Перш за все, ми не повинні впадати у тривогу, що людей, які вважають себе християнами, у Європі стає менше

Солі не повинно бути багато. Я визнаю, що іноді не почуваю себе дуже добре поряд з "пересоленими християнами". Так само я не почуваю себе добре там, де християни, замість того, щоб бути солоними, стають солодкими. Відповідна доза солі необхідна для пожвавлення функціонування кожної клітини в організмі. Надмірна її кількість справді консервує їжу про запас, але пересолення шкодить живим організмам, і навіть може вбити у кінцевому підсумку живі клітини.

Будьмо спокійними – солі не повинно бути багато. Але коли її бракує, їжа несмачна, а організм марніє.

***

Я не знаю, звідки взялося уявлення, що християнство повинно мати масовий вимір.

Так, християнство повинно бути запрошенням, пропозицією для всіх, а не езотеричним клубом для вузького кола втаємничених. У Євангелії, проте, є очевидним, що Ісус у дуже реалістичний спосіб усвідомлював, що не всі приймуть Його пропозицію. Він знав, що пропонує крутий та важкий шлях, який зможуть витримати лише деякі люди.

Бенедикт XVI каже про християнство у Європі нині та завтра як про меншість, що не повинна, проте, потрапити у пастку ментальності гетто, закритої меншості, що водночас має бути меншістю креативною. Він вказує, що речі найкращої якості, великі, завжди походили від меншості. Не біймося визнати, що у більшості справ більшість помиляється. Те, що є новим, що у пророчий спосіб пожвавлювало світ релігії, філософії, науки і мистецтва, найчастіше на початку ледь виблискувало з попелу панівних забобонів і стереотипів.

Це часто також зустрічало нерозуміння, неприйняття і переслідування з боку більшості, а іноді з боку й тих осіб, що мають владу. Останні насправді були переважно орієнтовані на минуле і намагалися радше догодити більшості, її консервативним смакам. Меншість не може бути креативною, якщо вона закрита у собі через страх. Особливо, коли компенсує цей страх і комплекс меншості через апофеоз себе самої, і одночасно демонізацію свого середовища.

Вона тоді, як сіль, яка вже не солить, бо втратила свій солоний смак. І є другий аспект притчі про сіль: сіль не може втратити свого смаку.

***

Християни не можуть втратити свою ідентичність. Цінність і сенс солі полягають у її здатності до соління, сприяння травленню, здоров'ю, життєздатності організму. Ідентичність християн полягає у їхній місії, скерованій до всіх, у службі зовні. Якщо Церква пріоритетними вважає перш за все власні інституційні інтереси, а християни дбають лише про власну спільноту – вони є сіллю, що втратила свій смак і функцію. Вони вже ні до чого не надаються.

Яку місію мають християни у громадянському суспільстві? Значення цього поняття постійно змінюється, як змінюються форми релігії і самий зміст поняття релігії.

Громадянське суспільство було спочатку міщанським суспільством, що виникло з просвітництва та визволилося від ярма ancien régime, від ярма ієрархії Церкви та держави. Воно пов'язане з появою модернізму, капіталізму, демократії та поняттям прав людини і громадянських прав. У 70-ті роки ХХ ст. ідея громадянського суспільства була відроджена демократичною опозицією у боротьбі проти комуністичного тоталітаризму. Після краху комунізму і біполярної системи почали говорити про формування "глобального громадянського суспільства".

Треба підкреслити, що власне процес глобалізації у значний спосіб спричинився до краху комуністичних режимів – у конкуренції вільного ринку товарів та ідей (за допомогою нових комунікаційних технологій у медіа) вони не змогли б вижити, тому що були збудовані на централізованій плановій економіці, якою керувала держава, та ідеологічній цензурі культури. Згідно з класиками ліберальної політичної філософії, починаючи з Алексіса де Токвіля, громадянське суспільство – та густа мережа громадянських об'єднань, у яких люди вчаться спілкуватися один з одним і брати на себе відповідальність – це необхідний фундамент демократії.

Демократична система без культури спілкування, яку виробляє громадянське суспільства, була б подібна до тіла, у якому, хоч воно і має усі найважливіші органи, не працює серцево-судинна система.

***

Але що власне з'являється на місці старої системи біполярного світу та на руїнах тоталітарних систем, які протягом десятиліть морально корумпували своїх громадян?

