IV-й відкритий семінар о. Олега Гірника з «Богословського авангарду» на тему: «Галактика Ґутенберґа»: Маршалл Маклюен як антрополог релігійної культури».
Це вже IV-й з черги семінар з Богословського авангарду, що, починаючи з 2015 року, більш-менш регулярно організовує Кафедра богослов’я УКУ. Перші два семінари стосувалися структури Богословського авангарду, який ставить собі за мету зробити певні зрушення в українському богослов’ї, продемонструвати, що богослов’я може бути сучасним і повинно відповідати на актуальні виклики. Очевидно, що на цьому етапі в Богословському авангарді ще надто мало богослов’я як такого, радше слід вести мову про релігійну культуру. Тому мої колеги богослови, мають рацію, коли кажуть, що в Богословському авангарді надто багато культурології і майже немає автентичного богослов’я. Але це закономірний процес, позаяк богослов’я виростає із духовного досвіду, а культура створює фон, з якого видобувають засоби для пояснення досвіду.
Отже, на перших двох семінарах я розповідав про ключові складові Богословського авангарду, які перебувають в діалектичному співвідношенні. З одного боку – це футуристична складова, яку називаю «Кіберсередньовіччя»; а з іншого – це «Радикальна готика», або конструктивістський фланг Богословського авангарду. Перший, себто футуристичний напрямок, займається аналізом, точніше, діагностикою сучасної культури, натомість другий – відповідає за конструктивізм, себто побудову духовних практик. Тексти обидвох семінарів були опубліковані на сайті «Збруч».
Третій семінар, який відбувся приблизно в той самий час минулого року, я присвятив витокам Богословського авангарду. Сталося так, що на початку 90-х роках я перебував на новіціяті оо. Василіян у Крехові, де на зламі 1993-1994 рр. спонтанно виникла студія авангардного релігійного мистецтва. Саме про цю студію та передумови її виникнення була мова на останньому семінарі. На жаль, досі не оформив текст для публікації, хоч не полишаю наміру його довершити і опублікувати на сайті «Збруч». Тим більше, цілком спонтанно сталося так, що цей семінар фактично став першим заходом, який був присвячений 400-літтньому ювілею оо. Василіян.
Сьогоднішня тема «Галактика Ґутенберґа» також співпадає з одним ювілеєм – 500-літтям Реформації, яку важко уявити без друкарського верстата – винаходу Йоганна Ґутенберґа. Проте Маршалл Маклюен, автор «Галактики Ґутенберґа», про якого йтиме мова, покинув протестантизм, перейшовши в Римо-Католицьку Церкву.
Хочу відразу попередити: я не «маклюеніст», тобто, я не спеціалізуюсь на інтелектуальній спадщині Маршалла Маклюена, як це прийнято в академічному світі: бути спеціалістом виключно в рамках окремої епохи, історичної події, постаті, інтелектуального напрямку, тощо. Я не культуролог і не медіаеколог. Маклюен цікавить мене лише у контексті Богословського авангарду. У випадку ж останнього йдеться про синтетичний процес поєднання ідей багатьох, дуже часто кардинально відмінних мислителів, спільність яких можна зауважити лише завдяки певним духовним зусиллям.
Крім цього Маклюен мене цікавить також з точки зору методологічної, позаяк відступає від традиційної академічної лінійної побудови текстів на користь мозаїкової, де кожний заголовок нагадує афоризм чи пак сентенцію. Така мозаїчно-афористична побудова текстів характерна для Льва Шестова – єврейсько-російського філософа з із київського Подолу, якому планую також присвятити один із семінарів, можливо навіть у наступному семестрі. «Апофеоз безґрунтя» останнього - це своєрідний маніфест філософського авангарду. При цьому хочу зазначити, що говорячи про авангард, як казав відомий український автодидактик Валерій Курінський, в 99 із 100 випадках ми не маємо справу із автентичним авангардом. У більшості випадків, як і у випадку Богословського авангарду, мова йтиме радше про авангардну тенденцію, де, насправді, дуже багато консервативних ідей. Останнє стосується і презентованого на цьому семінарі Маршалла Маклюена.
