Мистецтво Мар’яни Садовської, чий виступ відкрив 6 грудня умовну другу половину «Джаз Безу», важко однозначно класифікувати. У біографічних описах зазвичай пишуть: «співачка, акторка, композитор, музичний драматург, фольклористка, художниця» і таке ін. Слів багато, всі частково вірні і водночас невірні, адже потрібне одне слово, оскільки все це об’єднується в одному мистецтві. Мабуть, це можна назвати театром пісні – як одне слово.

 

 

Пісня постає тут як своєрідна вистава, або радше – як герой вистави. Вона не тільки співається, виконується, але ніби презентується. Тут поєднується сама пісня і її історія, точніше, розповідь про її знаходження і повернення до життя – історія, що знаходить своє завершення прямо на сцені. Можна сказати, текст і метатекст ніби пронизують одне одного: те, про що розповідає пісня, постає внутрішньо поєднаним із розповіддю про зусилля, витрачені на її пошуки. Ця розповідь є інколи не менш важливою, зокрема, коли це історія пісні, знайденої під час «фольклорних експедицій» Садовської, але так і не згаданої (тобто знайдено людину, носія-обранця народної пам’яті, що не може пригадати певну пісню). А відтак, сама історія постає як свідчення про пісню, про її колишнє буття, тоді як тепер сама пісня існує лише як усвідомлення її втрати.  

 

Це справді театр – у буквальному, а не переносному значенні – ба, навіть документальний театр, бо історія знаходження пісні розповідається в особах, трошки жартівливо, з легкою іронією, та менше з тим, цілком реалістично. Водночас, все загалом перетворюється на притчу – притчу про пісню, про її життя і виживання.

 

Тому важко сказати, чи це більше мистецтво співу, музики чи театру. Мені здається, акторська експресивність у виконавстві Мар’яни Садовської переважає над музичною, співочою естетикою, а експресія слова переважає над його семантикою. І в цьому сенсі (хоча з музичної точки зору представлена на «Джаз Безі» програма виконавиці не є джазом), стосовно свободи від жанрових обмежень та домінування експресії, в ній є певна спорідненість із вільним джазом.

 

Мар’яна Садовська почала з пісні про любов, а закінчила співом «Многая літа» Маркіяну Іващишину, невтомному організатору «Джаз Безу». Цілком логічно, адже «Джаз Без» – це теж історія пісні.

 

Представлений під час другого концерту цього дня проект канадського гітариста Алекса Максиміва був створений спеціально для фестивалю. Для виконання своєї авторської музики Алекс зібрав чудовий склад музикантів: американський вібрафоніст Пітер Шламб (Peter Schlamb), німецький барабанщик і перкусіоніст польського походження Бодек Янке (Bodek Janke). В останній момент не зміг приїхати британський контрабасист Філ Донкін, а тому лідер запросив до участі молодого німецького контрабасиста Фелікса Генкельгаузена (Felix Henkelhausen). І хоч ім’я останнього нічого не говорить, але молодий музикант бездоганно впорався зі складною музикою і підтримав своїх партнерів.

 

 

Як я вже писав напередодні концерту, важко було очікувати, що новий проект Максиміва перевершить шок від минулорічного Rednaxela, синтезу сучасної академічної музики й вільної імпровізації. Проте, зважаючи на це і на цікавий склад, особисто в мене очікування були високі, і в певному сенсі – вони справдилися. Хоч нічого особливо сміливого в плані авангардної вигадливості в музиці, що прозвучала, не було, проте це був якісний джаз. А доволі рідкісне поєднання в квартеті вібрафону і гітари, та різноманітна й екзотична перкусія надали гурту своєрідного, інколи навіть барокового звучання.

 

Квартет виконав сім авторських п’єс та на біс – Footprints Вейна Шортера. Основна привабливість гри квартету насамперед у великій ритмічній свободі партнерів стосовно одне одного. Цікаво спостерігати, як соліст (роль солістів по черзі виконували переважно Максимів на гітарі й Шламб на вібрафоні) ритмічно віддаляється від основного ритму, водночас не втрачаючи його з поля зору, а потім повертається до нього. Завдання тримати основний ритм виконували насамперед контрабас та вібрафон, тоді як Бодек Янке на барабанах і перкусії переважно створював колористичні ефекти, додавав експресії й енергії, акцентуючи певні моменти імпровізації соліста.

 

 

Особливо запам’яталася композиція Hapрy Dance, що почалася з блискучого соло Бодека Янке на табла (індійських барабанах), що перейшло в мелодійну, дещо барочну п’єсу, потім – у тему з бразильським ритмічним забарвленням у стилі Пета Метіні, потім – знову зміна ритму – фанк, і врешті ритмічно вільна кода. Вигадливо і природно водночас. А прикрасою останньої композиції з нерівним ритмом став чудовий, напружений і дещо азартний діалог гітари й вібрафона під шалений супровід барабанів. Один із найкращих, як на мене, концертів цьогорічного «Джаз Безу».

