Львівський академічний театр ім. Леся Курбаса впродовж свого існування завжди орієнтувався на сповнені філософським змістом постановки, на глибокі гуманістичні ідеї. Особливість цього театру – розкрити творчу індивідуальності митця та створити нові сценічні експерименти. Цього разу театр дозволив втілити авторський проект Богдану Поліщуку, який працював над постановкою власного сюжету у ляльковій виставі «Впольована пристрасть, або Підслухані пісні княжого саду». До такої форми дійства у театрі звертаються вперше.
Богдан і раніше співпрацював з театром Курбаса, але як сценограф (у виставах «Лісова пісня» за Лесею Українкою та «Благодарний Еродій» Григорія Сковороди). Про перший режисерський досвід Богдан Поліщук розповідає:
«Рішення спробувати себе у ролі режисера було абсолютно природнім. Я давно мав ідею власної вистави, яка, на перший погляд, може здатися казкою для дітей, але підніматиме не дитячі проблеми. Аби виходячи з залу по виставі, глядачі задумувалися над змістом та зіставляли побачене з власним життям і актуальними проблемами».
Богдан зазначає, що одночасно виконувати роботу і сценографа, і режисера начебто простіше, адже не потрібно пояснювати комусь задачу та сперечатись з командою. Однак, така праця забирає багато часу та сил, тому іноді виникає бажання розслабитись та спростити деякі елементи.
Для втілення свого задуму у драматичний текст режисер запросив до співпраці дослідниць, літературних редакторок, викладачок Української академії друкарства Галину Листвак та Ольгу Ренн. Про співпрацю з режисером Галина Листвак розповідає:
«Перші ідеї до тексту ми з Богданом та Олею записали на серветці, і вона досі в мене є. Там ми розписали основні історії; спочатку це мали бути окремі розповіді (про кохання сумна, про кохання весела, страшна, смішна, про хитрість, героїчна), – і ключових персонажів. Пізніше їх об’єднали в одну історію з кількома сюжетними лініями. Наші герої живуть у вигаданому умовному часі, який найбільше нагадує барокову козацьку Україну. Мову персонажів ми намагалися зробити максимально зрозумілою, лише стилізованою під давню, і ритмізованою. Для натхнення підчитували мудровану барокову поезію. Цікаво було писати репліки для персонажів, знаючи, що це будуть ляльки, тому багатослів’я тут недоречне, а разом з тим, деякі моменти потрібно увиразнити словами, щоб події були зрозумілі глядачам».
Для Богдана Поліщука важливо, що у постановці не було використано вже існуючий твір, а його створення відбувалось у процесі роботи над виставою, у якому взяли участь авторки, актори і сам режисер.
Галина Листвак зазначає: «Фактично, робота над текстом тривала ще під час репетицій – саме тоді п’єсу остаточно скоротили і по ходу виправляли ще якісь дрібні моменти. Як на мене, це дуже ефективно – розробляти і вдосконалювати драматургію в процесі, так вона отримує більше життя».
Те, як врешті текст працює на сцені, якого звучання набуває під час виконання і у взаємодії з публікою, можна було побачити аж на прем’єрі. «Я задоволена, як спрацював наш текст на сцені. Все ж ці розкішні ляльки, акторська гра, сценографія витворили магію і текст у загальну картинку, яка як на мене, добре вливається. Актори додають своє і переважно це дуже круто. Так, на прем‘єрі актори обіграли кілька смішних моментів. А я люблю, коли весело і смішно», – ділиться враженнями Ольга Ренн.
Перед глядачами постає нетипова для українських казок тема міського життя. Автори проекту ставлять перед собою мету відійти від традиції зображення українського колориту через сільський побут: «Принциповим у творі є звернення саме до міської теми та традиції, адже українське коріння є не лише сільським. Довгий час імперська та радянська влада формувала образ сільської України, позбавляючи наш народ на ідентифікацію себе як самодостатньої державної структури з власним князівським шляхетним корінням, багатою міською культурою та глибокою державницькою традицією». Реалізовуючи таке завдання, творці звертаються до барокових мотивів, образів князів і богинь, чарів і містичних перетворень та шляхетних подвигів заради кохання.
Долі трьох дівчат, навколо яких розгортається сюжет, дуже впізнавані і близькі багатьом. Дві сестри, красуні-князівни, по справжньому закохуються. Старша, Зореслава – у лицаря Северина Крицю, який, на жаль, не може одружитися з князівною через брак статку і мусить вирушити на пошуки заклятого скарбу. Молодша, Сусанна – у заморського красеня-поета Любка Вуса, який, як виявиться, є зовсім не тим, ким здається. А проста, проте горда чарівниця Меланія попадається на гачок звабливого чоловіка (чиє ім’я не будемо називати завчасно). Характер останньої прописаний особливо цікаво. Ми звикли бачити таких персонажів негативними; зазвичай, вони намагаються зруйнувати чуже щастя, ставлячи свої бажання на перший план. У виставі Меланія рівноцінна князівнам: її почуття такі ж високі, а очікування заповітних сватів – не менш хвилюючі.
Найзагадковішим персонажем є Алхімік Мельхіор, присланий на землю трьома богинями знахар, який прагне здобути магічну чашу, що потрібна йому для алхімічних дослідів, адже «в такій прадавній посудині вони вдаються якнайліпше». Та для чого насправді йому потрібна та чаша, яку значними зусиллями здобуває Северин? Про це дізнаємось аж наприкінці вистави.
