Свого часу автору цих рядків пощастило прослухати курс лекцій чеського професора Мірослава Гроха, до сфери наукових зацікавлень якого входять так звані «малі» народи Європи. Своїм епітетом – «малі» ‒ дослідник аж ніяк не намагається образити якийсь народ (підтвердженням цьому є той факт, що Грох у цю групу зараховує й чехів), а просто констатує їхній бездержавний статус під час процесів націєтворення, або ж, за висловом Тімоті Снайдера, «перетворення націй».

Мірослав Грох виділив спільне в становленні національної ідентичності у всіх «малих» народів Центрально-Східної Європи: від словенців до українців, від греків і сербів – до литовців з естонцями. У всіх цих спільнот націєтворення відбувалося в три фази: а) наукова; б) агітаційна; в) масова. Умовно кажучи, спочатку освічені представники еліти, натхненні прикладом «великих» націй, часто – здобувши освіту на Заході Європи, виявляли інтерес до свого народу, його мови й культури, починали записувати народні пісні і як хлопомани вдягатися в етнічні костюми, вивчали історію своєї спільноти, збирали предмети старовини, леліяли романтичну мрію про відродження «древньої величі» свого народу, що на практиці означало отримання автономії в складі існуючої імперії чи здобуття повної незалежності. Це, як ви вже зрозуміли, фаза «а» ‒ наукова.

У фазі «б» ці представники еліти (міщани, аристократія, духовенство, вчителі, інтелігенція, ремісники) починають національну агітацію – тобто йдуть до свого народу й розповідають йому про нього ж, мандрують селами, відкривають хати-читальні, тиражують брошурки для вивчення історії, мови й культури свого етносу, що в цей момент стає народом. Після цього – у фазі «в», масовій ‒ народні маси підхоплюють ідею інтелігенції, ототожнюють себе вже не з соціальним статусом чи релігією, а з великим народом, щоб, відтак, самоорганізуватися й почати політичну боротьбу за свої передусім освітні й культурні права, й зовсім невдовзі – за незалежність.

Наприклад, українці на той час жили в складі двох імперій – Габсбурзької (що невдовзі стала Австро-Угорською) та Російської. З огляду на специфіку цих імперій (а не українців!), професор Грох окремо розглядає українське націєтворення на габсбурзьких і російських територіях. Спрощуючи, це зводиться до того, що Австро-Угорщина була демократичнішою, а люди в ній – заможнішими й освіченішими, тож і націєтворення там відбувалося легше й швидше, ніж під владою російських самодержців. Але принцип скрізь був той самий: а) інтелігенція починала цікавитися своїм походженням і своїм народом; б) агітувала свій народ бути народом, створюючи «Руську трійцю», «Просвіти» на австрійських і Кирило-Мефодієвське братство, «Громади» на російських теренах; в) народ ставав народом, створював партії, проголошував ЗУНР і УНР…

Приводом згадати про концепцію Гроха для автора цих рядків стало запрошення взяти участь у культурно-просвітницькій акції на території поблизу зони АТО, а кажучи зрозуміліше – на підконтрольній Україні частині Донбасу. За останні три роки таких запрошень було чимало, і завдяки їм автор таки побував у Сєверодонецьку, Краматорську, Слов’янську й Маріуполі з літературними виступами. Після початку російської агресії зі зрозумілих причин цей реґіон опинився в центрі багатьох культурних, просвітницьких та освітніх програм. Для учасників і творців культурного процесу – менеджерів-організаторів, співаків, письменників, акторів – стало нормою відвідувати Донбас з творчими вечорами, презентаціями, окремими фестивалями, популяризувати колядки й народні фестини, поширювати українськомовну літературу.

Подобається це комусь чи ні, але типологічно вся ця діяльність є «фазою агітації», коли інтелігенція – цього разу, щоправда, за підтримки власної держави і громадянського суспільства та волонтерів – намагається «розбудити» (а почасти й створити) національну свідомість тамтешнього населення.

Інша річ, чи виявляться методи ХІХ століття дієвими у нашу добу.