Проблема денаціоналізації доволі складна і многогранна, а не така собі звичайна і проста, як то в нас звичайно думають. Правда, що дуже частою причиною переходу до чуженаціонального табору ставала охота зробити карієру, бажання почестей і матеріяльних користей, або страх перед натиском "зверхників". Скільки то колись нашої козацької старшини відрікалося свого народу за paнги і маєтності, за соболі і червінці, скільки державних службовиків покидало свою національність за "золоті ковніри", за титули, чи хочби тільки за посади. Але чи тільки такі були мотиви денаціоналізації? Не завсіди. Чужий державно-політичний центр притягав до себе наш владолюбний елемент, бо свого не було, інших полонювала чужа культура, коли своя власна занeпала, ще інших перетягала до чужонаціонального табору церковна організація. Могли бути й інші причини, зокрема мале національне освідомлення.
Hе буду заторкувати проблеми денаціоналізації в загальному, бо ця тема вимагала б основнішого і глибшого підходу, на що в теперішніх умовинах годі спромогтися, але дозволю собі подати декілька моїх особистих переживань, що торкаються теми денаціоналізaції. Може вони вкажуть на деякі впливи, що діяли на національно-політичні переміни наших людей і поможуть декому призадуматися над цією справою та найти відповідні вказівки. Зазначую ще, що мої переживання сягають з тих років молодости, коли ще карієризм і "утілітарний" спoсіб думати та діяти звичайно не входить у гру.
Мій батько, хоч державний урядовець, виявляв сильний відпір проти польонізаційного впливу і був завзятим українським патріотом. Тепер нераз жалую, чому за життя батька не розвідав я, що могло вплинути на його таку незвичайну в тодішніх часах національну твердість. Хоч одружився він в німецькій, але вже майже спольщеній родині (не дуже цікава проблема, як на українській землі польщилися зайшлі німці!), яка могла йому під кожним оглядом імпонувати, не тільки твердо тримався своєї національности, але старався вдержати дім в українському дусі. Моя ж мати виявляла велику льояльність у відношенні до "українізаційних" заходів мого батька і може згодилась би навіть христити доньки в греко-католицькому обряді, але спротивився тому дідо по матері, перед яким мій батько мав великий респект. Отже залишилася компромісова тоді віроісповідна засада: сини по батькові, дочки по матері. З наймолодших літ пригадую собі, що до часу, заки я став ходити до школи (тоді в місті, де ми мешкали, були тільки польські школи), всі в xaтi говорили зі мною по українськи, не виключаючи мами і старших від мене сестер, як теж відвідуючих нас гостей. Пригадую собі теж, що батько старався навіть втягати мої сестри, хоч римо-католички (отже, по тодішньому розумінні, польки), до українських товариств, впроваджував їх на українські вечорниці забави. Та ті всі заходи батька не увінчалися бажаним йому успіхом, бо польські впливи виявилися сильніші.
Коли йде про відношення до мене моїх сестер, мушу заявити, що вони ніколи не старалися "перетягнути" мене, як то звичайно бувало в мішаних родинах. Навпаки, були вони зaвciди льояльні і тактовні, шанували почування братів і ніколи не доходило між нами до сварок на національно-політичному тлі. Мушу додати, що пізніше, коли я був на українському тайному університеті, мої сестри не позволили собі ніколи на критичні завваги щодо цієї справи. Що більше, вони мені тоді навіть помагали фінансово, коли навіть мій батько (якого в тому часі я вже "патріотично переліцитував") висловлював сумніви щодо доцільності студіювати на тайному університеті.
Отже, беручи обєктивно, домашня атмосфера не повинна була впливати на мене польонізаційно. Та польські впливи таки діяли на мене сильно, вибираючи собі різні інші шляхи. Найбільше під цим оглядом впливали на мене: довкілля ровесників і старших товаришів, але oсобливо польська лектура.
Коли йде про моїх товаришів, шкільних чи по сусідстві, то порівняння виходило звичайно на користь поляків. Українці на загал вражали недостачею товариської культури, тоді, коли в поляків […] буйніше товариське життя, підсилюване "гарцерським" духoм. Хоч почуття приналежности до українства не позволяло мені прилягти зовсім до польського табору але "польський світ" мене дуже притягав.
Та ще більше притягала мене польська лектура. В наймолодших літах любив я і пристрасно читав книжки. Уже в народній школі, пригадую собі, зачитувався я в польських перекладах романів Вальтер Скота і в інших творах, які "викрадав" моїм сестрам. Але найбільше читав я в першій клясі гімназії, бо мав багато вільного часу тоді, коли шкільну науку перервав прихід у Галичину російських військ. Прочитав я тоді всі твори Сенкевича і майже всі книжки і бібліотеки, що була в одного мого старшого товариша-поляка. І хоч вражало мене неприємно відношення Сенкевича і деяких інших польських авторів до українців і до українських справ, то все ж таки полонював мене гарячий патріотичний дух польської літератури. Знову ж українська лектура, що діставалася мені тоді до рук, завдяки дбайливості мого батька, не промовляла мені до душі. Мені навіть здається, що не так тягнула мене до польськости польська лектура, як відштовхувала від українства українська лектура з її характеристичним "кривда нам ся діє". Ніякого наставлення на вищі ідеї не міг я (хоч інстинктово, бо тоді ще не свідомо) в ній вичути.
Раз тільки попалась мені у руки одна українська книжечка, яка була для мене великою несподіванкою. Хоч зміст її був сумовитий, але підчас її читання я мусів себе опанувати, щоб не скакати з радости. Нарешті щось культурно европейського в українській літературі! Була це новеля Ольги Кобилянської: "Valse melancoliguе". Але таких творів так, до розпуки, було мало!
Тимчасом література — це дуже важний національно-виховний засіб. Не можна, очевидно, вимагати, щоб вона була якоюсь національно-політичною агіткою, але хай вона підносить читача угору, хай вона його ублагороднює, хай насичує його душу героїчними первнями! Коли йде про нашу історичну літературу, то в першу чергу слід подбати, щоб нарешті перевелися вже в нас епігони "історичної школи" з "соціяльним" наставленням на "чернь"! A вони, на жаль, ще досі діють у нас і перешкоджають нашому громадянству стати справжньою нацією.
Приглядаючись теперішній видавничій продукції, здається мені, що тепер не виходять найвартісніші з національно-виховного погляду твори, як цього треба би, коли воєнні недостачі й обмеження не позволяють розгорнути широкої і різнородної видавничої акції. Коли йде про белетристику, то видається забагато, на мою думку, підсовітських авторів. Хай ті автори будуть дуже талановиті, хай вони ще не відомі загалові читаючої публіки, але чи вони заслуговують саме з національно-виховного погляду аж на таку велику уважливість? Редактори тих видань оправдуються тим, (так бодай виходить із передмов до тих творів), що дані автори потерпіли від большевицького режиму, бо одних розстріляли, інших заслали. Але чи то вже така оправдана рація видавати твори авторів лише з тієї причини. Твори підсовітських авторів не можуть хіба бути здоровою духовою стравою для широких кругів читачів...
Коли ж не можна найти відповідної кількости добрих українських виховних творів, то сягнімо до скарбниці всесвітньої літератури, а найдемо там напевно багато вартісних.
А нам доконче треба людей із вищою культурою духа! Може навіть більше ніж людей із вищою освітою, ніж усяких спеціялістів.
Та вертаюся ще до перемін у моєму національно-політичному наставлянні молодих літ. Не знаю тепер напевно, чи залишивсь би я свідомим українцем, як би не чин, УCC, СС. і Великий Зрив 1918 року...
[Краківські вісті]