Памяти пок. Володимира Струтинського.

Сараєво, в груднї 1917.

 

Пізно дізналась сараєвська громада, що дня 10 вересня с. р. помep в Зальцбурґу найвірнїйший її бувший член і провідчик Володимир Струтинський, пенсіон. надсовітник верховного суду в Сараєві.

 

Молодшому поколїню був покійник менше знаний, але в кругах старших патріотів в Галичинї був він добре звістний, хоч від 1879 р. служив при судах в Боснї і тільки від часу до часу приїздив до Галичини з нагоди відпустки і найчастїйше перебував у свого шурина о. Т. Березовського в Ляховичах зарічних коло Журавна. За те користали молодші обильно з Його службових доходів, бо покійний сповняв на чужинї примірно і ревно свій патріотичний довг тим, що добровільними і щедрими підмогами попирав кожду нашу інституцію, всяке добре дїло, майже кожного пильного школяра. Се міг покійник по-при підпору членів своє родини тим лекше робити, що був неженений і умів за часів службованя гарні свої доходи розумно роздїлити не тільки на своє вигідне житє, але і для других. Як совісно сплачував покійник сторону свого патріотичного довгу, видно з сего, що зараз по оголошеню війни в р. 1914, хоч був вже в пенсії і міг менше по княжому виступати, було його імя з датком 1000 кор. для Укр. Стрільцїв.

 

Як чоловік був В. Струтинський взірцем чистого характеру, доброти серця і мужної відваги супроти кождого і серед всяких обставин. Се показував також і в своїм поступованю як судя, так що його в Боснї уважано загально за примір безоглядно справедливого і неустрашимого судії.

 

Як примір наведу одну пригоду з його судейского житя. Приїхав був раз до Мостара знаний зі свoєї строгости шеф судівництва пок. Eichler на інспекцію окружного суду, де був пок. Стр. предсїдaтелем цивільних розправ. По устній явній розправі хотїв шеф бути присутний і при тайній нарадї.

 

Стр. не хотів до того нїяк допустити, бо нарада по закону тайна. По довгих короводах відложив нараду на другий день, але другого дня не пpийшов до уряду, явив ся хорим, і був так довго "хоpим", доки шеф не виїхав з Мостара. З разу лютив шефа сей поступок Струтинського, але пізнїйше хвалив його шеф за його неустрашимість кажучи: Das ist ein Mann! — Або другий примір: При верх. судї відбувались раз в тижни плєнарні засїданя означеного раз на все дня. Засїданє відпадало, коли того дня було яке латинське свято, але відбувалось, коли на той день припадало наше (resp. православне) свято. Всї судї, навіть православні, ішли на таке засїданє, хоч було православне чи наше свято, тільки одинокий Стр. не приходив "з принципу", хоча був в урядї і сидїв в своїй канцелярії. І нїхто не міг йому нїчого вдїяти; "нехай відбувають ся засїданя і в латинські свята, то буду ходити", арґументував покійник і не міг дочекатись відвічальности за се.

 

В р. 1911 пійшов покійний на власне бажанє в пенсію, хоч ще був в силї віку, бо хотів независимо і вигіднїйше поза границями Боснїї жити. І жив гарно та щасливо, подорожуючи в монархії і за границею з одного місця на друге, в зимі звичайно над морем, в літї в горах. Війна його заскочила в Reichenball, відки поїхав до близького Зальцбурґа. Як бувший офіцир зголосив ся до активної війскової служби, але його не приняли з огляду на вік. За те повнив пізнїйше в Зальцбурґу почесне місце комісара (Вrotkommissär) при апровізації. В Зальцбурґу хотїла судьба, що покійний пізнав одну даму Нїмку, котру собі в пізних лїтах вибрав подругою житя, щоби, як менї писав, серед непривітних обставин не скитатись дальше з місця на місце і мати й старости поміч.

 

Не повних два роки пережив в щасливім подружу. Дня 10. вересня 1917 рано найшла його жінка на великий свій переполох в ліжку неживого. Удар серця перервав нагло житє тої визначної людини. Той добре відживлюваний навіть трохи грубонький малий чоловічок з характеристичною довгою бородою стратив в часї війни нараз богато на тїлї — по думцї лїкарів від перестуди — і не міг прийти до себе мимо щоденних далеких прогульок на свіжім воздусї. На менї лиш скіра і кости та трохи мускулів від Мullеr-oвoї ґімнастики — писав менї покійний два місяцї перед смертию. Властивої слабости не перебув покійний аж до серцевого атаку.

 

А серце те болїло в часї війни. Все падькав покійник, — пише менї вдова — і тужив за своїм нещасним краєм і народом котрий тільки настрадав ся і намучив та неповинної проляв крови. Раз несла його думка в далекі свої сторони, котрі хотів ще раз побачити своїми добрими очима, другий paз бажав, щоби його судьба освободила від тої муки і тpівоги, бо не може довше перенести того горя нещасного свого народа. Друге бажанє сповнило ся: супокійно заснув і не пробудив ся більше, тихо, без знаня і наріканя, проживши ледво 62 роки, хоть при здоровій своїй конституції міг ще яких дві десятки лїт прожити...

 

[Дїло]

26.12.1917