РІЗНІ ВЕРСІЇ ПРО ГРІШНУ ЄВУ Й НЕОБАЧНОГО АДАМА
На біблійний сюжет гріхопадіння перших людей Єви й Адама існує безліч художніх реінтерпретацій. У цьому розмаїтті привертає увагу своєрідний поетичний перегук між Іваном Франком та Василем Симоненком.
Після 7 вересня 1884 р. 28-річний Франко занотував у своєму записнику власні шість рядків без назви:
Говорит вість, що перша в раю Ева
Згрішила пізнанєм добра і зла,
Вкусивши плід з заказаного древа,
Що плоду того мужеви дала
І в доброму порíвно, як і в злому,
Учителькою мужеви була¹.
Текст автографа перекреслено. У цих рядках думку про те, що Ева навчала чоловіка доброму і злому, Франко подавав як біблійну «вість» – у третьому однорідному підрядному реченні. В останніх роках життя поет переробив ці рядки, що скидаються на початок незавершеного твору, в окремий вірш під назвою «Перша вчителька», створивши два його варіанти – проміжний і остаточний. У проміжному, замінивши лише два слова (по одному в четвертому і п’ятому рядках), подавав сентенцію про Еву як учительку добра і зла чоловікові уже як свій логічний висновок із біблійної звістки:
Говорить вість, що перша в раю Ева
Згрішила пізнанєм добра і зла,
Вкусивши плід з заказаного древа,
І плоду того мужеви дала.
Виходить, в доброму порíвно, як і в злому,
Учителькою мужеви була².
Під цими рядками авторська нотатка: «Написано д[ня] 10 вересня 1884, доси не друковано»³.
В остаточний варіант поет уклинив два нові рядки (п’ятий і шостий), завдяки чому вірш складається із двох катренів, замінив перше слово у рядку, який став сьомим, а в переробленому восьмому наголосив, що першою вчителькою для чоловіка була не просто перша жінка Ева, а дружина:
Говорить вість, що перша в раю Ева
Згрішила пізнанєм добра і зла,
Вкусивши плід з заказаного древа,
І плоду того мужеви дала.
Хто хоче, може вірить тому,
Та тут же й заковика немала,
Що в доброму порíвно, як і в злому,
Жона для мужа вчителька була⁴.
Обидва варіанти другої редакції містяться в одному автографі. З почерку видно, що Франко записав їх лівою рукою, а нею він спромігся писати, після паралічу обох рук, від другої половини 1913 р.⁵ За життя автора друга редакція також не була надрукована – можливо, через війну Франко не мав змоги її оприлюднити, а відтак і не встиг. Уперше опублікував вірш (остаточний варіант другої редакції) Михайло Возняк у київському журналі «Глобус» 1926 р.⁶
У Франковій мініатюрі дві дійові особи – перше людське подружжя (про що прямо сказано словами «муж» і «жона»). Поет переводить проблему гріхопадіння перших людей у пізнавальний, етичний і педагогічний виміри: жінка згрішила тим, що скуштувала заборонений плід, та ще й дала його чоловікові – таким чином, обоє стали на шлях пізнання добра і зла. Отже, перша жінка спробувала сама й спонукала чоловіка пізнавати добро і зло, принаймні дала поштовх до цього. Такий висновок випливає з перших чотирьох рядків першої та другої редакції (в останній – власне, із ввідної строфи), в яких вправно завіршовано часточку біблійної інформації (Буття 3: 1–7), без додавання оригінальних нюансів.
