Статті І. Н. п. з. "Преважна справа'', що появилися в кількох останніх числах "Краківських Вістей" викликують різні міркування на тему латинників і взагалі взаємовідносин віроісповідань, та відношення церковних організацій на наших землях.
Сьогодні торкнемося відношення нашого духовенства до національного освідомлення в селі і місті.
Наше духовенство має величезні заслуги для національного відродження в Галичині. Якби не воно, то не знати, як виглядала би тут взагалі наша національна справа. В нашому духовенстві збереглися останки давних історичних традицій, в ньому заховався частинно давний боярський і шляхетський елемент, який причинився дещо, а може ще більше причиниться колись до надання українському життю відповідних форм і прикмет.
Найчастіше зазначують у нас, що священичий стан був найбільшим доставцем української інтеліґенції, але це ще питання, чи вся інтеліґенція, яку доставляло наше духовенство, була завсіди високої вартости. Священичі діти, які бачили духові особи не так на ступнях вівтаря і на висоті проповідниці, як радше в злободенних ситуаціях, не завсіди були людьми сильних моральних засад і твердих, непохитних характерів.
Коли поставити наше греко-католицьке духовенство побіч римо-католицького, то не все порівняння виходить на користь греко-католицького. Особливо, коли візьмемо під увагу активність у справаx "Інженерії душ", римо-католицьке духовенство, що було в нас однозначне з польським, було офензивною стороною, а греко-католицьке стояло радше в пасивній дефензиві, коли не було зовсім байдуже.
Це вже лежить у прикметі римо-католицького духовенства, що воно більше активне в своїх душпастирських обовязках, і має більше пробоєвого духа. На наших землях долучався ще до того шовіністичний дух, яким було заражене майже все римо-католицьке духовенство, і який пер його з ще більшою силою на завойовання душ.
Загал нашого греко-католицького духовенства часто проявляв у цих справах якийсь дивний квієтизм, якусь дивну пасивність. Що ж тоді говорити про їх опіку над місцевими односельчанами іншого віроісповідання, чи іншого обряду!
Пригадую собі одну гірську місцевість, де був я на вакаціях. У селі було кілька чи кільканадцять родин німецьких колоністів і дві-три родини зайшлих робітників-поляків. Місцевий парох пpaвив тільки в неділі і свята у церкві, чого вимагали від нього канонічні приписи, а позатим не цікавився зовсім духовими потребами своєї пастви і не провадив ніякої освітної роботи. Він навіть занедбував свої священичі обовязки в дочерних церквах, а що говорити про те, щоб цікавитися місцевими "інородцями", що осіли в його пapoxії.
Та хтось інший втримував звязок з його селом. З повітового міста приїзджав часто римо-католицький парох, або висилав туди свого молодого вікарія. Там у каплиці колоністів відправляли вони різні Богослуження, на які сходилися місцеві німецькі колоністи, зайшлі поляки і дехто з місцевих селян, якому було близько, цікаво, або належали вони до численного гурта тих, що ворогували зі своїм парохом. У каплиці були різні проповіді, а після відправ відбувалися під каплицею різні гутірки. Колоністи не говорили добре по польськи, але польські ксьондзи були дуже вибачливі, виявляли зацікавлення в розмовах з їхнім життям-буттям і потрапили собі завоювати зовсім їх серця.
Щось після двадцятькількох років пізніше попався мені припадково в руки польський часопис із дописом про життя в згаданій місцевості. Був там уже "Дом Людови" у власному будинку, проявляли там живу діяльність "Стшелєц" і інші польські організації.
В іншій місцевості на Підгірю була кількаклясова школа, що до неї мали приходити для ведення науки релігії наш парох, що мешкав у сусідньому селі (в віддалі трьох кілометрів), а для кількох учнів-латинників польський ксьондз з віддаленого на 8 кілометрів містечка. Польський ксьондз приходив пішки на всі години релігії, а греко-католицький парох деколи тільки "заглядав" до школи так, що аж управитель школи (поляк!) мусів йому грозити консеквенціями за занедбування обовязків катехита... Таких прикладів можна би навести більше. Хтось може закинути мені, що представляю справу надто тенденційно, але що ж робити, коди я мав нещастя заобceрвувати переважно такі саме випадки...
Було б одначе несправедливо узагальнювати надто справу. Знаю одну місцевість під самим Львовом, в якій були українські патріоти римо-католицького віроісповідання. Але як мало таких винятків!
