Артур Новачевський: «Бокс і поезія – це індивідуальні види спорту»

Польський поет і літературний критик розповідає про свою життєву пригоду з літературою, найновіші боксерські вірші, мандри як стиль життя і спосіб натхнення, про свій музичний гурт і поему «Кутабук», про літературних гномів, а ще про культурний шок польських студентів від української поезії та стереотипи «Дикого Сходу».

Артур Новачевський народився 10 жовтня 1978. Як доктор літературознавства працює в Ґданському університеті. Перекладався англійською, чеською, німецькою та українською мовами. Автор поетичних збірок («Виїмки», 2002; «Commodore 64», 2005; «Елегія для Ієна Кертіса», 2010; «Кутабук», 2015), прозових книг про «Два роки в Пхеньяні» (2015) та «Хостел номадів» (2017), трьох літературно-критичних книг, численних публікацій в літературних антологіях та часописах, лауреат багатьох конкурсів і премій. Свої вірші виконує разом із гуртом «Кутабук», записав одноіменний диск (2011).

Наталя Ткачик: Артуре, твої останні вірші – сюжетно «боксерські», про найвідоміших світових боксерів і їхні бої. Однак вони через свою універсальність промовляють до кожного читача. Як ти прийшов до того, що бокс може бути мовою поезії?

Артур Новачевський: Бокс і поезія ­– це індивідуальні види спорту. Ніхто не вийде на ринг замість боксера і ніхто замість нас не проживе життя. Ми переживаємо поразки, часто опиняємося в некомфортних ситуаціях, можна сказати, що ми постійно перебуваємо на рингу. Боремося із собою, викликами, часто стикаємося з болем, страхом. І в цих ситуаціях ми, насправді, одні.

Я не знаю виду спорту, який би був кращою метафорою людського життя, принаймні життя чоловіка, як бокс.

До всього цього екзистенційного виміру можна додати, що ці останні мої вірші – боксерські, як ти їх назвала – розгортають ще й проблему тілесності, фізичності. Не секрет, що мені скоро буде 40, я тримаю себе в добрій фізичній формі, але усвідомлюю, що вже вище себе я не стрибну.

Н.Т.: Це як у твоєму вірші з присвятою Андрію Бондарю, де життя іронічно порівнюється з футбольним матчем, коли розумієш, що «найстарші гравці – мого віку» і «в ЦЬОМУ ВІЦІ вже закінчують професійно займатися спортом». Не буває бажання підбити такі «вікові» підсумки щодо власного доробку в літературі, де найкращі гравці – ну теж десь твого віку?

А.Н.: О, ти порушила дуже чутливу струну. Я людина неекспансивна, живу занадто в своєму світі, щоби думати ще й за маркетинг. Мені завжди здавалося, що треба ще розвиватися, що ще маю час, щоб показатися в літературі з найкращої сторони. А то виявляється, що дехто з моїх ровесників, хто в маркетингу нагліший, опинився на вершині, хоча їхній літературний розвиток давно призупинився.

Мої вірші краще приймають закордоном, аніж в Польщі. Чому? Бо люди там читають тексти, а не займаються довколалітературним пліткарством.

Може й тому головним вектором моєї творчості стає проза, яка дає можливість вийти поза нішу і зустрітися з читачем завдяки сюжетному змісту книжки. Хоч поезію, ясна річ, я не кинув, от і маємо боксерські вірші.

Н.Т.: А ти сам займався колись боксом? Вже коли задумав цикл – чи вдягав спеціально боксерські рукавиці, виходив на ринг, щоб відчути, як це?

А.Н.: Та ні, не займався. По-перше, через серйозні проблеми зі здоров’ям, про які я не хотів би говорити. По-друге, тому що цей спорт не для порядних і вихованих хлопчиків. Хоча в мене бувають миті, коли дуже хочеться затопелити якомусь типу в морду; але ні, не можна. Тим більше, викладачеві університету (сміється).

А щодо боксу – то в ньому завжди добре пробивалися ті, кому було найважче – різні нації, яким не велося в Америці – як-от італійці, ірландці, був час, що євреї, відтак афроамериканці, a сьогодні – боксери з Південної Америки. Бокс для них був шляхом суспільного компенсування. Ситі суспільства не дають добрих боксерів. Може, тому нині Україна має їх багато. Але з перспективи часу я бачу, що якби в підлітковому віці я боксував, то мав би шанс зламати деякі свої емоційні проблеми.

