Добре суспільство і добра політика потребують повільності, безкорисливого витрачання часу і неробства

Хіба ми не живемо безчесно? Швидше, більше, креативніше – щоранку під цими гаслами, які написала сучасність на своїх прапорах, я недбало починаю гру з реальністю. Як і десятки мільйонів найманих робітників-європейців із середнього класу. Я працюю, щоби заробити і десь ще підзаробити, а також щоби надолужити те, чого не підзаробив.

Зрештою, це справа не тільки грошей, а й способу життя. Я як сучасна людина знаю, що робота означає дедалі більше різноманітних видів діяльності, навіть на одній посаді. Це вже навіть не "робота", бо слово звучить старомодно і, крім того, криє у собі тягар і мозольну працю. Отже, щоб робота не видавалася важкою і мозольною, а легкою і творчою, тепер те, що я роблю, називається реалізацією проектів.

Оскільки я вже не працюю, а реалізую проекти, то я так само повинен бути вже не творчим, а креативним. Чим відрізняється творча людина від креативної? Творчим можна бути іноді, цій якості властива примхливість і невизначеність результатів, натомість креативним треба бути постійно. Це тому, що, як ми чуємо, світ змінюється і ми повинні змінюватися разом із ним – перепрошую, не змінюватися, а бути мобільними. У цій гонитві не можна зупинятися на узбіччі: хто відпаде, той пропаде. Прагнення до стабільності, певної дози незмінності? Це ностальгія, прояв дезадаптації або дрібноміщанське нудьгування. Стабілізацію ми поховали десятки років тому, а на її надгробку поставили напис: проект провалився.

Щоби втриматися у світі, щоби не стати перешкодою для сучасності, треба бути доступним для проектів. Брати їх, коли пропонують – адже якщо не візьмеш, то вже не запропонують. "Я весь час у русі і помітив, що все, що в мене є – мобільний телефон, кава на виніс, оператор мобільного зв’язку, що уможливлює розмову в метро, – все це створено для того, аби мені не доводилося зупинятися. Щоби я був постійно доступний для мережі, до якої належу", – каже у театральній виставі Рене Поллеша "Джексон Поллеш" її головний герой, який, як і ми, живе від проекту до проекту.

Але ж я не є лише людиною проектів. Буваю також громадянином. Зрештою, як пояснюють мені навколо, що якщо я не знаю, що сталося у Сирії, Бірмі чи Ірландії, що відбувається з кліматом або цінами на нафту, то випадаю з мейнстріму. Адже мушу охоплювати весь світ, а не лише свій власний. Як каже філософ Петер Слотердайк, від мене вимагають, щоби я відчував себе громадянином світу, членом семимільярдного суспільства, навіть якщо ледве знаю своїх сусідів та іґнорую друзів.

У цих перегонах найбільш обтяжливим для реалізації проектів та водночас їхнім конкурентом виявляється життя – або, принаймні, те, що донедавна ми ним вважали. Кохання обмежує доступність для проектів, унеможливлює креативність, на них немає часу. Тому в нас є незліченні порадники, як спланувати й організувати особисті стосунки, щоби вони не заважали нашій діяльності. Емоції, як радять експерти, треба перетворити в транзакції, особисті стосунки з кимось – це також проекти, лише другорядні.

Діти також є конкурентами проектів – вони хочуть твого часу й уваги. Отже, треба боротися з тим, щоби проект "дитина" не поглинав надто багато часу. Дім перестав бути притулком активної людини. Він став небезпечним місцем, у якому найлегше відбитися від світу. "Життя – це занадто довготривалий проект, щоби присвячувати себе йому", – каже герой з п’єси Поллеша. І в цьому реченні є страх і відчуття апатії у всіх нас.

Будь ласка, не ставтеся до цих міркувань як до нарікань на внутрішні вагання в сильних світу цього. Я ж знаю, що на тлі реальних людських страждань, на тлі війн, голоду, злиднів, тиранії, всі ці наші дезорієнтації та вигини долі – це розкіш. Вони є предметом заздрості для мільярдів людей, для яких середній клас у розвинених країнах видається королями казкових країн. Такі проблеми хотіли б також мати марґінали, що живуть поруч із нами, або ж безробітні. Але хоча цей шалений поспіх, всеосяжна конкуренція за нашу увагу, відсутність вільного часу є такими розкішними проблемами, вони впливають не тільки на стан наших спільнот, а й на стан політики і демократії.

Хто не хотів би уповільнити темп, особливо якщо і так ніхто не встигає за змінами? У цьому прагненні до спокійнішого життя ховається слушний діагноз: добре суспільство і добра політика потребують повільності, безкорисливого витрачання часу та неробства.

Це старий спосіб мислення – але то не означає, що він мертвий. Ми знаємо від істориків і філософів, що найважливіші наукові відкриття, які сформували наше життя, взялися з безкорисливого і часохлонного зацікавлення світом, із прагнення зрозуміти, що відбувається навколо нас. Їхня корисність у житті є побічним продуктом непрактичної цікавості. Люди завжди прагнули марних знань – і тільки тому збудували нашу цивілізацію. Таким чином, як писала Ганна Арендт, наш світ застигне (можливо, навіть загине), "якщо нам коли-небудь вдасться переконати самих себе, що людина є насамперед прагматичною істотою". Нам доволі незле це вдається.

