Сьогодні, як і раніше, слова політичних лідерів творять громадську думку і суспільний настрій. Часто політикам пробачають перекручування фактів і творення міфів, пропаганду та перебільшення – в ім’я доцільності та корисності, на благо бойовому духу й економічному розвитку. Слова політиків залишаються в історії вдалими метафорами («залізна завіса», «вісь зла»), натхненними пророцтвами («я маю мрію»), ціннісними орієнтирами («ми повинні вчинити так, як вважаємо правильно і благоговійно вручити нашу долю в руки Господа»).

 

Так, слухаючи виступ Франкліна Рузвельта, люди вірили, що велику депресію можна подолати, поборовши страх перед нею; своєю риторикою Вінстон Черчилль не дав Британії здатися нацистській Німеччині, а Махатма Ганді породив мирний протест – не як ідею, а як реальний засіб боротьби.

 

Наш світ творять слова, якими його описують. То в якій реальності живемо ми? Принаймні, як вона виглядає у промовах, озвучених на День Незалежності Президентом України Петром Порошенком, і як вона змінюється з року в рік?

 

Передусім, наша реальність конфліктна. І Президент не зразу знав, як цей конфлікт називати.

 

На виступі до Дня Незалежності 2014 року слово «війна» звучить 10 разів, а тих, з ким вона ведеться, називають «ворог», «терорист», «міжнародні найманці». 2015 року Президент вже не цурається понять «російська агресія», «російські війська, російська військова і пропагандистська машина», вказуючи на того, хто спровокував сутички, але більше не використовує слова «війна» – лише «криза», «анексія», «агресія», «конфлікти».

 

2016-го події на сході України Порошенко називає війною, а її винуватця – Російську Федерацію, а ще через рік не лише каже, що «російський агресор розв’язав війну», а й закидає «ворогові», що той порушив норми міжнародного гуманітарного права: «Регулярні підрозділи російської армії, які вдерлися на нашу землю – без оголошення війни, як колись Гітлер».

 

Тобто з 2014-го Президент, а з ним і все суспільство, вагається, як назвати ті події, що відбуваються в Україні, ті події, які змінили соціальне, політичне та повсякденне життя всіх громадян країни.

 

Усвідомлення конфлікту породило особливе ставлення до дійсності – дійсності контрастної, різкої, де герої борються зі злом, або його перемагаючи, або віддаючи своє життя в цій боротьбі. «Ми схиляємо голови перед пам’яттю героїв, які віддали своє життя за мирне майбутнє України» (2016).

 

Видно, що «герой» в устах Петра Порошенка – часто той, хто загинув. Рідше героїчність пов’язується з тими, хто продовжує служити в лавах української армії.

 

Проте 2015 року Президент жодного разу не згадав про героїв. Тогорічна промова до Дня Незалежності була присвячена радше історії української нації та символам її становлення. Також у ній багато акцентувалося на тому, що «події в Україні – це продовження творення Європи», і складалося враження, що Порошенко різними способами переконував міжнародну спільноту, яка вагалася, в необхідності підтримати Україну. Навіть звучав такий емоційно-пропагандистський аргумент: «Сьогодні постраждали чотири дитини, одна загинула, 3-х років, троє – важко поранені, і зараз лікарі б’ються за їх життя».

 

Цього ж 2015 року під час свого виступу Петро Порошенко чотири рази використовує формулювання «на жаль», звертаючись, зокрема, до міжнародної спільноти:

 

«… гарантії, на жаль, так і залишилися на папері після незаконної анексії»; «… ця агресія спрямована на розкол єдності Європейського Союзу, розкол трансатлантичного партнерства. Це мета, яку перед собою ставить і, на жаль, інколи успішно реалізує російська військова і пропагандистська машина».

 

За правилами пропаганди, сформулюваними ще Гарольдом Ласвелом всередині ХХ століття, в умовах війни потрібно заручитися підтримкою союзників. Їхній список 2017-го був суттєво більшим, ніж в усі попередні роки, а в самій промові слово «союзники» використовують тричі (у попередніх виступах цього слова взагалі не було).

 

Чи в словах Президента є підказки, коли настане мир? 

 

2014-го слово «мир» звучало під час виступу чотири рази (щоправда, один раз – у висловлюванні «Si vis pacem, para bellum»: «хочеш миру – готуйся до війни»). 2015-го «мир» і спільнокореневі слова зустрічаються 13 разів (це рекорд), 2016-го – лише двічі йдеться про «мирне майбутнє» і «мирних громадян», іменник «мир» взагалі відсутній. Така ж ситуація у 2017-му: мирний використовують лише в формі прикметника і тільки тричі, але ж саме іменники мають найбільшу виразність і найбільший вплив на громадську думку.

