Соціальний капітал і культура цінностей. Ці поняття у контексті сучасного українського суспільства є одними із найбільш проблематичних. Патерналістські настрої вперто домінують, тож суспільна активність і громадянська свідомість досі є радше винятками, а часами навіть просто дивацтвом.
Аби діагностувати стан громадянського суспільства в містах України, на платформі “Теплого Міста” в Івано-Франківську зібрався цілий консиліум. У процесі дискусій експерти, представники дипломатичних установ, бізнесу та громадських організацій власне й дійшли висновку, що наш пацієнт радше живий, ніж мертвий. Хоч критичної маси пасіонаріїв, готових працювати не спалахоподібно, а довго і наполегливо, таки ніяк не набирається.
Z зреферував найцікавіші з висловлених думок, отже, до Вашої уваги виступи експерта із довготермінових стратегій, учасника Несторівської групи Євгена Глібовицького, директора програмної ініціативи "Громадські ініціативи Нової України" Міжнародного фонду "Відродження" Станіслава Лячинського та засновника платформи “Тепле Місто” Юрія Филюка.
Євген ГЛІБОВИЦЬКИЙ:
“Будь-яка спроможність до солідарності між нами — на вагу золота”
Цінністю, яка формує соціальний капітал, є безпека. Якщо нема безпеки — нема довіри між людьми. Якщо нема довіри — нема горизонтальної взаємодії, а відтак нема спільнот поза родинами й іншими традиційними середовищами. У такій ситуації неможливо формувати нові сенси, створювати нову додану вартість. Нема приватної ініціативи.
В умовах України безпека є критично важливою. Ми живемо не в тій ситуації, коли окремі громадяни є під впливом посттравматичного синдрому, хоча багато хто є під ним саме через війну та ті події, які відбуваються останні кілька років. Ми говоримо про все суспільство у посттравматичному синдромі — через те, якою була наша історія впродовж минулих ста років, через те, як кожне наступне покоління стикалося з новим видом гонінь і з вихованням передавало травму наступному поколінню.
Цінності — це, фактично, рефлексія на переживання попереднього покоління. Батьки, які пережили Голодомор, але не можуть про нього розповідати, ті, хто пройшли через репресії, страх, боязнь просто розповісти анекдот колезі на роботі, через недовіру, пов’язану з Чорнобилем, через соціальні потрясіння ранніх 90-х і так далі… Цей весь брак безпеки і, відповідно, довіри переходить у ситуацію, коли дуже важко встановлюються горизонтальні зв’язки. А тому складно здобути солідарність між українцями. І тому будь-яка спроможність до солідарності між нами є, практично, на вагу золота.
Але є групи в українському суспільстві, які мають більшу спроможність до солідаризації і взаємодії. Ми почали соціологічно зауважувати ці групи 7–8 років тому. Вони досягли критичної маси перед Майданом. І Майдан був, великою мірою, продуктом цих груп. Тепер ми бачимо, що ці групи починають проявляти себе в містах. У двох типах міст: у тих, які є великими, і в містах, де є безпека.
Патерналістська більшість VS середовища довіри
За останні 3–4 роки безпеки стало ще менше, тому люди ще більше прагнуть закритися, ще менше делегують довіру. Відповідно, на загал ситуація не покращується, а погіршується. На цьому тлі з’являється мала група, яка поводиться інакше. Вона поводиться так, ніби безпека є. Відповідно, делегує довіру, формує спільноти, розвивається, взаємодіє з відкритим світом. Всередині суспільства це, фактично, означає розкол. За критерієм відповідальності, це величезний розкол.
Найбільші страждання, з якими зустрілося українське суспільство за минулі три роки, — це не тільки війна, високі ціни і так далі. Це страждання, викликане тим, що тепер громадянину треба самому приймати рішення і нести за це відповідальність. Іншими словами, солодкого інфантильного моменту, коли “хай держава робить”, “хай син Порошенка прибирає” — нема. Закінчилося. Для патерналістської більшості українців це просто вбивчо дискомфортний стан.
Тепер питання полягає у тому, чи зможе патерналістська більшість ті осередки довіри затоптати, бо бачить у них сильну загрозу, чи нам таки вдасться перейти до спільного порядку денного, який передбачатиме підвищення безпеки. Це найважливіше питання розвитку на наступні роки.