Світова арена стає місцем мобілізації транснаціональних недержавних акторів – ми бачимо нові суспільні рухи, що дбають про права людини, охорону природного середовища існування або глобалізацію з людським обличчям, а далі, нині дедалі частіше з'являються різноманітні протестні рухи, а також транснаціональні, об'єднані між собою злочинні і терористичні організації. На світовому ринку є також місце для непрозорих економічних транзакцій та корупції.

Політична роль недержавних організацій і громадянської мережі зростає одночасно з поглибленням кризи класичної демократії. Політика втрачає довіру до себе не лише через постійні корупційні скандали за участю політиків чи через свої тісні зв'язки з бізнесом. Важливі рішення приймають не в організаціях, до яких людей обирають у демократичний спосіб, а у транснаціональних економічних корпораціях, яких ніхто не обирає.

Невеликі групи людей, особливо молоді, покоління Facebook'а, тепер можуть блискавично організувати масові, іноді навіть глобальні акції за участю своєї спільноти. І вони набагато гнучкіші, ніж мляві демократичні інституції, такі як політичні партії чи парламент. Нині важко навіть здогадатися, які плоди принесуть ці альтернативні сили на політичній арені.

В арабському світі, наприклад, вони спричинилися до падіння режимів, що не були гнучкими, але вже не могли виразно підтримати запровадження демократичної альтернативи. Так само було б важко знайти у світових протестах молоді, спрямованих проти сучасного капіталізму, реалістичну пропозицію розв'язання нинішньої кризи.

Попередні, класичні форми демократії існували в межах національних держав. Але значення національних державах швидко знижується внаслідок того, що політика потрапила у ярмо економіки та невпинного процесу економічної глобалізації, що виразно випереджає процес політичної інтеграції.

Якщо Європа хоче подолати економічну кризу, вона повинна ще більше об'єднатися, як з економічної, так і з політичної точки зору. Проте, виявляється, що до такого об'єднання багато європейських народів не готові ані культурно, ані морально, ані психологічно. Ця ситуація нагадує мені одну історію з часів колонізації Америки. Індіанці, коли їх перевозили зі старих до нових місць проживання, вимагали часу для відпочинку, перерви, і казали: "Наші тіла вже майже готові до цих нових місць, але наші душі досі знаходяться у тих старих селах. Ми повинні почекати на свої душі".

***

Об'єднана Європа передбачає існування європейського demos, але формування такої спільноти не може відбутися лише за допомогою адміністративних засобів, вона не сформується також як механічна надбудова економічного процесу. Такі елементи, як єдина валюта, звичайно, в істотний спосіб психологічно допомагають процесу об'єднання, але самих по собі їх не буде достатньо. Європа є у засадничому значенні поняттям не географічним, а культурним. Європейська інтеграція не може залишитися на політично-адміністративному рівні. Треба створити простір духу, у якому природне розмаїття вестиме до взаємної поваги, спілкування та сумісності, а не до знищення чи руйнівних конфліктів.

У попередні роки я багато разів критикував гасло, популярне у багатьох католицьких колах: "Дати Європі душу''. Я розумію, що його виголошували у дусі доброї волі. Проте, таке формулювання видавалося мені образливим для всього багатства європейської культури (невже Європа не має душі?), а також наївно зарозумілим (хто має можливість і право давати душу?).

Хто каже "душу", а має на думці ідеологію – тобто релігію, перетворену на політичну ідеологію – пропонує камінь замість хліба. І, нарешті, я не здивований реакцією європейських лібералів на зусилля консервативних християн, в очевидний спосіб натхненних американськими релігійними правими силами, які прагнуть оголосити культурну війну європейському лібералізму та поставити ЄУ за взірець ідеал християнської Європи, витворений ностальгійним сном пізнього романтизму. Дороги у тому напрямку насправді немає.

Церква завжди була глобальним гравцем на європейському просторі, але нині не можна вже не помічати реальності – того, що Церква вже не є гравцем ані єдиним, ані найсильнішим. Потрібні покора та мужність, що ведуть до правди.

***

Остерігаймося месіанізму, який би хотів – якось згори – "дати Європі душу". Замість нього я запропонував би фундаментальну думку мого вчителя Яна Паточки, що сенс Європи полягає у турботі про душу.