Декілька біографічних штрихів Маклюена, на яких, зазвичай акцентую. Народився у 1911 р. в Едмонтоні, відтак родина перебралась до Вінніпеґа, а більшу частину життя провів в Торонто. Навмисне акцентую на цих трьох канадійських містах, які у нас асоціюються із місцями компактного проживання української діаспори.
У 1937 р. після навчання у Кембриджі, Маклюен переходить у Римо-Католицьку Церкву, чим неймовірно засмутив свою маму, яка була активною вірянкою методистської спільноти. Відтак у 1939 одружується з Кориною Льюїс, викладачкою літератури й риторики. Цікаво, що окрім дружини з дому Льюїс, на долю і світогляд Маклюена неймовірно вплинув Віндем Льюїс – британський письменник і художник, засновник вортицизму, близької до футуризму авангардної течії мистецтва. Ось що про останнього говорить Маклюен в іншій відомій книзі «Виникнення медіа»: «Жертви нових технологій не переставали бурмотіти заношеними кліше про непрактичність митців та їхню схильність до фантазування. Але в останній добі помітна загальна тенденція до визначення сказаного Віндемом Льюїсом, що митець повсякчас працює над написанням детальної історії майбутнього, позаяк лише він усвідомлює природу теперішнього. Знання цього простого факту тепер стало необхідною умовою виживання людини. Істина про здатність митця в усі часи ухилятися від лобового зіткнення з новою технологією та вміло протистояти її насильству стара, як світ. Однаковою мірою стара як світ нездатність уражених жертв, що не спромоглися ухилитися від новітнього насильства технології, визнати необхідність митця. Адже митець – людина, яка у будь-якій царині науковій чи пак гуманітарній вже тепер усвідомлює наслідки своїх вчинків та нового знання, позаяк митець – людина з інтегральною свідомістю».
Також наголошую, що більшу частину свого життя Маклюен викладав у коледжі Архистратига Михаїла у Торонто, з яким пов’язана доля нашого земляка, греко-католицького священика Петра Біланюка – цікавого інтелектуала, спадщина якого, на превеликий жаль, практично не досліджена. Власне у школі при згаданому коледжі у 1951 році Біланюк склав іспит зрілості, відтак, починаючи від 1962 року (тобто у період, коли там працював Маклюен), в тому ж коледжі працював на кафедрі богослов’я.
І ще одну річ треба згадати: Маклюен увійшов в історію, не тільки як філософ, культуролог й теоретик медіа, але відзначився й на рівні світової медицини. У 1967 він переніс одне із найскладніших, і, як стверджують, і за часовими мірками найтриваліше неврологічне втручання, внаслідок чого йому видалили з головного мозку пухлину завбільшки з тенісний м’яч.
А у 1975 році Маклюена призначають радником ватиканської комісії з проблем соціальної комунікації. Тому, попри правило академічного світу – відмежовувати питання віри та релігійних переконань від сфери наукової діяльності, на мою думку у випадку Маршалла Маклюена все-таки варто цей аспект враховувати. В іншому випадку ми не будемо здатним зрозуміти більшість його ідей, або ж сприйматимемо їх на дуже поверховому рівні.
Що ж стосується предмету дослідження «Галактики Ґутенберґа», його Маклюен визначає так: «Наслідки поглибленої візуалізації, яка викликала відокремлення можливостей та особливостей зору від інших органів чуттів». Якщо звернути увагу на зміст книги, зауважимо, що вона не має звичної структури академічних видань, де автор спочатку подає вступ, відтак слідує перша глава, головний розділ, висновок, тобто – в основі принцип логічної структури та послідовності викладу, чого немає в «Галактиці Ґутенберґа». Далі я ще зупинюся на цьому питанні. Щодо мети дослідження Маклюен визначає її так: «Відслідкувати, як змінюються форми досвіду, світогляду та самопрояву, спершу завдяки появі фонетичної абетки, а згодом завдяки друкові». Складність дослідження Маклюена полягає в тому, що минуло більше, як дві тисячі років від появи фонетичної абетки. Перехід від системи ієрогліфічних знаків до системи записування окремих звуків, відбулося, якщо не помиляюсь, завдяки фінікійцям десь у дев’ятому столітті до Різдва Христового. Людство настільки звиклось із фонетичним письмом, що важко зрозуміти, які внаслідок цього відбулись трансформації.