Ми також здавна знаємо, що раціональна політика, раціональне прийняття рішень у державних справах залежать від довгих розмірковувань і наявності вільного часу, а не від перегонів. Це стверджували ще стародавні філософи – і, як бачимо, вони таки переконали нащадків, якщо демократичні суспільства непогано платять політикам у парламентах, щоби ті могли у спокої та зосередженні присвятити себе політиці. Як вони це роблять, це вже інша справа. Але у самому цьому принципі міститься думка, що обачність і здоровий глузд потребують часу й певної повільності, особливо, якщо треба брати до уваги багато думок і аргументів.

Але насамперед повільність є великою соціальною чеснотою. Це фундамент свободи і плюралізму. Адже плюралізм починається тоді, коли маємо змогу вислухати різні історії різних людей і визнати їх, хоча б частково, близькими та власними. Коли ми інтерналізуємо чужий досвід і цінності. Коли кожен із нас має, як зауважує філософ Одо Марквард, багато історій, а не лише одну. Це наш шлях до свободи і до права бути іншим серед подібних.

Але для цього треба спілкуватися з людьми або з їхніми творами, що потребує часу і концентрації. Якщо їх бракує, то з нашої уваги випадає множинність світу, через що нам загрожує зробити плюралізм лише сухим формальним правом, не обов’язково загальновизнаним і зрозумілим. Більше того, у такому зубожілому світі в нас не буде під рукою всього спектру моделей і досвіду, щоби спертися на них у важку хвилину. Тому ми обиратимемо ілюзії. Саме тому великою популярністю у Європі тішаться різноманітні ворожки та чаклуни. Саме тому, що більш небезпечно, політичні шарлатани роблять великі кар’єри.

Напевно, найболючішим у цьому загальному поспіху є відчуття самотності. Подвійної самотності. Для кожної людини, як переконують філософи, найважливішим співрозмовником є вона сама.

Це джерело найважливіших рішень. Це також значною мірою захист від поганих вчинків, бо хто ж коли-небудь хотів би постійно розмовляти та бути з негідником? Але щоби наводити лад у самому собі, обирати моральні і життєві шляхи, потрібне зовнішнє неробство. Воно ж є важкою внутрішньою працею – мисленням. Цього свого співрозмовника можна легко вимкнути, коли бракує відпочинку, але жити без нього – це жах.

Є ще самотність людей у перегонах, коли кожен самостійно веде виснажливу боротьбу за те, щоби далі брати участь у боротьбі. Тобто намагається бути конкурентоспроможним. Що нам, власне, світить? Мета була втрачена давно, ніхто вже не вірить, що ми рухаємося до кращого життя. Навпаки, цей поспіх і біганина розтягуються у нашій уяві назавжди. Довічне ув’язнення без права на скорочення терміну.

У цій тотальній боротьбі без мети і без кінця, яку представляють нам як корисну для людей і всього світу, кожен б’ється з кожним. Як у діалозі з роману Кормака Маккарті "Саттрі" – "З ким ми, курва, б’ємося? А кого це, курва, обходить".

Тут немає переможців – рано чи пізно кожен отримує по голові. Єдиним переможцем цього життя у поспіху і боротьбі є конформізм, що посилюється. Бути як усі, лише ефективнішим – це заклик нашого часу. Цього від нас вимагають, цього ми хочемо самі від себе. Звичайно, помітні ознаки бунту проти повсюдних перегонів конформізмів та помилкового переконання, що ми, ганяючи без міри, є людьми дії. Переможцями світу. Ні, нічого подібного.

Ми є лише пасивними, слухняними слугами зовнішніх механізмів і тиску. Ми нічого не контролюємо, а найменше – власного життя. Якщо нам вдається зробити щось важливе, навіть трохи змінити світ на краще, – це переважно тоді, коли пощастило на мить вирватися з-під тиску цього світу. Навіть на канапі.

Пам’ятаєте цей віршик: "Сидить лінь яко пень, ніц не робить цілий день" [Na kanapie siedzi leń, nic nie robi cały dzień]. Можливо, не весь день, а кілька годин. І нехай не лише сидить, але також думає, розмовляє зі собою та іншими людьми, дивиться, читає. Така лінь, такий ледар має більше шансів на добре життя і, що найважливіше, на те, щоб якось виправити реальність, ніж його сусід, який загрузнув у вічному поспіху. Залишається лише надія на ледарів та їхні вчинки. Серйозно.

Використана література:
Ганна Арендт "Становище людини";
Одо Марквард "Апологія випадковості. Філософські студії";
Петер Слотердайк "Tu dois changer ta vie" (Ти повинен змінити своє життя);
Рене Поллеш "Джексон Поллеш"
Кормак Маккарті "Саттрі"

Marek Beylin
Pochwała myślącego lenia
Gazeta Wyborcza, 24.12.2011
Переклад: Омелян Радимський