Майже оптимістичне твердження «Могло б бути краще» в Україні за минулий рік трансформувалося в реалістичне «Аби не гірше».
Президентові Петру Порошенку найчастіше закидають, що він роздає надто багато обіцянок, яких потім, у силу різноманітних причин, виконати не може. Про можливість їздити в цивілізованіший за нас світ без зайвих проблем Петро Олексійович говорив так часто, що це вже перестало бути смішним. Врешті решт Європа переконалася у відсутності небезпеки від українців, а ордами сарматів, які заполонять простори від Гельсінкі до Лісабона, продовжували лякати Старий Світ кремлівські пропагандисти.
Ті два англійці, коли вдягнули кольори нашого прапора і заспівали Go West, щось знали ще в минулому тисячолітті
Втім, жупели, на які країна-агресор витрачає, лише за приблизними підрахунками, мільярд доларів США щорічно, себто на трансляцію драстичних сюжетів про громадянську війну на сході України та про бандерівців, у яких руки по лікоть в крові, таки досягли свого результату. Тільки регулярним переглядом російських телеканалів можна пояснити раптове виникнення вавки в голові поважних польських чи угорських високопосадовців, які на якомусь своєму ментальному рівні зрозуміли, що саме музей «Тюрма на Лонцького» у Львові (для поляків) і реформи української освіти (для угорців) є найбільшою загрозою. Очевидно, що саме Russia today вплинула і на поважне видання The New York Times, яке звинуватило Київ у зв’язках зі страховидлом планетарного масштабу Пхеньяном. Точніше, навіть не Київ, а місто Дніпро, де розташований завод «Південмаш». Наївні американці, обдурені кремлівською пропагандою, якось так вирахували, що саме з колишнього Дніпропетровська до Корейської Народно-Демократичної Республіки поїхали ракетні двигуни, якими Кім Чен Ин лякає всю прогресивну громадськість. Лише наївністю та ще незміцнілою психікою вище згаданих поважних людей можна пояснити їхні ескапади. Не могли ж вони бути «прикормленими» підступними спадкоємцями КГБ?
Російська пропаганда з моменту своєї появи завжди мала переконливі сюжети
Загалом вітчизняна зовнішня політика, залежно від настрою того, хто за нею спостерігає, може отримати найрізноманітніші оцінки. Попереднє рішення суду ООН в Гаазі песимісти називали ледь не провальним. Так, міжнародна Феміда вимоги України до РФ задовольнила частково, бо не побачила достатніх доказів щодо порушення Росією Конвенції про фінансування тероризму (недаремно ту богиню правосуддя зображають сліпою), але факти про дискримінацію мешканців Криму було взято до уваги, окупантам поки що лише пригрозили, та розгляд позову триває.
Проте ніхто зі співвітчизників не матиме претензій до рішення Стокгольмського арбітражного суду, який вгомонив ненажерливі апетити, здавалося б, всесильного «Газпрому» щодо українських грошей. Зазіхання росіян на мільярди доларів в столиці Швеції були названі безпідставними, а з принципом «бери або плати» вони тепер можуть звертатися, як казали класики, в Лігу сексуальних реформ.
У 1709 році українцю Мазепі менше пощастило з шведом Карлом ХІІ
Економічною ситуацією почали цікавитися люди, які не завжди згадували раніше про існування таблиці множення. Для пенсіонерів то було важливо – їх довший час лякали різким підвищення пенсійного віку, бо того вимагає МВФ, але наразі все закінчилося підвищенням виплат для цієї соціальної групи.
Зі згаданим Міжнародним валютним фондом вийшло зле, бо його вимоги – створення повноцінного ринку земель сільськогосподарського призначення, приведення ціни на газ до імпортного паритету і продаж збиткових державних активів – виконані не були. З приватизацією зробили кволу спробу, але новий закон щодо роздержавлення підприємств «завис» і прийнятий лише у першому читанні. Через це сподівання отримати від МВФ чотири транші виявилися марними, і фінансисти з-за кордону обмежилися лише одним. Євросоюз, своєю чергою, у рамках асоціації обіцяних 600 мільйонів євро також не дав, бо європейцям дуже не подобається вітчизняний мораторій на експорт лісу-кругляка.