Тим часом Маклюен вважає, що фонетична абетка фактично стала першою технологією, яку винайшло людство і вона здійснила настільки великий вплив в уявлення та структуру людського мислення, що нам сьогодні годі збагнути. І саме це намагається відстежити канадський інтелектуал: зрозуміти людину дописемної епохи, чуттєве сприйняття якої ще не зазнало внутрішнього переділу, викликаного засвоєнням технології фонетичної абетки. Останнє досягнуло свого піку після появи друкарського верстата, позаяк у часи рукописної культури більша частина людства була неписьменною, тобто - не впроваджувала фонетичну технологію у свій внутрішній світ. Щойно із появою друку виникло питання, а разом з тим і можливості, навчання широких верств суспільства вмінню читати й писати, а разом з тим вплинути на конфігурацію чуттів максимальної кількості людей.
Тепер декілька слів про мозаїковий підхід, тобто про методологію, яка структурно різниться, як вже швидше звертав увагу, від методології загальної, усталеної форми наукового дослідження. Я не випадково вставив фрагмент власного конспекту «Галактики Ґутенберґа (демонструє конспект), адже цим хочу закцентувати на тому, що на перший погляд видається цілком незначним, несуттєвим. Що ж суттєвого може відбутися, коли книгу як друкований текст, переводимо в код письмового тексту, як це робимо у процесі такого звичного творення рукописних конспектів? Наголошую, саме рукописних, а не друкованих. Здавалось би, які можуть бути відмінності, окрім того, що ми трансформуємо, скорочуємо текст, нотуючи найважливіше, найсуттєвіше. Тим часом процес читання «Галактики Ґутенберґа», чи будь-якої іншої книги, із супутнім конспектуванням дослівно переростає у духовну вправу. Тепер навіть існує форма духовної терапії, коли радять максимально акуратно переписувати Євангеліє, Псалтир чи інші тексти.
Отож, в основі методу Маршалла Маклюена є культурна екологія, яка спирається на чуттєве сприйняття людини. Тобто, будь-яке розширення людських чуттів за рахунок технології (задовго до Маклюена схожі теорії мав Павло Флоренський, називаючи це «органопроекцією») викликає дуже помітний ефект, що впливає на розподіл пропорцій між усіма чуттями людини. І це сталося, коли людина перейшла із світу традиційної, чи пак «примітивної» неписемної культури, у світ писемності, занотувавши головні звуки у формі коду фонетичної абетки.
Існує принципова відмінність між способом написання «Галактики Ґутенберґа», тобто мозаїковим підходом, і теоретичним підходом, який ми традиційно кладемо в основу писання академічних, наукових текстів. Останній полягає в тому, щоб сформулювати проблему відповідно до того, що вже відомо, додаючи чи розвиваючи вже відомі положення із подальшою їх перевіркою попередньо висунутих гіпотез. Натомість, мозаїковий підхід полягає в тому, що він «розглядає кожну проблему самостійно без розміщення її в будь-якому проблемному полі і намагається знайти зв’язки та принципи, які діють зсередини царини того, що розглядається». Йдеться про дуже невидимі зв’язки, для виявлення яких необхідні духовні зусилля, а тому на таке може бути спроможна лише духовна, непересічна особистість, як Маршалл Маклюен. Не дарма його вважають одним з найбільших інтелектуалів ХХ століття.