 

Цікаво, що фактично в цьому складі музиканти зібралися вже на самому фестивалі, знаючи один одного інколи заочно, і скористалися можливістю записати разом цю програму. Отже, можна сподіватися, що на наступному фестивалі ми отримаємо її вигляді альбому.

 

Вечір п’ятниці 8 грудня, з якого фестиваль вийшов на фінішну пряму, був найзірковішим, і далебі, найдрайвовішим – насамперед, завдяки концерту квартету Аркадія Овруцького. Але й виступ тріо з Люксембургу Dock in Absolute, що вийшли на сцену першими, теж викликав гучну реакцію публіки.

 

 

Молоді музиканти, що об’єдналися в тріо вже п’ять років тому, мають великий виконавський досвід, про що я вже писав. Слід уточнити, що на фестиваль тріо також приїхало в дещо зміненому складі, з іншим барабанщиком. Разом з піаністом Жаном-Філіпом Кохом (Jean-Philiph Koch) та бас-гітаристом Давідом Кінцігером (David Kintziger) замість Мішеля Мейза вийшов Мішель Мутз (Michel Mootz). Цікава завбачливість – мати двох барабанщиків майже з однаковим ім’ям.

 

Тріо виконало вісім композицій: сім – авторства свого лідера Жана-Філіпа Коха, і одну (таку, що мала бути знайомою публіці, як пояснив Жан-Філіп) він обрав за допомогою своєї української подруги. Нею виявилася пісня групи «Океан Ельзи».

 

Особливість музики тріо – поєднання в їхніх композиціях стилізації класичної фортепіанної музики, зокрема, романтичного характеру, та елементів рок-музики. В лінії фортепіано інколи чутно звороти, фрази, що нагадують Рахманінова, Бетховена, Чайковського. Саме ім’я Рахманінова Жан-Філіп називає першим у відповідь на питання про улюблених класичних композиторів. Його власні композиції є доволі простими. Як правило, вони будуються навколо низки музичних фраз, що повторюються по декілька разів, і зазвичай перериваються в момент кульмінації у несподіваному місці. Жан-Філіп щедро піддає романтичного пафосу у своєї композиції, що викликає емоційний відгук у слухачів, а Давід Кінцігер і Мішель Мутз додають ритм електричного звучання й електричних ритмів рок-музики. І хоч джазом цю музику назвати складно, адже в ній практично відсутні не тільки свінг, але й імпровізація (хіба що по декілька тактів), але суміш класики і року здатні оцінити саме любителі джазу.

 

 

Смак справжнього американського джазу – ось що таке концерт квартету контрабасиста Аркадія Овруцького з першої ж хвилини. Вступне пружне соло на барабанах Чарльза Гульда (Charles Goold), потім вступає пронизливий голос тенор-саксофону, що так виразно нагадує звучання інструменту Джона Колтрейна. Це Майрон Волден (Myron Walden). І далі приблизно десятихвилинне соло на фортепіано Беніто Гонсалеса (Benito Gonsalez) в манері Маккоя Тайнера, видатного партнера Колтрейна. Воно тривало й тривало в шаленому темпі.

 

Беніто Гонсалес – піаніст атлетичної статури, атлетичної манери гри (хоч вміє зіграти дуже ніжно й делікатно) і незрівнянної самовіддачі. І кожне своє соло грає як останнє. Рояль буквально здригався від кожного акорду Гонсалеса. Мимоволі виникало питання, чи вистачить в нього енергії на весь концерт. Майрон Волден, стоячи з краю сцени, від подиву мотав головою. Аж ось Гонсалес подав знак, закінчуючи соло, і збавив оберти, перейшовши на акомпанемент. Не пам’ятаю іншого такого випадку на фестивалі, щоб публіка ревіла і свистіла від захвату вже з першої композиції.

 

А далі ще було соло Майрона Волдена – коротше, але так само гостре, напружене, експресивне, вражаюче – під акомпанемент самих тільки барабанів. У Волдена своєрідна манера імпровізувати. Кожного разу він ніби видирається на гору і, вже майже досягши кульмінації, завершення, робить паузу, і все починає спочатку, доводячи відчуття напруги до неймовірної висоти.

 

 

І так – майже в усіх композиціях. Варто додати, що Майрон Волден для кожної нової композиції міняв інструмент окрім тенор-саксофона граючи також на сопрано-саксофоні й альт-саксофоні. І видовище трьох саксофонів, вертикально поставлених на сцені – саме по собі справляє художнє враження.