Н.Т.: Твої вірші з попередніх збірок містять багато алюзій, прихованих цитат і натяків – на твори польської літератури, відомі постаті чи історичні події. І далеко не кожен польський читач, не кажучи вже про українського, зможе їх відчитати. Це проблема читача чи твоя як автора?

А.Н.: Неможливо «запроектувати» свого реципієнта. Вірші потрапляють у різні руки – і тих, що відчитають алюзії, і тих, хто прочитає поверхово. Перші оцінять інтелектуальний потенціал тексту, майстерну вправність або несподівані асоціації. Інші ж віднайдуться в емоції, або відчитають той чи інший досвід, описаний у вірші, як свій. Кожен із цих типів сприйняття для мене цінний.

Н.Т.: Твоя поезія закорінена в традицію Герберта і Ружевіча. А хто ще з поетів вплинув на тебе, і чому саме?

А.Н.: Цих впливів безліч. З покоління «Нової Хвилі» – Станіслав Бараньчак чи Марчін Свєтліцький з «Брюліону». Із закордонних – Йосиф Бродський, Аллен Гінзберг, Ділан Томас і багато інших.

А з поетів мого покоління – то більше вплинули на мене українці, ніж поляки – Сергій Жадан і Андрій Бондар.

На щастя, оскільки цих впливів так багато, то мене неможливо звинуватити  в епігонському наслідуванні когось одного (сміється). Але в цих поетів можна віднайти «інструменти», техніку, які є ключем до моєї. Зрештою, гірший вид наслідування – це той, що не стосується поетики. Гірше як хтось копіює чийсь художній світ, i «творить» в ньому на чиюсь подобу. Вторинна поетика – це найвище епігонство, але поет, що мавпує чийсь світ i поведінку попередника в ньому – це вже трагедія.

Н.Т.: Досліджуючи польську поезію (і пишучи книгу шкіців про її розвиток після 90-х «Конфесія і традиція»), які головні тенденції в сучасній польській поезії ти би виокремив і як їх співставив би із українськими?

А.Н.: Польська поезія 90-х розвивалася під диригентством багатьох класицистів. Їм йшлося про особливе ставлення до традиції і живої мови, про спосіб представляння дійсності, боротьбу з текстами, написаними мовою репортажу, про літературну художність. Кілька поетів, які не вписувалися в ці рамки (Анджей Сосновський, Евґеніуш Ткачишин-Дицький чи Роман Хонет) набули популярності. Молоді сьогодні пишуть переважно під впливом Хонета – в його віршах найбільшу роль відіграє уява, в якій проявляються витіснені образи, табуйовані або ж умовно заборонені через політичну «неправильність» в офіційному дискурсі. Моє письмо неможливо вписати в жодну з течій – бо для мене дуже важливими є як репортерська конкретика, так і літературна традиція. Натомість я надаю великого значення ритму.

Хоча, признаюся чесно, я зараз не надто в курсі того, що відбувається в польській поезії, не кажучи вже про українську. Щоб бути в курсі всього, що твориться в літпроцесі, треба любити літературне і статеве життя літературних гномів. А я не люблю. Мене цікавить серйозна літературна критика, дискусії, полеміки. Хоча в Польщі цієї критики немає – з книжкою, про яку ти згадала, ніхто не дискутував. Мене похвалили критики, на текстах яких я виховувався, але вони зробили це приватно – і це єдина моя сатисфакця із «Конфесій і традицій».

І тим більше я не візьмуся порівнювати польську і українську поезію, яку головним чином знаю з перекладів Адама Поморського, Богдана Задури і Анети Камінської.

Н.Т.: А літературні гноми – це хто?

А.Н.: Це автори, які живуть заради літературного життя; і чиє письмо можна звести до соціології цього життя.

Н.Т.: Ти бував в Україні не раз, маєш окремий поетичний цикл про Майдан та війну, який ввійшов в антологію Анети Камінської «Схід-Захід». Чи війна в Україні якось відлунює в польській літературі?

А.Н.: Щодо польської літератури і теми війни в Україні, то можу сказати, що польська сучасна література загалом нарцисична і цікавиться лише сама собою. І тут я маю на увазі літературу під знаком ліберальної чи правої ідеології. Часи Волинської трагедії поляків цікавлять більше, аніж те, що відбувається зараз. Але це окрема історія. До того ж, наша преса швидко «перекрила» війну на Донбасі проблемами біженців із Сирії. Але з іншого боку, з’являються книжки non fiction – репортерів, які подорожують Україною, як-от Зємовіта Щерека чи Павла Пєньонжека. Тобто Майдан і загалом українська дійсність якось цікавлять поляків, принаймні окрему групу.