Далі Маклюен зазначає, що мозаїковий підхід є єдино придатний метод для дослідження слухового поля людини. Свою увагу він несподівано скеровує на двомірний живопис, в якому, на відміну від тримірного зображення, відсутня побудова перспективи. Однак, перевагу першого (двомірного зображення) зможемо зрозуміти лише через призму друкованої культури, що спричинила процес радикального відокремлення візуального сприйняття від всіх інших чуттів людини. Візуалізація набула гіпертрофованих форм, чого не було у культурі, коли існувала двомірна мозаїка. Тоді всі чуття людини завдяки нечіткому вираженню візуального ефекту, перебували в гармонії і рівномірному співвідношенні, позаяк двомірна мозаїка – це багатомірний світ, який дослівно «резонує своїми структурами». В мозаїковому зображенні ми чітко бачимо структуру, яку створюють проміжки між камінчиками. Мозаїка є тактильна, тобто такою, що спонукає нас відчути її на доторк, «намацальна». Ще раз наголошую на словах, що мозаїка «резонує своїми структурами». Звідси зацікавлення Маклюена структурою медіа, а не змістом повідомлення, точніше сама структура засобу повідомлення є його змістом. Не випадково Маклюена пов’язували із постструктуралістами та постмодерністами, які наголошували значення структур у порівнянні з інформацією або значенням тексту.
Стратегія тактильної структури, якою володіла мозаїка, повертається з імпресіонізмом Поля Сезанна, а суть її полягає в тому, щоб «малювати предмети так, начебто ви тримаєте їх пальцями». Як ілюстрацію цієї мозаїково-тактильної стратегії подаю тут ванґоґівського «Янгола». Ван Ґоґ малював яскравими мазками, так, що його полотна набували структурованого вигляду на кшталт мозаїки. Коли придивитися до зображення янгола, справді складається враження, що він «резонує своїми структурами», так, наче ми справді можемо його відчути на дотик. Деякі сучасні митці навіть навмисне це наголошують, не шкодуючи тюбика фарби на один об’ємистий мазок. Бажання наголосити тактильний аспект людського чуття сформували напрямок у сучасній скульптурі: артефакти сховані у своєрідних футлярах, а «оглянути» їх можна лише просунувши руки крізь спеціальні отвори.
Отже демонструю вам фрагмент змісту «Галактики Ґутенберґа». Як вже швидше зазначав, тут ви не побачите ні першого, ні другого розділів, а заголовки радше нам нагадують своєрідні сентенції. Фактично читання «Галактики Ґутенберґа» можна розпочинати з будь-якого розділу. І далі Маклюен дає відповідь на питання щодо такої незвичної структури книги, але цього ви не знайдете на початку, чи пак у вступі, як це традиційно роблять науковці, що одразу розставляються всі крапки над «і». Натомість у Маклюена все розкидано по цілій книзі, як у мозаїці, чи радше калейдоскопі. Отож, прочитавши майже пів «Галактики Ґутенберґа», натрапляємо на цитату Френсиса Бекона, яка властиво виясняє нам структуру книги: «Афоризми надають лише певні частини і окремі шматки знання, запрошують людину до пошуку, привносять у науку щось від себе, тоді як методичний виклад, маючи неабияку видимість цілості та довершеності наук, примушує людину заспокоїтись, створює ілюзію досягнення вершини знання».
Оскільки наша лекція стосується антропології, в якій розглядаємо Маклюена як антрополога релігійної культури, переходимо до головної антропологічної проблеми. Отже вихідним положенням для канадського інтелектуала є визначення людини не як homo sapiens, а homo faber – себто людина, яка виробляє знаряддя. Тобто, всі матеріальні знаряддя людини, незалежно чи вони є духовного характеру, чи це знаряддя для фізичної праці: на кшталт мотики, сокири; або знаряддя для переміщення у просторі: на кшталт велосипеда чи автомобіля; чи пак знаряддя для поширення інформації: радіо, телебачення, інтернет – вони всі призначені для того, щоб продовжити й вдосконалити можливості одного із органів людини.
Як я вже згадував, відомий релігійний мислитель Павло Флоренський ще задовго до Маклюена назвав це «органопроекцією». Отже, всі зроблені людиною знаряддя можна трактувати, як розширення того, що вона колись робила своїм тілом або деякими його частинами. З одного боку це дуже спростило життя людини та розширило її можливості. З іншого боку кожне таке продовження-органопроекція відображається на самій людині як її деградація. Наприклад, якщо рука не працює сокирою, а має вже бензопилу, то мускули, очевидно, втрачають свою попередню силу. Якщо людина не ходить пішки, а їздить в автотранспорті – ноги втрачають свою силу. Якщо людина не мислить головою і не пам’ятає, а все записує і покладається на різні носії, то її мозок, відповідно, деградує. І це одна з ключових проблем. Вкотре наголошую, що Маклюен розпочинає з фонетичного письма і зазначає, що із появою фонетичної абетки, наче у калейдоскопі, миттєво змінилась вся конфігурація чуттєвого світу людини. Відтак Маклюен запитує: «Чому ми цього не помічали раніше»? Мабуть тому, відповідає, що «оті перемикання, переходи колись відбувались набагато повільніше». А тепер все рухається набагато швидше.