 

А всього квартет зіграв шість композицій: Simone Френка Фостера, баладу Кенні Гарретта Before It’s Time to Say Goodbye та чотири п’єси Аркадія Овруцького New Orleans, Sounds of Brasil, Up та Path Train. Лише шість композицій за майже півтори години концерту. Це – через довжину індивідуальних соло. Окрім соло Гонсалеса і Волдена в кожній, декілька запальних соло на рахунку Аркадія Овруцького і одне – Чарльза Гульда: напружене, але аскетичне, виконане майже повністю на одному лише малому барабані, щоб ударити всією батареєю барабанів у фіналі.

 

Не обійшлося і без елементу шоу, вигадки цілком в дусі нью-орлеанского джазу. Одне зі своїх соло Майрон Джонсон виконав, здійснивши прогулянку через глядацьку залу, чим остаточно підкорив публіку. Чудовий концерт, гідний будь-якої великої фестивальної сцени.

 

А щодо Беніто, то в нього вистачило енергії не тільки на весь концерт, але й на джем-сешн у «Дзизі», під час якого він викладався так само, як і на сцені філармонії. Інакше, мабуть, не вміє. «Монстр» – знайшла для нього слівце піаністка Анастасія Литвинюк, учасниця першого дня фестивалю, що саме зайшла до «Дзиґи».

 

П’ятий день фестивалю 9 грудня можна було б назвати днем молодості й досвіду. Адже в першому відділені на сцену вийшов наймолодший на фестивалі гурт, польський квартет Zamiratchi, а в другому, навпаки, найдосвідченіший – угорський квартет Елека Іштвана зі співачкою Крісті Покшай, деякі музиканти якого почали свій шлях ще на початку вісімдесятих років минулого століття.

 

 

Особливістю звучання квартет Zamiratchi зобов’язаний поєднанню скрипки Агати Замірської (Agata Zamirska) та гітари Яна Міторая (Jan Mitoraj) за відсутності фортепіано і ритм-секції із бас-гітариста Кшиштофа Кужніка (Krzysztof Kuźnik) та перкусіоніста Павела Шмєчуха (Paweł Śmieciuch).

 

Скрипка Агати приносить в звучання квартету стилістику world music, натомість електрогітара Яна Міторая – стилістику рок-музики. Їхні соло та взаємодія, діалоги між ними – це і є квартет Zamiratchi. Тож музика, яку виконує квартет, це щось середнє world music та джаз-роком.

 

На концерті у виконанні квартету прозвучали переважно оригінальні твори, а також деякі відомі композиції, зокрема джазовий стандарт Дюка Еллінгтона In a Sentimental Mood, але у своєму аранжуванні, тобто знов у стилістиці world music, без свінгу – з ліричним соло Агати і рвучким, пронизливим соло Яна. Хлопець вміє, так би мовити, темпераментно рвонути струну.

 

Утім, публіка не одразу оцінила зусилля польського гурту, здебільшого не реагуючи, на відміну від того, як вона це робить зазвичай, на індивідуальні імпровізації. Та по закінченню концерту, наче схопившись, віддала музикантам належне, викупавши їх в оваціях.

 

На відміну від попередніх, музиканти квартету Елека Іштвана з Угорщини, як я вже писав про них, люблять свінг й, імовірно, поважають заповіт Дюка Еллінгтона: «Це нічого не варте, якщо в цьому немає свінгу». А свінгувати найкраще, якщо виконуєш стандарти: стандарти загально відомі, як-от It’s All Right with Me та What Is This Thing Called Love Кола Портера чи Mood Indigo Дюка Еллінгтона, або менш відомі, як-от Ready’N’able Джиммі Сміта та Paradox Сонні Роллінза.

 

 

Ветеранам, можливо, не завжди вистачає енергії і драйву, але на брак смаку й розуміння свінгу скаржитися не доводиться. Смачні, пікантні соло лідера тенор-саксофоніста Елека Іштвана (Elek Іstvan) та гітариста Дьярфаша Іштвана (Gyarfas Іstvan), точна підтримка ритм-секції, насамперед, вміння тримати грув, виразне звучання контрабасиста Петера Мольнара (Péter Molnár), а також і акуратна робота на барабанах Чеха Балажа (Cseh Balázs) – ось основні достоїнства гри угорського квартету. А ще, звісно, вокалістка Крісті Покшай (Krіsztі Pocsaі) – з її гнучким голосом і, хоч не віртуозним, проте елегантним скетом. До речі, єдина авторська композиція, виконана угорцями, належала саме їй. Музиканти грали задля власного задоволення й задоволення публіки, і це не залишилося непоміченим. А після концерту музиканти ще й так само із задоволенням відіграли джем-сешн у «Дзизі».

