Львів, 23 грудня.
Дня 7 червня 1943 року минеться сто років від смерти Будителя українського народу в Галичині — Маркіяна Шашкевича. Від цеї роковинної дати ділить нас уже неповних шість місяців, отже найвижчий час нашій українській суспільности, головно по цей бік Збруча, відповідно приспособитися до гідного відсвяткування цих роковин. Соті роковини народин Поета в 1911 році наш народ відсвяткував, як то кажуть, "чим хата багата". Але, що правда, в цих часах, більш чим чверть століття тому, бідненька була ця наша хата! По перше мистецькі збори — мова про чисто українські — були ще дуже обмежені — так прим. музичні точки на програмах концертів мусілося даповнювати всілякою чужиною, що не могла мати нічого спільного зі змістом обходжених роковин. По друге й наша духовість — що ми щойно тепер ясно бачимо — була подекуди ще опутана напів польсько-шляхетською австро-гофратівщиною, аж після першої світової війни зіткнення галицького загумінку з наддніпрянськими широкими просторами не поставило нашої суспільности на різні ноги. Та при теперішніх умовинах, де ми куди обогатіли досвідом та розмахом, де маємо поза собою між іншим незабутній Лисенківський фестіваль хорів — не кажучи вже про великий приріст наукового й мистецького матеріялу за останніх хочби двадцять років — можемо світлій пам'яті нашого Пробудителя скласти куди кращу, достатнішу данину вдячности.
На це велике, всенародне торжество ми зобоз'язані змобілізувати не виключно лише літературні, але дослівно всі духово-культурні сили. Бо чейже твори Шашкевича є не лише "Русалка Дністрова" та й трохи тої прози, пару проповідий, пропаґандивних статейок та рецензій. Твори Шашкевича є дослівно все наше галицько-українське культурне життя, попавши від самих його найосновніших підвалин — від уживання живої народної мови, не лише в книжках і часописах, не лише на амвоні й за катедрою, але теж і в буденному, домашньому життю наших просвічених верстов, де давніше панувала чужа мова, як свойого роду станова познака, бережена застарілою навичкою поколінь.
Для гідного, стилевого відсвяткування Маркіянових роковин, що, як сказано, мають розтягнутися на всю ширінь нашого культурного життя, маємо одно пречудове оруддя, якого нам саме хибувало в часи століття Поетових народин, а саме: гарно розроблений культурно-історичний апарат, що дає нам можність створити бодай більш чи менш вірний образ даної епохи. Цими новими засобами пробувано в нас оперувати вже в 1937 році, в століття появи "Русалки Дністрової", хочби в формі коротеньких ретроспектив у щоденній пресі про нашу мистецьку культуру в Маркіянові часи, приміром про зовсім пилом забуття вкрите тодішнє галицьке малярство. Та наша теперішня злука з Заходом може бути нам у цьому ділі дуже помічною — можемо використати от хочби найновіші західно-европейські методи історичного насвітлення в кожнім разі ширше, як нам на це часи Польщі дозволяли.
Змобілізувати мусимо всі наші культурні сили — бо всюди лежить печать Маркіянового духа — отже в цьому числі теж і мистецькі. Що торкається зокрема музичної сторінки справи, то ґрунт підготовлено вже неодним ділом. Справа старогалицької музики — де, що правда, на скількість мало використано Маркіянових текстів, та всеж п'ятно Маркіянового творчого духа в ній скрізь позначило себе — пройшла вже пару етапів, хочби від сотих роковин перемиського хору, відсвяткованих 1929 року, через пізні більші й менші вжежто концертні імпрези, вжежто літературно-наукові кроки, присвячені цій справі. О тут, попросту кажучи, надходить свіже чергове "свято старогалицької музики" після останнього такого — 25-ліття смерти В. Матюка, відсвяткованого в першу чергу в самому таки Карові — й що все при цього роду торжествах буває, знову відслониться нам неодна недобачена досіль сторінка цеї нашої цінної творчости, коли зважити, що в таких роковинах теж і історичні науки беруть обов'язково що найживішу участь. Зокрема треба притягнути до співторжествування Маркіянових роковин ось такий поважний бастіон нашої музичної культури, як Львівський Оперний Театр. Оттак на превеликий жаль, минувся Лисенківський ювілейний рік без однієї опери чи хочби співогри Лисенка на сцені — так тепер, у надхожі Маркіянові роковини, в велике торжество старогалицької Полігимнії, тяжить на наших театральних силах обов'язок виставити — зле стилево, в чистому, строгому оригіналі, без переінструментовок — що чільніші старогалицькі сценічні твори: Вербицького (в кожньому разі "Підгірян", при чому можна дати на увертюру й антракти пару симфоній Вербицького), Матюка (коли вже не змістом передавнілого "Капраля Тимка", в якому музика все таки цінна, то в кожнім разі прольоґ до "Інваліда"), Анатоля Вахнянина "Купало", розуміється, без будь-чиїх новітніх дорібок.
Ще дещо про інші ділянки нашої старогалицької культури, от хочби про малярство. З Віднем, де старогалицький маляр Яхимович так багато створив, звязок тепер не трудний. Щонебудь знає наша наука про наявність творів чи то Яхимовича, чи інших старогалицьких малярів цеї чи набагато пізнішої доби на терені Відня, це слід використати, й у першу чергу наші молоді мистецтвознавці, що там перебувають на студіях, нехай в імя пам'яти нашого Пробудителя в цьому напрямку своїх рук приложать.
Одна велика риса, притаманна всій старогалицькій духовій культурі, така актуальна в наші часи, в часи вирішального бою з московським варварством. Це — европеїзм, і то якраз той найправдивіший европеїзм — клясицизм. Він саме намагається розсадити тісні межі тодішнього загумінкового життя — в літературі, музиці, іншому мистецтві й усюди інде тодішня його творчість ляже де західніх і ще раз західніх форм. Славутня ніжна товариська культура наших давніх священичих домів — це ритм і мельос старо-галицької пісні, лінеатура й кольорит Яхимовича й Корнила Устіяновича, строфа "Руської Трійці" чи радше цілої її школи, перетоплена в гру рухів та розмов щоденного хатнього життя. Українство й дух клясичного Заходу синтезуються з собою, як лиш тільки можуть що найтісніше. І хоч засоби в цих часах може поки що вбогі — але ідея велика! І над усіми більшими чи меншими змаганнями в напрямку цієї синтези — стоїть благословляча постать великого Отця Маркіяна. Вона нам у теперішні часи така особливше близька, така дорога — до неї горнімся!
[Львівські вісті]