Навіть на рівні окремих розділів Маклюен нехтує усталеними в академічному світі методологічними правилами. Назви розділів нагадують афоризми чи радше сентенції. Для прикладу один з них, чи пак «одна з них», якщо назвемо розділи книги «сентенціями»: «Як природна магія камери обскури передувала Голлівуду і перетворила зображення зовнішнього світу на споживацький товар, обмежений рамкою». Відтак практично весь зміст розділу-сентенції складається з однієї великої цитати з книги Еріка Барноу «Мас-комунікації» - опису історії пристрою camera obscura (темна кімната), який в епоху Ренесансу використовували художники для перенесення зображень. Камера обскура є праобразом сучасних фото- й кінокамери.
Тож для одних Маклюен псевдонауковець, ба навіть шарлатан. Інші ж вбачали в такій вільній калейдоскопічно-мозаїковій структурі праобраз текстів майбутніх постмодерністів на кшталт Жана Бодріяра. Останнього називають «французьким Маклюеном».
Втім, у випадку Маклюена, який не лише цікавився, але й вивчав твори видатних представників середньовічного богослов’я, слід радше говорити про вплив структури творів останніх, а передовсім сентенцій Петра Ломбардського – одного з найвизначніших теологів-схоластів ХІІ століття, названого magister sententiarum (учитель сентенцій). Тож після «Галактики Ґутенберґа» і Маклюен можна сміло проголосити «учителем сентенцій ХХ століття». Але якби сьогодні хтось звернувся до академічної інституції, чи пак якогось українського «ваківського клерка» із проханням видати наукове дослідження із структурою «Галактики Ґутенберґа», його б пропозицію назвали б маячнею, яка не відповідає академічним вимогам наукового тексту.
Щоб зрозуміти, яким було сприйняття людина дописемної культури, Маклюен звертається до студії антропологів та психологів, які досліджували життя африканських народів у порівнянні із життям освіченої людини західного суспільства. Культура цих народів, що її європейські дослідники охарактеризували як «примітивну», зосереджена на чуття доторку та слух, тому її називають «аудіотактильною культурою». Але слід нагадати, що сакральний простір, а передовсім простір християнського богослужіння-літургії також визначає аудітактильна культура, позаяк Літургія, байдуже – в східному чи західному обряді, складається з двох головних частин: це Літургія Слова – слухання Слова Божого; Літургія жертви – тобто Євхаристія, причастя Тіла і Крові Ісуса Христа. Без сумніву, структура Літургії (наголошую ще раз те важливе для Маклюена слово «структура») так, чи інакше вплинули на світогляд канадського інтелектуала.
Одна із сентенцій «Галактики Ґутенберґа» каже, що «закономірним вислідом поширення писемності може бути шизофренія». Тобто людина традиційної, чи пак аудіотактильної культури має цілісне, інтегральне сприйняття світу, де немає гіпертрофованого та відокремленого від інших чуттів візуального сприйняття. Роздвоєння відбувається у людини західної культури, яка зазнала впливу писемності – технології фонетичної абетки. Натомість людина традиційного суспільства вже від дитинства перебуває в «утаємниченому, магічному резонуючому світі усного слова, світі звуків».
Швидше зазначав, що Маклюен добре орієнтувався у схоластичному богослов’ї. Щоб підкреслити важливість аудіотактильного сприйняття, канадець спирається на питання теологічної суми Томи Аквінського: «Чи може Христос передати своє вчення через Писання?». На що видатний схоласт дає відповідь, що «ані Сократ, ані Господь не переклали свої вчення на письмову форму, оскільки взаємодію розумів, яка досягається протягом навчання, неможливо передати на письмі».