 

Скрипаль Матеуш Смочинські (Mateusz Smoczyński), лідер польського квінтету, що відкрив останній день цьогорічного «Джаз Безу», на фестивалі вже вдруге. А вперше він був його учасником близько десяти років тому, невдовзі потому, як був записаний його перший авторський альбом Inspirations (2006), який і позначив народження квінтету. Нині квінтет, що знову зібрався після повернення лідера на батьківщину (Матеуш Смочинські чотири роки грав у США у складі струнного квартету Turtle Island String Quartet, найвідомішого в світі колективу подібного джазового формату), представив музику зі свого нового, третього за рахунком альбому Berek.

 

 

Хоч у квартеті є два, так би мовити, штатних солісти – сам Матеуш Смочинські та гітарист Конрад Землер (Konrad Zemler), які в кожній композиції про черзі виконують сольну імпровізацію, тоді як піаніст Ян Смочинські (Jan Smoczyński), контрабасист Войтек Пульцин (Wojtk Pulcyn) та барабанщик Міхал Мішкевич (Michał Miśkiewicz) лише виконують функцію ритм-секції – проте, колектив сприймається як єдиний організм. Домінує відчуття загального задуму, створення певного образу, а не демонстрації індивідуального темпераменту й майстерності. В деяких композиціях навіть немає чітко виражених сольних виступів.

 

Музика гурту в цілому викликає певний атмосферний ефект. І хоч у деяких композиціях енергія б’є через край, трапляються бразильські ритми, ритми американської музики blue grass, проте чимале місце посідають споглядальні, задумливі тони, що нагадують скандинавський джаз з його відчуттям простору й емоційною прохолодністю. Загалом, це музика споглядання світу, музика подорожей.

 

Останній день фестивалю, як і перший, приніс певні несподіванки і клопоти організаторам. Учасники останнього концерту, австралійське тріо The Necks затрималися в Києві через нельотну погоду і, пересівши на потяг, ледь встигли до Львова на свій концерт. Тож подвійне відкриття – географічне і музичне, як я вже відзначав – підготоване «Джаз Безом» своїй публіці на закриття, здійснилося.  

 

 

Музика, яку виконують піаніст Кріс Абрагамс (Chrіs Abrahams), барабанщик і перкусіоніст Тоні Бак (Tony Buck) та контрабасист Ллойд Свонтон (Lloyd Swanton), важко надається до визначення. Найпростіший спосіб у таких випадках – порівняння, і їх переважно порівнюють з композиторами мінімалістами.

 

У напівтемряві й тиші спочатку ледь чутно, далі твердіше, з’являється звук – наче дрижання однієї клавіші фортепіано – тремоло. Потім, так само невпевнено, додається наче якесь пошкрябування. Це вступає перкусія. Довгий, протяжний звук струни контрабаса. І ще наче кумкання на перкусії: на довгий час це буде єдиною комбінацією звуків, так би мовити, натяком на певну музичну фразу, риф. Звуки потроху міцнішають, змінюють забарвлення. Ллойд Свонтон переходить до тремоло на контрабасі. Тоні Бак використовує різні тріскачки, бере в руки паличку і постукує по барабану. З’являється якась подоба ритму. А Кріс Абрагамс все ще продовжує своє тремоло. Аж ось на 12-й хвилині переходить на октаву нижче.

 

 

У слухача тут два вибори: або спостерігати за мікроскопічними змінами, оцінювати вигадливість музикантів потроху чогось додавати до такого собі клубка звуків, або просто заплющити очі й віддатися відчуттю наростання, чи-то хвилі, чи-то припливу. Найгірший вибір – це ділитися враженнями або розмовляти про щось зайве. Звісно, справа не в тім, що кожна нота має надзвичайну цінність, радше навпаки – ніякої. Але весь сенс у неперервності стану занурення. Навіщо ж себе обкрадати, втрачати цей унікальний стан?

 

На 17-й хвилині бриніння основної ноти починає здаватися на кульмінацію. Але напруга продовжує зростати. Врешті, у Кріса Абрагамса є ще ресурс. Він переходить до чогось, що можна назвати варіаціями, до варіювання різних коротких музичних фраз. Здається, він повністю перетворився на сомнамбулу. Аж ось – справжня кульмінація (28-ма хвилина). Додати начебто більше нічого. Ніби зал філармонії увесь вібрує і сам перетворився на звук. І потроху ця суцільна плазма звучання починає вщухати і геть завмирає.

 

 

Композиція, чи радше імпровізація, тривала близько 47 хвилин. І разом з нею завершився Jazz Bez 2017. Наче великий вдих і видих. Можна повертатися до реальності.

 

Фото Поліни Павлової (1-3) та Ростислава Павлика.

14.12.2017