вчився у львівському університеті, і Юрка Тобілевича, сина Карпенка-Карого, що був студентом львівської політехніки — вплинули на життєву карієру С. Паньківського. Захоплений театром, служба якому стала для нього ідеалом, він, під впливом обох наддніпрянських земляків рішився податися до "батька українського театру", до Кропивницького, щоб під його рукою працювати для українського театру. В 1896 р. він переїхав до трупи Кропивницького, пройшов у ній практично школу актора — те, що йому дав цей великий учитель, на ціле його життя залишилося в нього, і кращі дало наслідки, ніж яканебудь теоретична школа. Ціле своє життя згадував він із пієтизмом і з незвичайною вдячністю свого вчителя, об’їхав із його трупою цілу Росію й Україну, побував якийсь час у трупі Старицького, щоб нарешті від 1900 р. ввійти у склад трупи Садовського, в якій грав до вибуху першої світової війни, здебільша — ролі старших людей. У цій трупі мав він неабиякий вплив і на репертуар, перекладав для неї драматичні твори чужоземних авторів і передусім силкувався спонукати Садовського, щоб його трупа поволі переходила і на европейський репертуар, щоб не обмежувалася виключно побутовими п’єсами — і це йому у великій мірі й повелося. В 1905 р. побував він із Садовським, що став директором українського театру "Української Бесіди" в Галичині, і об'їхав з театром усі важніші місцевини краю. Ще раз довелося Покійному побувати в Галичині, 1914 р., перед самим вибухом першої світової війни. Тоді попав він на відомий здвиг Соколів і Січей, що захопив його своєю імпозантністю — але ж після проголошення війни повернувся до Києва й тут залишився цілу війну, дочекавшися щасливих хвилин пам'ятного 1917 року. Коли в Києві повстав державний драматичний театр, управа театру запросила й Паньківського до співробітництва. За большевицьких часів йому вдалося якось так уладити справу, що не мусів працювати в театрі: мав спершу невеличку роботу в українській Академії Наук, пізніш співробітничав у різних театральних журналах, а так — перекладав драматичні твори німецьких і інших авторів і писав свої театральні спогади, довівши їх до 1914 р. Ввесь час большевицького панування жив надією, що большевикам таки прийде кінець, і що він ізнову зможе повернутися до своєї улюбленої справи — до театру. Та двацятилітнє бідування полишило на ньому свої сліди: збідований, з тяжкого недугою серця, без належної опіки, живучи у злиднях, відчував, що із здоров'ям його погано, що поважний вік робить своє, і що залишається старій людині одне — спочити там, де спочивають його найближчі серцем. У половині листопада 1942 р. переїхав до Галичини, — а 10 січня його нестало.

Із С. Паньківським сходить у могилу високо-культурний актор, який поза українським театром світу не бачив, захоплений театром, який ціле своє гаряче серце віддав театрові, і до того — неабиякий український патріот, що для нього щастя рідного народу і його ясне майбутнє було — його особистим щастям! Майбутний історик українського театру 90-их років XIX. ст. і 900-них років немало присвятять місця заслугам С. Паньківського, бо вклав він в театральну справу ввесь свій хист і все своє немале знання. Та вже й в дотеперішніх нарисах історії українського театру цікавий читач найде багато дечого такого, що торкається особи С. Паньківського і його заслуг для українського театру.

Похором бл. п. Паньківського відбудеться у вівторок, 12-го січня, з Похоронного Заведення, вул. Кохановського 62, на Личаківське кладовище. Міркуємо, що українське громадянство своєю участю у сумнім обряді виявить свою пошану для заслуг Покійного.

Вічна Йому Пам'ять!

[Львівські вісті]