Ці рядки я повинен, я просто-таки морально зобов’язаний писати під келих винятково доброго червоного сухого вина. По-перше, тому що той, кому я їх присвячую, є автором дивних і п’янких книжок «Червоне сухе» (в оригіналі «Красное сухое») та «Винарні» (в оригіналі «Винные лавки»). По-друге, тому що сьогодні, коли я пишу ці рядки, в нього дуже знаменний день народження, а точніше кажучи, ювілей. Приходячи на світ, він обрав для себе цілком відповідну своїй майбутній лаконічно-стрункій естетиці дату – одинадцяте січня.
Одинадцяте перше. Три одиниці. Ембріон досконалості. Нічого зайвого.
Отже, сьогодні 11 січня – день народження Ігоря Померанцева, поета, есеїста, оповідача, радіомага.
Колись (а було це з нинішнього озирання так давно – року 2009-го) я мав честь написати передмову до його збірки «КҐБ та інші…» в українських перекладах Івана Андрусяка. Деякі пасажі звідти видаються мені тепер ще актуальнішими. Наповненішими додатковими сенсами й підсенсами нинішньої ситуації, в якій російський поет з виразно проартикульованою українською (не проукраїнською, а таки українською!) позицією стає направду більше, ніж поетом. Він стає аґентом надії, щоб у притаманний собі несумісний з патетикою спосіб натякати на можливість «іншого російського».
«Дуже важливо, – писав я в тій передмові, – щоб цей голос почав лунати в наших теперішніх дискусіях та геокультурних розбірках. Хоч, можливо, саме він, голос, той, котрий звучить на “Свободі”, перепрошую, на свободі, в них якось і присутній. Але нам дуже потрібен Померанцев як текст, як письмо, як те, що читають очима. Він надзвичайно рідкісний тип російського письменника – з тих, які винятково чутливо сприймають, винятково добре знають і, як виявляється, люблять українську культуру. Гаразд, ніякий він не “надзвичайно рідкісний тип” – він просто такий один, от і все. Ні, дешевих підлабузників з російського боку в нашої культури, може, й вистачає. Але таких, як він – наскрізь і щиро перейнятих її “проклятими питаннями” уважних інтерпретаторів, немає зовсім. Він такий один».
Сьогодні він тим більше такий один.
«При цьому Померанцев, хоч і не підлабузник, вельми щодо нас компліментарний, – читаю далі в тій-таки передмові й тут-таки зауважую, що тоді, у 2009 році, я ще його від нас відокремлював. – Безумовно, він відчуває, наскільки нам, самоїдам-нарцисам, це необхідно – саме настільки, щоб ми змогли нарешті зацвісти. Тобто життєво необхідно. Деякі його рядки – це щось на зразок освідчення українській мові з її “еллінізмом” і матеріалізацією звуків, з її прадавнім фрикативним “г” чи особливою граматикою, коли рідна російська виявляється недостатньою, бо як же нею перекладеш “ти снила про мене”».
А от і діагноз, що його сам Ігор Померанцев ставить у своїй лекції про раннього Гоголя: «Україна в російському сприйманні уявляється чимось позачасовим, позаісторичним. На рівні побуту, мови, матеріальної культури, нарешті фольклору Україна в російській свідомості існує. На рівні ж історії – ні».
Подумати лише – ранній Гоголь, а діагноз і нині той самий! Усі дієслова в теперішньому часі. Уявляється. Існує.
Можливо, серед усіх пояснень теперішньої російської агресії саме це пояснення і найточніше, і найглибше. Ця війна є передусім спазматичною спробою – хочеться вірити, вже останньою – виштовхати нас за межі історії, відібрати єдино можливу перспективу. Проблема з нами лише та, що ми вже не можемо повернутися в ту вигадану росіянами позаісторичність. Річ навіть не в тому, що ми не хочемо – ми вже не можемо.
З усіх варіантів нам залишається розрив із позаісторичністю.
З усіх російських поетів нам залишається Померанцев.
Його гіркі та їдкі антитези Ахматовій, Самойлову, Бродському. Прочитайте його вірші-обрубки із циклу «Ампута…» Подивіться його та Лідії Стародубцевої фільм із трохи довшою назвою.
Так, він один. Він навіть ще одніший з огляду на війну та відірвані нею кінцівки. Сам-один у полі з нестерпно високою напругою: українсько-російський словник, українсько-російський кордон, українсько-російська війна. На такому полі що не крок, то вибух. Це поле заміноване, і сапери візьмуться за свою справу ще не скоро.
Тобто жити і чекати доведеться ще довго, тож побажаймо Многая Літа тому, хто це життя-чекання наповнює сенсом і голосом.
11.1.2018