Паточка у певному сенсі ідентифікує себе з консервативною критикою модернізму, коли йдеться про занепад цієї турботи про душу. Паточка бачить у модернізмі процес заміни турботи про душу турботою про світ, прагненням опанувати зовнішній світ. Ця друга турбота, за його словами, досягла свого піку у фізичному самознищенні Європи під час двох світових воєн.

Цікаво, що у своїх заявах про можливі зміни Паточка під кінець життя казав про роль жертв, про завдання духовної людини та про солідарність шокованих, які у ніч кризи навчилися жити автентично – жити, черпаючи сили з джерела власного сумління. Чи принесе процес глобалізації, який сприяв крахові тоталітарних режимів, і частиною якого є процес європейської інтеграції, новий тип громадянського суспільства? І чи знайдуть у цьому суспільстві християни своє місце і зможуть виконувати своє покликання бути сіллю, кислотою і світлом? Чи стане процес глобалізації процесом спілкування, чи зможе він уникнути небезпеки руйнівних зіткнень? Чи розвинеться у ньому культура турботи про душу, сенсом якої буде воля, спрямована до правди, а не воля, спрямована до влади?

Для цього треба, щоб ми, християни, остерігалися будь-якого тріумфалізму і ностальгії за імперією минулого. Якщо ми є меншістю, треба шукати союзників. Папа Бенедикт XVI запропонував модель відкритої Церкви, яка надихає, Церкви, яка, як колись Храм у Єрусалимі, містить у собі "двір язичників", тобто простір для тих, що шукають.

Він також додав, що діалог з ними може бути взаємовигідним, і ми, християни, мали б у цьому діалозі навчитися, що віра не є чимось закостенілим, а що вона є постійним пошуком, невпинним рухом, динамізмом. Не лише рухом вперед у розумінні сучасної ідеології поступу, ані рухом назад у дусі ностальгії традиціоналістів і фундаменталістів, скільки рухом углиб.

Тріумфалізм – це велика спокуса, яку Церква відкинула на ІІ Ватиканському Соборі. Справжній шлях Церкви – це кеноза – готовність принести себе у жертву, віддати себе служінню іншим.

***

Крах кордонів у Європі і поява глобального громадянського суспільства є для нас, християн, можливістю і закликом до того, щоб ми як шукачі – а не як пихаті "володарі правди"! – були надійними партнерами і супроводжували багатьох духовних шукачів у наш час.

Нашим завданням є прислухатися на тлі галасливого вереску "переможців, які пишуть історію" до несамовитих історій про долю жертв. Вони можуть пробудити наше сумління від догматичного сну і спонукати нас до того, щоб ми ставали рупором тих, кого менеджери влади не слухають.

Не йдеться про те, щоб ми робили все по-своєму та зробили зовнішні символи нашої віри декоративною прикрасою чинної системи влади. Йдеться про те, щоб ми принесли у цей світ відкритість Євангелія.

Лише так ми збережемо смак і якість солі – ми повинні бути смиренними, але не конформістами, невиразно або принизливо солодкими.

Сіль, якщо перестає солити, вже ні до чого не надається. До цієї перестороги Ісуса ми повинні поставитися дуже серйозно.

Томаш Галік (1948 р.н.) – видатний чеський філософ, теолог та есеїст. Католицький священик, висвячений таємно у 1978 році. Викладач Карлового університету у Празі, настоятель університетського храму Святого Сальватора, голова Християнської академії у Празі. Був одним з радників президента Чехії Вацлава Гавела.

У Польщі були видані, зокрема, такі його книжки: "Визволені, ще не вільні. Чеський католицизм до і після 1989 року", "Закликаний чи не кликаний, Бог сюди прийде. Європейські лекції з філософії та соціології минулого християнства", "Терпіння щодо Бога. Зустріч віри з невірою", "Дерево ще має надію. Криза як шанс", "Проникання світів. З життя п'яти великих релігій". "Що не є хитким, є нетривалим: лабіринтом світу з вірою та сумнівами", "Ніч духівника. Парадокси малої віри в постоптимістичну епоху".

Tomáš Halik
Chrześcijanie jak sól
Gazeta Wyborcza, 04.05.2013
Зреферував Омелян Радимський