В остаточному варіанті другої редакції «власне автор» не лише вивищує себе над переказаною у першій строфі міфологічною «вістю» про гріх Еви, до якого вона долучила чоловіка (як це було в проміжному варіанті), а й ставить під сумнів вірогідність цієї «вісті» (хто хоче, може вірити їй, а хто не хоче – хай не вірить) і далі подає свою «гендерну» інтерпретацію біблійної звістки, в разі, якщо повірити їй: перша жінка (дружина) була для чоловіка вчителькою в пізнанні що добра, що зла. Водночас останні два рядки можна зрозуміти й так, що жінка навчала першого чоловіка і добра, і зла, бо відкрила шлях до їх пізнання. Власне, до такої кінцевої сентенції зводиться суть Франкової обробки біблійного міфу про Адама і Єву. Щоправда, вислів «порíвно, як і» сприймається тепер українською мовою як порівну, однаковою мірою (рівною мірою вчила що добра́, що зла), проте насправді ця словосполука є калькою польськомовного вислову «zarówno…, jak i…», що має значення єднального сполучника і перекладається «як…, так і…», «і…, і….». Тож фраза «в доброму порíвно, як і в злому» означає «і в доброму, і в злому» (без підкреслення міри добра і зла) – найпевніш, саме таке значення вкладав у неї Франко⁷.
Таким чином, у Франковій версії першого гріхопадіння людей зроблено акцент на неоднозначній ролі жінки в житті чоловіка – вчительки і добра, і зла. Така оригінальна авторська міфологема біблійної Еви загалом лежить у руслі характерного для Франкової творчості амбівалентного образу жінки:
• «Ти океан: маниш і потопляєш; / Ти рай, добутий за ціну оков. / Ти літо: грієш враз і громом убиваєш» [т. 1, с. 145] («Жіноче серце! Чи ти лід студений…», написано 1875);
• «Як той огонь, що враз і гріє й пожирає, / Як смерть, що забива й від мук ослобоняє, – / Отак, красавице, і я тебе люблю» [т. 2, с. 126] («Так, ти одна моя правдивая любов…», першодрук 1891);
• «Ой ти, дівчино, ясная зоре! / Ти мої радощі, ти моє горе!» [т. 2, с. 141] («Ой ти, дівчино, з горіха зерня…», першодрук 1896);
• «Явилась третя – женщина чи звір? / Глядиш на неї – і очам приємно, / Впивається її красою зір. / То разом страх бере, душа холоне <...>» [т. 2, с. 161–162] («Тричі мені являлася любов…», першодрук 1896);
• «Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса, / Небезпечне оружжя – жіноча краса» [т. 2, с. 213] («Притча про красу», першодрук 1898) та ін.
Тож уже в ранньому вірші Франко інтуїтивно виходить на одну з наскрізних і визначальних проблем («заковик») усього свого дорослого життя – проблему жінки (не конче «жони», хоча її також), сповненої добра і зла, – суперечливого джерела насолод і страждань, принад і небезпек тощо. «Перша вчителька» становить інтерес для психоаналітичної інтерпретації в аспекті символічної автобіографії поета: у начебто позаособистісному художньому тексті виявнюється позасвідома авторська проекція власних еротичних проблем у стосунках із жінками, передчуття дальших любовних мук (якщо говорити про редакцію 1884 р.); на міф про Адама й Еву свідомо екстраполюється особистий подружній досвід (акцент на «жоні» в остаточній редакції пізніх літ), а головне – окреслюється двозначний образ жінки, який магічною силою притягував Франка і до якого він, спонукуваний власним психотипом, тяжів у своїх інтимних зближеннях із прекрасною статтю.
Майже 27-річний Василь Симоненко створив 30 грудня 1962 р. свою поетичну версію гріхопадіння Єви – під назвою «Покара»:
Не всі на світі радощі священні –
Є радощі, народжені з проклять:
Коли, метнувши громи навіжені,
Став Єву Бог із раю проганять,
Він їй сказав: «Ослушнице зухвала!
Мені твого не треба каяття –
Прирік тобі, щоб в муках сповивала,
Живила кров’ю завтрашнє життя!»
Адам ходив насуплений, мов хмара,
У розпачі кривила Єва рот,
Бо ще не знала ця наївна пара,
Що та жорстока помста і покара
Дорожча всіх утрачених щедрот⁸.
