Іноді життя схоже на старі, безнадійно заплутані новорічні гірлянди. Ти їх розплутуєш, розплутуєш, тамуючи спокусу розірвати все одним махом, і лише зрідка флешбеками вривається у свідомість оте, залишене десь у дитинстві, переживання життя як чуда – коли ти вірив у Миколая і тобі так солодко жилось на сім світі, але ти ще не знав, що цей стан називається любов’ю. І так хочеться зачерпнути звідти трішки свята, вмочитись краєчком, як у шоколадне фондю. Ні, краще просякнути ним наскрізь, як бісквітні коржі коньяком.
Іноді найважливіші зміни у житті відбуваються в одну мить. І дорослішаємо ми також стрибкоподібно. Для мене це була мить, коли я довідалась, що Миколая не існує.
Святий Отець Миколай – перший святий з великого християнського пантеону, що входить у свідомість дитини – впевнено і живописно, з мішком подарунків і натовпом ангеликів-помічників. І з того моменту, як дитина поклала листа на підвіконня, грудень б’є рекорди дитячої слухняності, а Миколай займає своє почесне місце у репресивній системі виховання – якщо не будеш слухняним, то Він тобі нічого не принесе.
Око за око, зуб за зуб, гарна лялька – за слухняність, нові ковзани – за конформність, жаби і змії від чортика Антипка – за порушення правил і канонів.
Але ж тоді без подарунка залишаться найкращі представники людства – Ісус Христос, Магатма Ґанді та усі ті зі знаменитої промови Стіва Джобса “Here's to the crazy ones” – “відчайдухи, бунтівники, баламути, що порушують спокій і не можуть прилаштуватись до світу, як круглі шурупи до квадратних отворів, що ненавидять правила і не визнають ніяких статус-кво. Втім, саме вони міняють цей світ і штовхають рід людський до переду” (кінець цитати).
Без подарунка залишаться всі нечемні дорослі члени моєї родини, включно зі мною. Бо родичі – це ті, хто систематично порушують внутрішні червоні лінії одне одного і підривають несучі конструкції особистості. Вони будуть робити це знову і знову, допоки раптом, у найбанальнішій сімейній сварці, ви помітите – вас там не двоє, а як мінімум четверо – ви, ваш опонент, ваша внутрішня дитина і його внутрішня дитина. І насправді ви не сваритесь, а, як колись у дитинстві, знову і знову здираєте свіжоприсохлу скоринку зі старих ран.
Я лише віднедавна почала помічати цю маленьку дівчинку поруч мене. Вона чомусь вирішила, що недостатньо хороша для того, щоб її любили, а тому почувається винною і постійно оправдовується. І ніякі добрі вчинки чи власні здобутки не переконають її у протилежному. Вона, як принцеса-несміяна, вперто тримається за власну (а отже, викривлену) версію реальності і відмовляється бачити світлу сторону себе і світу.
І тоді я зрозуміла, чому про померлих – тільки добре або ніяк. Ми настільки сфокусовані на поганому, що потрібно докладати неймовірних зусиль, аби змістити фокус уваги і поміняти оптику. Тому часто велич людини вдається побачити лише з великої відстані (як при космічній аерозйомці, коли материки стають точнісінько такими, як ми їх звикли бачити у географічних атласах). І ця космічна перспектива вмикається на похороні – ти раптом гостро усвідомлюєш масштаб особистості, яка відійшла в інший світ, а весь негатив, що був поміж вами і здавався таким грандіозним, перетворюється на маленьку купку лайна, яку ви чомусь завжди вивчали під мікроскопом (і саме тому вона здавалась такою грандіозною).
Ми розглядаємо недоліки – власні і чужі, тілесні і душевні – так, як жінки розглядають пори і прищі у збільшувальному дзеркалі – прецезійно і гіпнотично зосереджено. Наша відданість темній стороні буття схожа на духовний BDSM, який ми колективно практикуємо, щодня споживаючи ті самі новини (як їх можна називати “новинами”, якщо це одне і те саме з дня у день?), перемиваючи кісточки рідним і знайомим, нарікаючи на владу, погоду, долю (потрібне підкреслити).
Всі пошуки щастя у казках – це завжди довга-предовга подорож, сповнена важких випробувань. Бо саме так воно і є: щастя – завжди результат довготривалих систематичних зусиль, адже потрібно щоденно вмикати автовиправлення власних токсичних думок, щоденно вчитись помічати маленьких недолюблених дітей всередині знервованих дорослих і вчитись їх любити. І найголовніше, щоденно переконувати маленьку дівчинку всередині себе, що вона таки варта любові, якою б недосконалою не видавалась собі у своєму збільшувальному дзеркалі. Бо любов – це не про досконалість, а про вміння прийняти недосконалість і витримати її, не кидаючись навтьоки. Про вміння правильно розставляти світло і наводити різкість, ще за життя унаявнюючи великі масиви вічного і прекрасного, що зберігаються всередині кожного з нас. Про вміння бачити правду голографічно – з усіх боків у 3D-форматі, і тому розуміти, що вона у кожного своя, і що порушувати правила так само важливо, як і їх дотримуватись, а бути нечемними іноді просто життєво необхідно. І що немає людей добрих чи поганих – є тільки щасливі і нещасні.
Я вірю, що Миколай існує і все це знає, а тому їде до нас на санях, наспівуючи собі під ніс “All you need is love вапарапапа, All you need is love… love is all you need”, і везе подарунки нам усім – чемним і нечемним.