Н.Т.: Виходячи із твого спілкування зі студентами: що їм, польській молоді загалом, відомо про Україну і українську літературу?

А.Н.: Молодь, яка вивчає польську філологію (більшість цієї молоді) взагалі не цікавиться літературою. Вони мають дуже загальне уявлення не те що про літературу українську, сусідську, а про найкращі зразки літератури польської. Якщо їм трапляються книги про Україну, то це насамперед Зємовіт Щерек. От він зумів зацікавити їх Україною, хоч багато хто з них так і не може подолати уявлення про Україну, Білорусь і Росію як про Дикий Схід. Вони не бачать особливої різниці між ними і не можуть вивільнитися від стереотипів. Все, що приходить зі світу англійської мови завжди краще ­– і в їхньому мисленні це вже автоматично і безрефлексійно. А могло би бути інакше.

Пригадую ситуацію кількарічної давності, коли в нашому університеті виступав Сергій Жадан. Я тоді не мав пар у студентів, але попросив їх – прийдіть послухати справжнього поета. Прийшло кілька осіб, і в них попадали щелепи. Сучасний польський поет (такий, до тридцятки) – це гіпстерський невротик, який щось собі бурмотить під ніс з листочка або гаджета. А Жадан вийшов і почав рубати тим своїм ритмічним віршем, і то з пам’яті. Вони не розуміли українську, але відчули, що мова – це стихія, і як поет може оперувати цією стихією. Це було десь так, ніби вони в Polsat Boxing Night (це такі боксерські павільйони в Варшаві, де б’ються різні амбітні слабаки або боксери-пенсіонери) потрапили на бій за чемпіонський пояс, в якому виступає Василь Ломаченко. Культурний шок.

Н.Т.: Знову все прийшло до боксу. Але бокс – це твоя найновіша тема. А більшість твоїх текстів (і віршових, і прозових) міцно вкорінені в просторовість. Чим для тебе є простір і дорога? І як вони впливають на твоє писання?

А.Н.: Простір, дорога, напевно, є для мене якимось способом трансгресії, боротьби з власними обмеженнями. Похід задає певний ритм, мандрівка (піша) яку я проходжу щороку, визначає режим дня – від світанку до сутінків. Тоді я повніше живу і інтенсивніше переживаю. І завжди роблю нотатки під час тих мандрівок – так написався «Хостел Номадів» про Болгарію. Якщо все вийде, то видам наступні книжки пішого мандрівника. А крім всього, це ще й напівдитяча цікавість, пошук пригод. Так можна віддатися спонтанності, але також і фізичним зусиллям, можна навчитися ставити цілі. «Кутабук», моя найголовніша поема, народилася від дороги (чи, вірніше, доріг), її ритм, дихання ­ – звідти.

Н.Т.: Дорога як самозаглиблення, ритми переродження – це один твій, внутрішній вектор, дуже сконденсований. Але є ще й інший, зовнішній, скерований на відносно широку публіку, яка не завжди цікавиться поетичними смислами, а радше, шукає більше атракції. Маю на увазі твою збірку «Кутабук» з музичним диском, де вірші – частина видовища, шоу. Польська поезія в цьому плані дуже репрезентаційна. По-особливому «шепоче» свої вірші Анета Камінська чи Марчін Свєтліцький, який виступає зі своїм гуртом. Така форма подачі щось привносить у сприйняття тексту?

А.Н.: Поезія стала безнадійно нішевою, реципієнт, адресат традиційних авторських зустрічей ­– це здебільшого хтось, хто сам пише вірші. Це адресат, який насправді хоче бути адресантом. Це важко витримати. Концертний варіант або перформенси дають змогу «зіткнути» поезію ще з кимось, відмінним від тих, хто сам творить поезію. Але тут і надалі доводиться говорити про малий відсоток поетів, які вдаються до такого способу презентації. В мене це вийшло природно. Я ніколи не думав, що читатиму вірші під музику. Це справжня пригода: саме так презентувати мої тексти запропонував Якуб Ноґа, який спробував свої сили в прозі, віршах, а також (а може, і насамперед) у музиці. Завдяки цьому він у гурті поєднав літературну та музичну індивідуальність (музичним мозком нашого гурту є Яцек Стромський – чудовий інструменталіст і перкусист). Із 2010-го ми граємо два-три концерти на рік, і це не перестає приносити нам радість. Коли робиш щось гуртом – це дуже надихає. Відколи ми почали грати, змінилися і мої вірші, збільшилася роль ритму, я почав більше уваги звертати на їх звучання вголос.