Життєлюб Симоненко поетизує вітальні вартощі, людське життя на землі як таке, в «радощах» і «муках», на противагу райській ідилії. Він теж наголошує на амбівалентності, але не когось із персонажів, а ситуації. У його оригінальній інтерпретації ситуацію перевернуто навспак: «жорстока помста і покара» (вигнання з раю) стає «дорожчою всіх утрачених щедрот», властиво – винагородою, з «прокляття» народжуються «радощі» (в обох випадках – прикметні оксиморонні синтагми); фізичні й емоційні стани та відчуття переходять у свою протилежність: «муки» й «кров», з якими зазвичай асоціюються біль, страждання, рани, загроза здоров’ю, а то й життю, насправді «живлять» «життя». Увесь вірш побудовано на застосуванні стилістичного засобу оксиморона – твір є мовби суцільним оксимороном. Симоненко витворив подиву гідний зворушливий гімн земному життю людини, який викликає втішну усмішку й захоплення. Усмішку – бо цей шедевр філософської лірики містить ознаки поетичної усмішки, гумористично-доброзичливої (останні п’ять рядків). Подибуємо навіть бурлескний елемент («У розпачі кривила Єва рот»), що нагадує ситуативні зображення доньки Зевса в «Енеїді» Котляревського («Венера, облизня піймавши, / Слізки пустила із очей»⁹) і передує всуціль бурлескно-травестійній поемі Симоненка «Хуліганська Іліада, або Посоромлення Гомера» (написана 1–3 вересня 1963 р.). Втім, перше враження про гумористично-доброзичливе завершення «Покари» є поверховим і може скластися у читача, не втаємниченого у митарства долі цього поета-шістдесятника.
У вірші три дійові особи: Бог – суворий вершитель долі, який накладає заборону й карає за непослух; «ослушниця» Єва, яка, певне, пробувала покаятися (на це натякає фраза Бога, якою він, правдоподібно, обірвав її: «Мені твого не треба каяття»), проте невблаганна покара доводить її до «розпачу»; Адам, також пригнічений вигнанням із раю, хоча, менше винний, він переживає це не так розпачливо, як його половинка. Довільна Симоненкова інтерпретація вносить дисонанс у релігійне трактування книги Буття: для юдаїзму й християнства вчинок Єви – це однозначно гріхопадіння, а вигнання з раю (вислання «з Едемського саду порати землю»: Буття 3: 23, 24) – утрата щедрот, можливості жити вічно у приємному, необтяжливому догляді за Едемським садом (Буття 2: 15), тож усе дальше життя людей має бути спрямоване на те, щоб заслужити повернення до раю, вже не на землі, а на небі, по смерті. Для Симоненка такої проблеми не існує – він уславлює земне життя людини, яке в його розумінні є самодостатньою цінністю. «Покарою» поет продовжив мотив вітальної сентенції, якою завершується його вірш «Найогидніші очі порожні…», написаний 29 вересня 1962 р.: «<…> на світі той наймудріший, / Хто найдужче любить життя»¹⁰. Ще більший перегук відчутний із життєлюбною патетикою Симоненкового вірша «Скільки б не судилося страждати…», створеного за півтора місяця до «Покари» – 16 листопада 1962 р.:
Скільки б не судилося страждати,
Все одно благословлю завжди
День, коли мене родила мати
Для життя, для щастя, для біди.
<...>
Як мені даровано багато,
Скільки в мене щастя, чорт візьми! –
На землі сміятись і страждати,
Жити і любить поміж людьми!¹¹
Протиставленням раю й земного життя Симоненкова «Покара» зближується із Франковою поемою «Страшний суд», побудованою на християнській і почасти юдаїстській та буддійській міфологіях, а також на християнській теології і вперше надрукованою у збірці «Semper tiro» (Львів, 1906). Щоправда, в цій філософській поемі про сенс і вартощі людської екзистенції протиставлено життю людини на землі не первісний (також земний) рай (Едем), а кінцесвітній, небесний, до якого праведники, згідно з «присудом Божим» [т. 3, с. 177], потраплять по смерті, але не відразу, а щойно після Страшного суду, який відбудеться наприкінці світу. За християнською теологією, остаточний суд над воскреслими у плоті людьми, які будь-коли жили, вершитиме Ісус Христос, однак Франко в ролі судді зображує Бога-Творця: «І засяде Бог на троні / <…> / І всі штири кінці світу / Враз поклоняться Старому <…>» [т. 3, с. 173]; «Боже, отче!» – звертаються до нього «панотчики й владики» [т. 3, с. 175]. Ліричний суб’єкт викладу й дії, поставлений «по смерті» ангелом «Перед Божий суд» [т. 3, с. 173], відмовляється од Божої ласки – бути прийнятим «до неба», та ще й до Божого товариства, за те, що з Божої «волі» «добро і зло <…> в світі / Сіяв» і таким робом виконав Божий «план», «сповнив задачу», «надану» йому:
Компаніста я немудрий
Для небесного салону,
І готов так, як у земних,
Часто випадати з тону.
