Львів, 5. сїчня 1917
Уперве від чотирох лїт обходити-мемо Свято Мира не під гнїтучою журою за само навіть голе їстнованє нашого народу серед народів світа. Уперве від соток лїт неволї входимо в сей рік з піднесеними чолами, із свідомістю, що нарід наш, український нарід, є рівний між рівними, вільний між вільними — горожанин Европи і світа цїлого. Ганьба неволї, яка струпом нас укривала, пятно низшости, яке вжирало ся огнем сорому в душі найлїпших синів нашого народу, нинї, наче лихий сон, запали ся в небутє. Відітхнула душа народу, а в памяти його — несміливо поки-що, та виразно і що-раз самопевнїйше — відзиваєть ся мельодїя того призабутого, стихійного крику житя, який вирвав ся був з грудий народу, коли по 1648 роцї, в епоху Богдана Хмельницького загомонїли українські поля і степи, села і діброви наймогутнїйшим, на який ми доси спромогли ся, національним имном:
"Та немає лучше, та немає краще, як у нас на Вкраїнї!..."
А одначе! Коли до оклику радости маємо всяке право і коли вільно нам здерти з себе одяг жебрацтва і безнадїйної, глухої, розпучливої жури, — то проте таки до самовдоволеної безжурности нам нї одним кивком схилятись не вільно. Бо не мир — говорячи словами Письма, — а огонь і меч несе нам будучність, уже най близша! Хочби навіть — що зовсїм ще непевне — війна й мала покінчити ся незабаром, і коли навіть — у що ми твердо віримо — нова українська держава побідною рукою захистить себе перед филями московської національно-державної реакції з лївого чи правого крила — то навіть сї епохальні подїї в нашім істнованю будуть не завершенєм будівництва Нової України, а початком його. Безмір задач і питань, безконечність змагань і стремлїнь, розчаровань і невдач, спорів і боїв, внутрішних і зверхнїх — ось що стелить ся перед нами, ось що — будучність наша, з яку увійти мусимо і в яку входимо, радісно піднімаючи на свої плечі тягар трудів і працї.
В працї сїй брати-мемо участь і ми — ненайгірша, підхлїбляємо собі, частина великої Української Землї, галицькі Українцї. Працю сю мусимо виконати тут, де стоїмо, тай в яких-би нам і не прийшло ся жити зверхнїх обставинах. Щоби виконати працю сю як слїд,— до сього замало мати добру волю і патріотичне серце. В різній мірі тут потрібний зимний розум і мужеська відвага: щоб розглянути весь переданий нам традицією неволї баґаж національних звичок і думок у всїх областях нашого житя — в области полїтичній і соціяльно-економічній рівно, як в области духової культури і товариського співжитя, — щоб віддїлити зерно від полови, упрятати що нїкчемне, недоцїльне й відстале, тай щоб насадити нові, творчі засновки будучности.
Як полїтичний дневник, котрий має обовязок служити українській Галичинї, зупиняємо ся передовсїм на полїтичній і суспільній сторонї нашого національного бутя. І помічуємо, що хитають ся всї фактичні основи, на яких були побудовані програми всїх українських партій Галичини.
На чім були побудовані наші полїтичні програми? На факті істнованя царизму, на нашій приналежности до неподїленої, польській владї відданої Галичини, на тім правно-полїтичнім характері Австрії, який їй передала ера Франца Йосифа І. На чім будували ми наші соціяльно eкoномічні програми? На дуже, здавало ся, реальнім і непохитнім фактї даного розкладу земельної власности на нашій землї...
Нинї над одним і другим рядом фактів поставила світова війна і російско-українська революція знак питаня. Мало сказати: знак питаня! Війна і революція дали початок лїквідації тих основних фактів, сих рамок нашого жптя, і розкрили шлях до нових форм нашого полїтичного і суспільно-економічного істнованя.
Галицька Україна, всї наші полїтичні партії стоять перед неминучістю основної ревізії своїх програм. Ревізія така річ не легка і нїколи й нїде не доконувала ся вона без болїв, терть особистих і гуртових перегруповань. Та все таки вона неминуча, і за нeї мусимо взяти ся — всї!
Служити їй і по своїм силам прикладати своїх рук до працї над нею — ось що буде одною з головних задач, які ставить собі наше "Дїло" на ближчі вже часи, на 1918 рік.
В. П.