Коли йде про Львів та більші міста, то вони були обсаджувані на загал малоактивними греко-католицькими парохами. Парохію в більшому місті вважають загально за почеснішу і кориснішу, тому звичайно дістається вона відзначеному, вислуженому священикові, як би якась дуже добра заслуженина. До того в галицькій дійсності було ще так, що рішальний вплив на обсаду греко-католицьких парохій у більших містах мав уряд чи управа міста, що переважно в польських шовіністичних руках. Отже не дивота, що тільки дуже "спокійні" священики могли вийти з "терна". А це мало часто такі наслідки, що паства перебігала до табору активних польських чинників. Наприклад Кривчичі під Львовом, колись майже чисто українська місцевість, через одного свого недбалого пароха стали пізніше майже зовсім польським передмістям. Щойно на передодні цієї світової війни призначили там молодого священика, що не тільки затримав дальшу польонізацію, але навіть став переводити "ревіндикацію душ".
Ще одна справа. На парохів до міст приходили звичайна уроженці села, які не могли розуміти і вчутися в психологію міста, які не вміли навязати з мешканцями міста (навіть при найкращій волі) тісніший і глибший звязок. Вони на терені більшого міста ставали якісь безпорадні, а через те були недбайливими душпастирями. Тому на міських парохів надаються найкраще уроженці міст і то (в нашій ще теперішній дійсності коли міський елемент має чужонаціональну перевагу), активніші священики, а не такі, що їм уже треба дати panem merentium. Місто вимагає відповідної товариської оглади, освіти та окремого вироблення. Вже саму проповідь інакше говориться в місті, а інакше на селі. Тому греко-католицькі парохи в місті — це просто амбасадори українства перед світом.
Наш сільський елемент, що іміґрує до міста, дуже скоро підпадає під його (звичайно злий) вплив, а в другому поколінні то вже майже зовсім полонює його "урбанізація". На те нема ради, але мусимо собі усвідомити, що велике місто (особливо його нижчі шари) з призирством відносяться до селян. Гарячка, прискорене темпо великоміського життя впливає на вироблення в його мешканців більшої рухливости і підприємчивости. Коли ще перше покоління іміґрантів з села почуває сякий-такий звязок з селом, з якого вийшло, то вже друге покоління підпадає зовсім під вплив нового середовища. А що таке великоміське середовище було звичайно чужо національне, то денаціоналізувався теж елемент, що приходив із наших сіл. Замала активність наша і наших священиків у більших містах, відсутність відповідних, сильних українських організацій не спинювали того некорисного для нас процесу.
Пригадую собі, що в компанії, в якій я відбував у Львові військову службу, були два типові львівські "батяри". Вони були хрищені ще в греко-католицькому обряді, мали українські народні прізвища, але не вміли вже зовсім говорити по українськи. Нераз чув я, як вони глузували з селянських хлопців і взагалі зі селян. Прозивали їх "спутаними" (натяк на довгі сорочки, що їх колись носили селяни поверх штанів), "баламутами", "коромеслами", "цємними жлобами ", "пенцаками" і т. п. У всій їхній поведінці видно було психічний антаґонізм міського елементу до селянського, скріплений ще польськими впливами. Це були молодші брати тих львівських "батярів", що в 1918 р. боронили Львів перед українськими військами, які рекрутувалися переважно зі села. Чи ж цей міський елемент завсіди має пропадати для українства і бути вічно нашими противниками? А можна їх притягнути до нас. Коли належно підійти навіть до тих "батярів", можна ще найти глибоко на дні їх душі українську іскру. Коли довше її роздувати, то готова вона навіть спалахнути. Щоб тільки найти спосіб, як усунути денаціоналізаційні впливи, що на них діють! Той елемент, коли його дещо ублагороднити, буде корисний для нашої справи, а деколи, як це виявилося у 1918 р. — необхідний.
Деякі познаки вказують на те, що можна цей елемент урятувати для українства. Один молодий священик, сам львовянин, призначений перед самою війною до душпастирської праці серед львівських низів, переконав, що можна багато зискати відповідним підходом. Він умів, як уроженець великого міста, добре орієнтуватися в терені по львівських передмістях і опікуватися душами. Робив це вміло і сміло, бо почував себе певно на міському ґрунті, на якому сам виріс.
Отже до акції між міським населенням уживаймо в першу чергу "міщухів", або бодай тих, що вже добре заакліматизувалися в міській атмосфері. Але нехай вистерігаються вони в своїй акції того нашого дотеперішнього промаху, що українство, як синонім мужицтва, протиставляли ми завсіди т. зв. панській польськости.
[Краківські вісті]