<...>
А нарешті – вибач, Боже, –
Не кортить мене до раю;
Твоїх розкошів небесних
Я, їй-Богу, не бажаю. [т. 3, с. 177]
<...>
Та й твої співці й поети
Не зовсім мені до речі,
<...>
Та й апостоли, і учні,
Корифеї всі небесні,
Як поглянуть ближче, Боже, –
Страх вони не інтересні. [т. 3, с. 178]
До того ж не зможе герой-наратор, за його зізнанням Богові, «жити в <…> небі, / І втішатися, й співати» – і «не чути криків, стогнань / І проклять, докорів лютих, / Тих нещасних, там у пекло / Звержених у тьму й закутих!» [т. 3, с. 179], хоча «в той огонь пекельний» [т. 3, с. 179], як «і в чортяків», він не вірить [т. 3, с. 180]. Тож ліричний суб’єкт (устами якого в художньо-умовній тканині поеми-самовиправдання промовляє сам автор) воліє по смерті перебувати в умовах, подібних до земних, і серед відповідного йому товариства, про що й прохає Бога:
Ні, пусти мене, мій Боже,
З сього світлого округу
Там, де тягне грішна вдача
Й життьова мене заслуга,
Там, де боротьба невпинна
Без побіди і без слави,
Де покута віковічна,
Та без пільги й без поправи. [т. 3, с. 179]
<...>
І пусти мене у вир той
До товаришів недолі.
Там знайду я товариство
Більш до смаку й до вподоби.
І на сльози і на кпини,
І до сміху, і до злоби.
Там знайду завзяте плем’я,
Люд свобідний і гулящий,
Повний сили й волі, вицвіт
Роду людського найкращий:
Всіх музик і всіх поетів,
Що вино й любов співали,
Всіх філософів, що пута
Догматизму розбивали,
Всіх єре́тиків, усяких
Перелому піонерів,
Бунтарів і гайдамаків,
Всяких революцйонерів,
Всіх, що власне чоловіцтво
Окупляли слізьми й кров’ю,
І всіх тих, кого любив я
В жизні грішною любов’ю. [т. 3, с. 180–181]
Урешті на противагу християнській міфології та теології про Страшний суд, небо й пекло Франко витворює свою міфологію – про посмертну можливість таких, як він, Божих «вибранців», котрі належать до Божої «доборової [добірної. – Є.Н.] дружини», злитися «в найвищій <…> екстазі» з Божою «сутністю», осягнути проникливим зором «весь безмір» світу, пізнати всі «загадки і межі», відчути, як «поллється щастя в душу», духово вирости «в безмежність» і розвіятися «в нірвані» [т. 3, с. 181] (алюзійне вкраплення одного з основних понять буддизму). Замість традиційного юдаїстсько-християнського антропоморфного Бога поет абсолютизує безтілесний, взагалі безформний «найвищий Дух», якого розуміє інакше, ніж клерикали Бога. Так у міфотворчій поемі Франко вдається до своєрідної реабілітації себе: церковники й парохіяни мали його зазвичай за «грішника», «єретика», ба й «атеїста», «панотчики й владики» відмовляли йому у праві потрапити «до неба» [т. 3, с. 175], проте він, «ясний, чистий», упевнений у власній світоглядній правоті, у доцільності й найвищому сенсі своєї суспільної діяльності, почуває «в собі силу / І безмірну духа владу», тобто покликання, наснагу й підтримку, а тому готовий «перед найвищим Духом / В пориві любови» впасти [т. 3, с. 182].