Європейці з американцями мають до нас претензії і на предмет боротьби з корупцією. Тобто Захід бентежить, що самі українці на кожному кроці стверджують, що корупція в нас є, але долати її квапляться надто повільно. В тому контексті про економічний ефект люблять говорити в Генеральній прокуратурі, бо ця структура конфіскувала і передала до держбюджету 50 мільярдів гривень (іноді називаються і інші цифри), конфіскованих у втікача Януковича і його соратників. Такі досягнення розбиваються об періодичне протистояння, яке різноманітні антикорупціонери ведуть вигадливіше, ніж виконання власних функціональних обов’язків.
Більше політичний, ніж економічний присмак мала історія з економічною блокадою тимчасово окупованих територій. Кілька народних депутатів організували перекриття транспортного сполучення з ОРДЛО, за що їх насварив Президент. Потім Порошенко дійшов висновку, що блокада – вже й не така погана річ. І врешті-решт було пораховано, що збитки від того процесу відібрали у росту економіки 1%. Конкретного автора підрахунків назвати важко, але чим є недопуск продукції і сировини з окупованих територій і назад, визначати будуть ще довго, бо гроші там крутяться дуже солідні.
До пасторальних картин в господарці нам ще далеко
Та ці проблеми блякнуть перед резонансними злочинами, що ставалися навіть в самісінькому центрі столиці. Гинули люди відомі і впливові, а таких вбивств, за українською традицією, не розкривають. В Маріуполі вибухнуло авто начальника управління військової контррозвідки СБУ Донецької області Олександра Хараберюша. Про загиблого говорили як професіонала, який «запакував» десятки шпигунів і диверсантів, але далі сумних слів справа не пішла. В той же час в Києві застрелено колишнього депутата Державної думи Дениса Вороненкова, який з історичної батьківщини втік в Україну, від нього чекали багато важливої інформації, але компетентні органи не вберегли ні екс-депутата, ні кілера, якого вбив охоронець Вороненкова. В Києві ж в результаті вибуху автомобілів загинули начальник спецрезерву Головного управління розвідки Міноборони Максим Шаповал і, як його називали, «особистий ворог» Рамзана Кадирова Тимур Махаурі. На трасі біля столиці з автоматів було обстріляно легковик, в результаті чого загинула Аміна Окуєва, яка того року пережила вже один замах. Вбивства розслідують, так само розслідують вибух авто, що забрав життя журналіста Павла Шеремета ще влітку 2016 року. Висновки можна робити самим.
А пам’ятник біля Головного управління СБУ в Києві гарний
Компанію Артемівську, Новобогданівці, Лозовій, Сватовому і ще кільком містам і містечкам, де є склади з військовою амуніцією, в щойно минулому році склали Балаклія і Калинівка. Під час війни, яку все-таки називають антитерористичною операцією, снаряди вибухали не на фронті, а в тилу, і так і не зрозуміло, з яких причин. Військові чини з великими погонами розповідали про диверсію за допомогою безпілотника, який бомбу привіз і з ювелірною точністю скинув саме так, аби вибухало кілька днів. Голосно звучали версії і про те, що це наше банальне нехлюйство. Армія втратила тонни боєприпасів, точно порахувати не вдалося, але в Міністерстві оборони прикидували, що від вибухів лише в Балаклії збитків завдано на $1 мільярд. Високі чини покарані не були, хоча наміри відправити когось принаймні на пенсію звучали. Але в країні не війна, а АТО – це означає, що все не так страшно, як думають собі цивільні, від чиїх хат лишилися тільки підвали.
Про те, як називати те, що відбувається на сході, офіційним особам не варто говорити людям, які напередодні Нового року були визволені з ворожого полону. 73 захисники України, деякі з них сиділи «на підвалі» роками, не зрозуміють. Зрештою, і абсолютно цивільні громадяни не завжди розуміють перебіг подій в країні, але віра в нормальне майбутнє і в те, що настане це майбутнє вже в цьому році, є. Інакше порозбігалися б мільйонами хто куди або зробили щось радикальніше.
З філософією в Україні завжди було добре
05.01.2018