 

Загалом це означає: конфлікт далекий від свого завершення. Адже лише пройшовши всі стадії – від латентного конфлікту до ескалації та поступового примирення, – він може згаснути.

 

«Загалом, понад десять тисяч українських життів – на совісті Кремля. Повік не забудемо і не пробачимо ніколи. І нікому», – звучить 2017-го, тож перспектива мирного врегулювання виглядає примарною.

 

Конфлікт з Росією в промовах Порошенка набуває історичного значення. Але не лише конфлікт – історичні категорії загалом часто використовуються у виступах Президента. «Отже, проголошення незалежності стало закономірним результатом нашого історичного розвитку, спільною перемогою багатьох поколінь українців, які боролися й гинули за наші національну ідентичність, державну самостійність і власний колір на політичній карті світу» (2016-й).

 

Так у президентських промовах обґрунтовується історична тяглість України як держави: «Наступного року ми будемо відзначати сторіччя Центральної Ради та початку української національної революції XX століття. А потім ще через два роки – тисячу років вокняжіння Ярослава Мудрого. Такою і є глибина тієї "традиції державотворення", про яку згадано в Акті (Акт проголошення Незалежності України. – К.С.)», – прозвучало 2016-го.

 

І в цьому ж тексті читаємо: «Чверть століття тому ми обрали собі самостійне майбутнє. Це ми влаштували те, що Путін згодом назвав "найбільшою геополітичною катастрофою". Але тоді ми не наважилися безкомпромісно порвати з минулим».

 

Словом «минуле» Президент описує зв'язок з Росією – негативне явище, з яким потрібно «порвати»; натомість уявлення про Київську Русь, Богдана Хмельницького і Центральну Раду – не минуле, це сучасність, яку необхідно плекати, на яку потрібно орієнтуватися, на якій потрібно вчитися.

 

Ці поняття становлять основу сучасного українського міфу в тому розумінні, як його визначав Мірча Еліаде: «На відміну від попередників, тепер міф розглядають не в звичайному значенні слова як "казку", "вигадку", "фантазію", а як його розуміли в первісних і примітивних суспільствах, де міф позначав як раз "справжню, реальну подію" і, що ще важливіше, подію сакральну, важливу і таку, що є прикладом для наслідування».

 

Тож у промовах Петро Порошенко розділяє поняття «минуле» та «історія», одне з яких – негативне, інше – позитивне, проте обидва – елементи цілісного міфу про Україну сучасну, що має тривалу історію боротьби за незалежність, і ця історія пишеться зараз, коли доводиться рвати зв'язок з російським минулим, «прощатися з імперією».

 

Економічні проблеми Президент зачіпає рідко. 2014-го вони піднімалися лише двічі в контексті фінансування озброєнь. 2015-го слово «економіка» використовується один раз: «Метою російської агресії є розколоти Україну, зруйнувати її економіку».

 

2016-го вперше економічні категорії використовуються понад 15 разів і питання рівня життя входить до порядку денного все ще конфліктної реальності: «На фоні безпрецедентних зовнішніх шоків вдалося забезпечити макроекономічну стабілізацію і відновлення економічного зростання. Незалежність вже дала нам демократію і свободу; почуття громадянської гідності і національної єдності; навчила захищатися і відкрила європейську перспективу. Cформувалися середній клас і громадянське суспільство. … Тепер стратегічно і тактично маємо зосередитися на досягненнях у матеріальній сфері, у рівні життя людей».

 

2017-го питання економіки не драматизують і не наголошують (економічні категорії зустрічаються 4 рази), хоча Президент констатує позитивні економічні зрушення в країні.

 

Цікаво, що 2017-го акцент зроблений на іншій проблемі – внутрішньому протистоянню: Порошенко зазначає, що внутрішній розбрат погубив Україну сто років тому, і потрібно боятися «п’ятої колони» сьогодні. «Давні мудреці казали: "Мужність творить переможців, єдність творить непереможених"», – наголосив Президент.

 

Отже, ми вже чотири роки живемо в реальності конфлікту, в якій існують «друзі» і «вороги». В реальності, де, окрім зовнішнього, з’являється ще й внутрішній «демон» – розбрат, і де ще немає часу і підстав зосереджуватися на економічних здобутках. Ця реальність міфологізована, бо історичні постаті й події виступають орієнтиром для сьогоднішніх вчинків. Ця реальність непевна, бо з року в рік з’являються нові виклики, а відповіді на них потребують часу. Та, зрештою, хто в наш час може сподіватися на певність?

 

 

31.12.2017