Однак, зрушення, зміна парадигми сучасної фізики після появи квантової теорії, наче знову повертає нас у простір аудіотактильної культури. Так одна із сентенцій «Галактики Ґутенберґа» каже, що «сучасний фізик затишно почувається у колі східних філософів». Маклюен переповідає історію про китайського мудреця, яку подає у своїй книзі фізик Вернер Гайзенберґ. Одного разу Чжуан-цзи побачив селянина, який дуже тяжко працював, заливаючи поле водою, тож він порадив йому зробити простий прилад «журавель», за допомогою якого матиме можливість черпати воду одразу з річки, не спускаючись до самого берега. Але на диво селянин відреагував на пораду з обуренням: «Мій учитель напучував мене, що той, хто використовує машини під час роботи, сам працює як машина. А хто працює як машина, в того серце стає як машина. А той, у кого серце в грудях, як машина, втрачає свою простоту. Той, хто втратив свою простоту, стає глухим до поривів власної душі». Далі Маклюен продовжує, що «власне ця глухота до поривів власної душі (а ми її ще додатково підсилюємо, коли вставляємо у вуха навушники) це одне з найточніших визначень стану людини, яка опинилася в кризі сьогодення».
Згідно Маклюена сучасна фізика й технології наближаються до розуміння резонуючого структурами простору, що характерне для неписьменних чи пак «примітивних» культур. Тому, вважає канадець, «ми більше не маємо жодних ускладнень у розумінні тубільної свідомості або природи досвіду неписьменних народів просто тому, що самі витворюємо його в нашій власній культурі завдяки електронним засобам». Таке усунення «візуальної свідомості» та «повернення незримого» у світосприйнятті нової фізики із «первіснообщинним ентузіазмом» вітав Освальд Шпенґлер у «Сутінках Європи». «Цілком абстрактні якості», які, згідно Шпенґлера, приходять в розумінні простору в сучасній фізиці на зміну розмірним числам, «означають не візуальну, а аудіотактильну резонуючу взаємодію». Відтак радіохвилі та електричні мережі генерують у свідомості західної людини світосприйняття, яке антропологи назвали «внутрішнім пробудженням Африки». Звідси походить запроваджене Маршаллом Маклюеном порівняння сучасного простору комунікації із «глобальним селом». Адже електромагнетизм, який визначає структуру комунікації, дослівно стискає його, створюючи умови для миттєвого поширення інформації. «Сьогодні ми живемо в єдиному стислому просторі, який резонує з племінними барабанами», резюмує медіаеколог. Тому поділ людства на окремі культури, на думку Маклюена, стане таким же абсурдом, як спеціалізація та поділ на окремі дисципліни в науці.
Зверніть увагу, «Галактика Ґутенберґа» опублікована у 1962 році, тобто задовго до появи Інтернету. Дослідники спадку Маклюена, констатують, що він мислив так, наче мав перед собою під’єднаний до світової павутини персональний комп’ютер. Натомість, сам Маклюен не вбачав своїм завданням передбачати майбутнє, вважаючи, що сучасність дає нам достатньо матеріалу для захопливих досліджень.
Теорія «глобального села» пов’язує Маклюена з ідеями французького теолога Тейяра де Шардена, якого канадець називає «ліричним романтиком» задля теорії ноосфери – космічної мембрани, чогось на кшталт глобального технологічного розуму, який поступово огортає земну кулю в процесі вдосконалення технологій комунікації. Власне, відштовхуючись від теорії ноосфери Маклюен констатує, що інформаційний простір «замість того, щоб перетворитись на Александрійську книгозбірню, став комп’ютером, електронним мозком, так само, як це віщує не дуже глибока наукова фантастика».