Але є також паралельне питання до груп меншості: у вас справді є безпека — чи ви просто поводитеся так, ніби вона є, але насправді її нема? Бо якщо безпека є, і вона випливає з гіперконкурентності, з сильної освіти, з інтеграції у міжнародну економіку, з сильних особистісних спроможностей — то це круто. Але якщо це ілюзія безпеки, то ми всі разом перебуваємо над прірвою.
Не всі міста однаково толерантні
Україна дуже гетерогенна не тільки в плані очевидних речей, як-от мова і релігія. Вона дуже гетерогенна у плані цінностей. Ми бачимо, наскільки короткий горизонт планування має Одеса, і наскільки довгий — Дніпро. Дефініції лідерства в Одесі й Дніпрі — це дефініції лідерства людей, які живуть на різних планетах.
Львів страшенно орієнтований на гедонізм. Львів — місто, де люди воліють заробляти менше, але більше часу проводити з друзями і родиною.
Франківськ постійно в режимі “давай, давай, давай, давай”. Тобто це значно продуктивніше і підприємницьке місто, порівняно зі Львовом. Такий собі галицький Донбас.
Київ дуже трасферентний, що нетипово для столиці. Переважно столиця має стрижень — і провінціали, які приїжджають, мусять його наслідувати. А Київ абсолютно прозорий. Ти приїжджаєш і продовжуєш бути собою.
...Проблема в тому, де є толерування меншості. Інакшої меншості. Якщо ви — нонконформіст у Дніпрі, Одесі, Харкові чи Франківську навіть, то вам дуже важко вижити, зберігши свою незалежність. Мова йде про те, чи ви зможете, зберігши свої переконання й ідентичність, зберегти свій соціальний капітал, переходячи у старший вік. З цим якраз є проблема. Ви або мусите корумпуватися — і тоді перестаєте бути неформалом, а лише граєте роль неформала. Або ви стаєте маргіналом, втрачаєте свій соціальний потенціал. Або ви виїжджаєте.
І от ми зрозуміли в якийсь момент, чому люди, які їдуть за кордон вчитися, потім якщо і повертаються, то здебільшого до Києва та Львова.
Громадянське суспільство виявилося неготовим до атаки
...Мені здається, що це покоління інноваторів зіткнеться з гострими питаннями безпеки. І часом ці питання безпеки будуть стояти так гостро, що потрібно буде дуже неліберальними методами їх вирішувати. Тому нам треба одночасно вірити у свої ідеали і твердо стояти ногами на землі. Тоді ми не будемо вилітати в космос зі своїми фантастичними ідеями і продукувати жарти на кшталт “пережили комуністів — переживемо й урбаністів”.
А друга важлива річ: якщо ми дивимося на радянський управлінський спадок, то він базувався на знищенні соціального капіталу. Нашою країною досі керують ті комуністичні управлінці, яких навчали, що соціальна активність можлива тільки під указку. Це до розуміння того, в якій країні ми є — що тут і надалі продовжують фактично знищувати соціальний капітал. Те, що зараз відбувається у стосунках держави і громадянського суспільства, показує, наскільки громадянське суспільство виявилося неготовим до цієї атаки, некритичним до себе, не ставило собі складних запитань…
Це все нам треба буде робити. Бо в наступну виборчу каденцію, коли ми побачимо більш популістичні коаліції і згортання частини реформ, які зараз відбуваються, маємо відповісти собі на питання: чи ми є достатньо дорослі та відповідальні? Чи ми достатньо чітко можемо виставити свої пріоритети? Чи ми настільки ліберальні, щоби неліберальними часом методами досягнути своїх ліберальних цілей? І в які моменти ми перестаємо бути собою? Де межа, переступивши яку, ми перестаємо бути чесними людьми? Це складне випробування, яке чекає нас найближчим часом.