Самі ж три богині спостерігають за усім що відбувається “на землі” та втручаються у події, коли вважають за потрібне, аби й самим розважитися, граючись почуттями людей. Вони водночас творять і оповідають історію: часом закінчують фрази персонажів, читають і доповнюють їхні листи та самі стають дійовими особами.
Вистава вимагала великої роботи від акторів, адже це перша лялькова вистава у театрі Курбаса. Та виконавці проявили універсальну майстерність, довели, що актор справді може та повинен уміти все. Лише головних героїв у виставі є шестеро, їх розділили між собою Олег Онещак (в ролі Северина Криці, Сусанни, Меланії) та Василь Колісник (який виконав ролі Зореслави, Любка Вуса й Алхіміка). Впродовж усієї вистави їхні обличчя закриті чорною тканиною, та й самі актори одягнені у чорне, щоб таким чином сховати їх в чорному кабінеті сцени і всю увагу зосередити на ляльках. Але акторам вдалося настільки правдоподібно передавати характери персонажів, що іноді виникає відчуття, ніби актори та ляльки зливаються, і останні починають рухатися і говорити самостійно. Не зважаючи на те, що кожному довелося працювати з декількома ляльками, кожного персонажа вдалося зробити особливим. Наприклад, Северин Криця у виконанні Олега Онещака отримав героїчні риси і звички, якими керується впродовж всієї вистави, а Меланка наділена характерним сміхом, що став її особливістю та викликав жваву реакцію глядачів. Василь Колісник з легкістю перевтілювався з мрійливої Зореславни у підлого Любка Вуса. Однією з яскравих сцен є перетворення Любка Вуса на змія: актор перебуває на високій конструкції, його тілом, що плазує і звивається, керують три богині. Тут перед глядачами постає справжній змій, що вступає в бій з Северином.
Ролі богинь-оповідачок виконують Марія Копитчак, Мирослава Рачинська та Наталія Рибка-Пархоменко, які творять атмосферу вистави. Вони постійно перебувають на підвищенні, спостерігаючи за всім зверху. Хоча актриси майже не взаємодіють з ляльками, однак перевтілюються не менше за своїх колег. Їм доводиться бути й перекупками на ринку, і чортами у пеклі, і відвідувачами у шинку.
Планшетні ляльки – не єдина особливість вистави; окрім них використано театр тіней. З допомогою цього прийому у виставі зображено все містичне: сходження Северина у пекло, чаклування Меланки, що дозволяє їй підглядати за коханим, інтимну розмову Зореслави та Северина. Ці сцени надають виставі особливо казкової атмосфери.
Сценографія – те, чим відомий Богдан Поліщук – відіграла важливу роль у «Впольованій пристрасті». Простір вирішений як чорний кабінет, центральним елементом є двоповерхова конструкція у формі трапеції, що служить водночас платформою, на якій діє світ богинь, та завісою для театру тіней. Над сценою звисають об’ємні щупальця, чи то корені з чорної тканини. Все відбувається з мінімальним освітленням, окремі точки висвічуються лише під час дій персонажів. Усе це давало глядачам змогу поринути у химерну атмосферу необарокової казки.
Важливою складовою вистави стала музика. Над її створенням працювали Всеволод Сіренко та Андрій Селецький. Всеволод – молодий композитор, який зазвичай працює у академічній манері, тому участь у створенні музичного оформлення до такого типу вистави стало для нього експериментом. Андрій Селецький, за задумом режисера, став кимось на зразок кобзаря, який створював живий музичний супровід впродовж вистави, використовуючи кобзу, сопілку і скрипку.
Богдан Поліщук пояснює: «Зазвичай, якщо композитор працює у театрі, він створює відповідну музику і оркестр відтворює її під час вистави. У випадку з «Впольованою пристрастю» Всеволод писав музику, яка у ході репетицій різалась на шматки, та з двох-трьох сторінок партитури обиралось лише декілька рядків, що стали фоновими мотивами. Додавали також різноманітні гуркання, мугикання, змінювали музичні інструменти. Те, що писалось для інструментів, у підсумку співається, і навпаки. Андрій, який виконує роль кобзаря, у процесі також додав багато свого: музичні теми Алхіміка та сцени обміну листами між Зореславою та Северином є його авторськими. Тому вважаємо, що у вистави два композитори».
Говорячи про музику у виставі, не можливо не згадати Марію Копитчак, Наталію Рибку-Пархоменко та Мирославу Рачинську. У виставі вони також творять музичне наповнення, відтворюючи звуковий фон відповідно до місця чи часу дії та співаючи пісні. Особливо яскравою стала комедійна пісня «Семене, до мене», що стала темою персонажа Меланки.
«Впольована пристрасть» стала чимось новим для Львівського академічного театру імені Леся Курбаса. Режисер зумів гармонійно поєднати персонажів-ляльок, сценографію та музику у химерному сюжеті вистави. Актори вправно працювали з ляльками, професійно та швидко пристосовуючись до нового. Перша постановка Богдана Поліщука стала успішним режисерським експериментом; сподіваємося, не останнім.
Фото: Ярослав Гарасим