Одна із Маклюенових сентенцій звертає увагу на імунітет чуттєвого світу іспанців щодо візуального розщеплення, якого зазнали європейці внаслідок появи друкованого слова. А набули вони цей імунітет завдяки кількасотлітній присутності на теренах Іберійського півострова мавританської культури, яка допомогла іспанцям обминути прикладний, усереднювальний та уніфікаторський аспекти, що неминуче проникали у всі сфери життя суспільства із вдосконаленням технології Ґутенберґа. Натомість, для іспанців характерний особистий сепаратизм, вони повстають супроти запровадження стандартів, перебуваючи на межі між інертністю духа та раптовими спалахами піднесених духовних станів. Ці духовні контрасти були особливо помітні в поетичній замкнутості кармелітського містика Хуана де ла Крус (св. Йоана від Хреста) чи квієтизмі Міґеля де Моліноса. Звідси здатність виявляти найпотаємніші порухи на найглибших рівнях душі та заклопотаність тим, як читання впливає на читачів. Ставлення до книги як до живої, одухотвореної істоти яскраво проявилась в історії навернення одного з найвидатніших іспанців – св. Ігнатія Лойоли. Але щоб вірити в комунікативну потугу слова та ставитись до книги, як до співрозмовника – слід мати східний тип мислення.
Давній конфлікт між католицизмом та православ’ям Маршалл Маклюен вирішує практично одним реченням: «Болісний конфлікт між римською і православною церквами – це не більше як один із прикладів протистояння між усною та візуальною культурою, що не має жодного стосунку до віри». Тепер питання: яка з двох культур – візантійська чи римська – є візуальною, а яка є усною? Згідно Маклюена, римська культура пішла далі від грецької на шляху запровадження прикладного та уніфікаторського аспектів, а значить і візуальної культури. Натомість візантійська мозаїка, ікона – не вийшли за межі двомірного зображення, залишилися в просторі аудіотактильної культури.
Ще один цікавий момент, на який звертає увагу Маклюен – це те, що з античних часів і середньовіччя читання обов’язково відтворювалося вголос. Людина друкованої культури, що переважно читає мовчки, вважає читання вголос рисою напівписьменної людини, чи тих, хто ще не освоїв мистецтво читання подумки, зокрема – діти; або почав його втрачати з вікових причин, як це часто трапляється у старших людей. Натомість, читання вголос сприяє синестезії й тактильному сприйняттю. Не випадково один із найвидатніших письменників ХХ століття Джеймс Джойс вважав, що «слова, які бачить читач – це ті слова, які він повинен почути»; в свою чергу Джон Толкін рекомендував читати вголос «Сильмариліон», адже кожне слово є окремою сутністю, таємний зміст якої може розкрити лише його звучання.
Проказування молитов та читання тестів Св. Письма вголос – це те, без чого не можна собі увити простір Літургії, байдуже римської чи грецької. Але навіть на рівні приватної практики читання подумки вважалось радше винятком, ніж правилом. Маклюен наводить приклад із «Сповіді» св. Августина. Останній згадує про св. Амброзія, на процес читання якого приходили подивитись віряни, бо «його очі ковзали по сторінці, серце шукало сенсу, а його голос і язик мовчали».
Отож, вважає Маклюен, «немає нічого віддаленішого від сучасності, ніж велика пам'ять середньовічної людини, яка не зіпсована друкованим словом, могла вивчати дивну мову з легкістю дитини, утримувати в пам’яті й відтворювала довжелезні епічні поеми або вишукані ліричні вірші».
Середньовічна людина була здатна запам’ятовувала цілі словники. Крім цього, як зазначає Маклюен в одній із своїх сентенцій: «Середньовічне світло, освітлення, та скульптура відображали мистецтво запам’ятовування – головне для писемної культури». Тоді ж існували трактати на кшталт «Ars memoria», в яких були описані техніки тренування пам’яті та методи прискореного запам’ятовування. Рештки цієї культуру ми можемо зустріти й досі, переважно в сільському середовищі, де ще є люди, які знають на пам'ять сотні пісень або Псалтир. А хто з нас зараз зможе запам’ятати сотню віршів чи сотню складних епічних творів?
Із середньовічними тренуваннями пам’яті була пов’язана й духовна практика «Lectio divina» (божественне читання) як практика медитації, що передбачала читання вголос тестів Св. Письма. Тут йшлося не тільки про запам’ятовування з практичною метою, тобто: безпомилково цитувати текст під час популярних у середньовіччі диспутів. Голосне проказування слів змушували не тільки розум, не тільки вухо запам’ятовувати. Тобто, священний текст буквально записувався на скрижалях тіла і душі, проймаючи онтологічно все єство ченця.