Ставлення до політики потрібно змінити
Емпатія — це те, що робить нас українцями. Тому важлива річ — спробувати пожити в іншій частині країни, відчути, як люди там живуть і чому вони такі, які є. Також я вважаю, що для значної частини соціально активних українців дуже важливо змінити своє ставлення до ключового інституту, без якого ми не будемо мати змін. Себто, політики. Якщо ми з вами будемо вважати, що політика — це виключно брудна річ і її роблять тільки брудні люди брудними руками, то ніколи не вийдемо з цього зачарованого кола. Рано чи пізно має з’явитися середовище сумлінних державних службовців, сумлінних політиків, сумлінних державних діячів, яким ми не будемо відмовляти в довірі.
Зараз я бачу, що люди, які з громадського середовища потрапляють у політику, дуже швидко позбуваються підтримки. Так ми нічого не збудуємо. Маємо допускати, що в певний момент хтось із нас вирішить піти і служити, робити цю важку роботу і розуміти, що не буде обпльований і проклятий своїми вчорашніми колегами й партнерами. Це критично важлива річ.
Станіслав ЛЯЧИНСЬКИЙ:
“Здатність брати на себе відповідальність — це ключова зміна, якої потребує наше покоління”
Загалом в українському суспільстві наразі цінності виживання домінують. Оглядаючись на минулі три роки, я боюся, що найближчим часом ми матимемо не кращі тенденції. Окрім воєнних випробувань, це ще й певні втрати населення, яке покидає країну.
Водночас не полишає стриманий оптимізм, коли дивитися на роботу невеликих груп. Карта України виглядає доволі несподівано. Там є Івано-Франківськ (“Тепле місто”), Одеса (Impact Hub), несподівано Кривий Ріг (Shelter Plus), є низка міст сходу України, де — можливо, всупереч, а може, й завдяки трагічним подіям — народжуються коворкінги, відкриті простори. Насправді крім “Вільної хати” в Краматорську, на сході їх є більше 20-ти. І створені вони за останні два з половиною роки. І навколо кожного утворюється спільнота. Попри всі проблеми, які там існують.
Час змін і час випробувань змушує активних людей ставати ще активнішими. Наше покоління змушене змінюватися. Нещодавно була чергова річниця Революції Гідності — і не знаю, чи то змовилися лідери думок, чи випадково так вийшло, але всі почали говорити про відповідальність. Здатність брати на себе відповідальність — це ключова зміна. І вона посилюється. Тобто, з одного боку — брак безпеки і прагнення добробуту для себе і своєї родини, а з іншого — є групи, які готові брати на себе відповідальність.
Юрій ФИЛЮК:
“Люди зараз дуже гостро відчувають фальш”
Скажу від імені підприємця. Підприємці не завжди погоджуються з реальністю. Часом безпеки нема, але це не зупиняє якихось експресивних рішень. І це також може бути частиною безпекових стратегій: коли ти починаєш розуміти, що доріс до якогось етапу і що в класичній сфері виживання певні рішення вже не працюють — тоді ти мусиш ускладнюватися і рухатися далі.
Мені здається, що саме відкритість, прозорість, гідність, безконфліктність, пошук діалогу — це і є складові безпекової стратегії. Якщо подивитися на ті країни, які “вистрілювали” у складних ситуаціях, то найчастіше це відбувалося через консолідацію, вміння об’єднатися і генерувати довіру. Маємо приклади Японії, Ізраїлю та інших держав.
Якщо йдеться про “Тепле місто”, то це радше експертимент в онлайні. Я не можу говорити про те, що в Івано-Франківську щось надто змінилося, що ми живемо в іншому місті чи іншій країні. Ми запалилися і навіть, здається, можемо когось надихати. Але скільки ми так будемо горіти — я не знаю. Мій особистий рівень безпеки вимірюється тим, що я намагаюся наповнити простір навколо себе критично мислячими людьми.
Люди зараз дуже гостро відчувають фальш. Навіть якщо її піввідсотка. Тому якщо ви вирішили служити — служіть чесно. Довіру важливо не зраджувати.
*Другий щорічний форум “Місто 3.0: принципи перезавантаження” відбувся в Івано-Франківську наприкінці листопада. Організатором форуму традиційно стала платформа “Тепле Місто” за підтримки Європейського фонду за демократію (EED).
Зреферувала Анна ГЕРИЧ
Знимки — “Тепле Місто”