Маклюен покликається припис одного із ранніх уставів чернечого життя св. Пахомія: «Якщо монах не захоче читати, його треба примусити до того, аби не допустити, щоб в монастирі був хто-небудь, хто не вміє читати і пам’ятати Святе Письмо». Тоді однією з головних вимог проходження початкової фази чернечого життя було знання Псалтиря напам’ять.
В одній із сентенцій Маршал Маклюен вказує на зв'язок між середньовічного літературою та готичною архітектурою, покликаючись на ранньохристиянського письменника Орігена: «Слово прийшло у світ утіленним, завдячуючи Марії, проте «бачити» не означало «розуміти»; всі бачили плоть – але пізнання божественного відкрилося небагатьом… Літери виглядають, як плоть, але їхній внутрішній духовний сенс пізнається як божественність… Благословенні очі, які прозирають божественний дух… крізь завісу літер».
Власне ці слова відображають одну ключових особливостей готичної архітектури – мистецтво вітража, крізь який проникає світло у напівтемний храм.
У Томи Аквінського готична архітектура, світло, що проникає через готичні вітражі відображає особливості схоластичного мислення: «Божественна доктрина користується людським розумом як засобом, не для того, щоб довести віру, а лише подарувати світло всім моментам цієї доктрини».
Отже, ми не можемо все пояснити в плані віри, але можемо прояснити існування цих речей.
Останнє пов’язують із принципом прозорості, який був характерний для схоластики і готичної архітектури, де «чуття – це різновид розуму, як і будь-яка пізнавальна сила». Розуміння схоластики й готичної архітектури, вважає медіаеколог, стали тепер вельми заплутаними через дедалі більшу потребу в світлі, «яке падає на текст, на противагу світлу, що проникає крізь текст». Тобто, це означає перевагу на користь тлумачення значення тексту, на відміну від божественної присутності, яка ховалася за лаштунками літер священних текстів. Потреба в світлі, яке падає на текст (розум, який тлумачить значення тексту), відбувається внаслідок розвитку візуальної технології та чим раз більшим переділом у сприйняттях людини.
На думку Маршалла Маклюена галактика Ґутенберґа розсипалася після того, як у 1905 році відбулися кардинальні зміни в розумінні структури простору, тобто, коли було визнано його кривизну. «Із закінченням лінійних спеціалізацій та фіксованих кутів зору переділене на уламки знання стало і неприйнятним, і помилковим. Але наслідки такого сегментованого мислення привели до того, що наука стала академічною справою, пов’язаною з зоровим сприйняттям і мисленням не безпосередньо, а через усілякі додатки і прикладні аспекти. Якщо ми не будемо усвідомлювати всіх причинно-наслідкових зав’язків, притаманних нашим технологіям, то не уникнемо катастрофи», зазначає канадець.
Відтак, звертає увагу на те, що в нас з’явилося запізніле сприйняття залежності технологій, бо, «якщо б ми зуміли серйозно помізкувати над цим фундаментальним фактором століття раніше, то легко змогли б підкорити своєму контролю природу та наслідки дії всіх наших технологій, замість того, щоб бути залежними від них». А так, саме завдяки технологіям, людство вивело на зовні свою нервову систему, практично її оголило.
З кожним наступним вдосконаленням засобів комунікації, «наші почуття виходять із нас у наше середовище, Великий Брат заходить всередину. (Великий Брат – персонаж антиутопії Джорджа Овелла «1984», який став метафорою-символом тоталітарного контролю). Тож Маклюен закликає поставитись із розумінням могутності технологій, спрямованих на переділення органів чуттів, бо завдяки цьому суспільство легко піддається їхньому гіпнотичному впливу: «Нова електрична галактика вже давно просунулась у глиб галактики Гутенберга. Навіть без зіткнень таке співіснування технологій і форм свідомості призведе до психологічних травм кожної людини». На цій «оптимістичній» ноті Маршалла Маклюена завершимо наш семінар.
Авторизований текст доповіді на семінарі, що відбувся 18.10.2017 в УКУ
16.12.2017