У Симоненковій же «Покарі» є своя особистісна мітка. Обставини його життя, за яких він натхненно, не без гумору, опрацював біблійну розповідь про Адама і Єву, змушують інакше подивитися на вітальну патетику цього оригінального інтертекстуального опрацювання і збагнути захований за нею підтекст. Криваво-вітальну «Покару» поет написав після того, як улітку 1962 р. разом із Лесем Танюком та Аллою Горською відкрив місце поховання жертв комуністичного тоталітаризму в Биківні, про що заявив у Київську міськраду¹², й того-таки літа був жорстоко побитий у буцегарні транспортної міліції залізничної станції у Смілі (йому відбили нирки). Жити Симоненкові залишилося недовго: після трьох місяців перебування в одній із черкаських лікарень він одійшов у засвіти 13 грудня 1963 р.¹³ Тож «Покара» постала, коли життєлюбний поет був уже приречений. Можливо, звідти інтуїтивне протиставлення «помсти і покари» й пориву до життя. Звідси й тональність «радощів», оповитих семантикою «проклять», «громів навіжених», «крові», «розпачу». А відтак – філософський гумор, на позір світлий, але з гіркою іронією у підтексті. Недарма для знавця Симоненкової біографії Анатолія Ткаченка «Покара» – «сумно-філософська» поезія¹⁴.
Поряд із загальнофілософським міфологічним протиставленням ідилічному життю в раю – життя земного з усіма його турботами, в Симоненковому вірші виявнюється цілком свідомий авторський підтекст: фактично поет написав «Покару» як відповідь на його «вигнання з раю» – офіційного, номенклатурного (комуністично-радянського) з його обмеженою «ідилією», обов’язком дотримуватися накладених заборон взамін на даровані «щедроти» – і натомість прийняття життя духово вільного, з його «муками» й «радощами». Цю зміну в житті Симоненка засвідчують нонконформістські, соціально-бунтівні та національно акцентовані (україноцентричні) вірші, написані впродовж 1962 р. (беру до уваги авторські редакції): «Древній обікрадений народе!..», «Лебеді материнства», «Учать мене вибухати…», «Український Лев», «Ні перед ким не станеш спину гнути…», «Галасливому менторові», «До папуг», «Найогидніші очі порожні…», «О земле з переораним чолом…», «Злодій», «Гей, нові Колумби й Магеллани…», «Крик ХХ віку», «Як не крути…», «Монархи», «Україні», «[На цвинтарі розстріляних ілюзій]», «Де зараз ви, кати мого народу?..», «Моя мова» та ін.
Показово, що після «Покари», за спостереженням Анатолія Ткаченка, тема «про переваги вигнання з раю» була трансформована в Симоненковій «Казці про Дурила» (написана 4 вересня 1963 р.) «в “Заповіт засновника раю” (номенклатурного)»¹⁵. У цьому «заповіті» саркастично викрито «стандартних калік» отого номенклатурного «раю», приручених поетів, зрештою, усіх пристосуванців («людей тихих») тогочасного радянського суспільства (хоча сенс і «Покари», і «Казки про Дурила» виходить за межі конкретного політичного режиму й стосується пристосуванців будь-яких суспільств, громад, колективів, зокрема й у сучасній дійсності): доля
четвертому, п’ятому, шостому і дев’ятому
цілісінький довгий вік
стільки добра обіцятиме,
що врешті з четвертого, п’ятого,
шостого і дев’ятого
поробить стандартних калік.
А найкраще тому, кому доля багата
не захоче нічого дати –
ані честі, ні глузду, ні сорому –
нічогісінько.
Ось цьому ми з нікчемства свого п’єдестал створимо
та освятим в кадильнім диму,
та сипнемо під ноги квітів,
та у лаври чоло вберем,
та, щоб весело жив на світі,
приведем панну Музу в гарем.
А самі заживем без гризоти,
бо відомо й дитині малій,
що у Музи тієї цноти
вже не більше, ніж у повій.
Стільки бідною торгували,
стільки вже продавалась сама,
що назвать її лярвою мало,
а сильнішого слова нема.
Ну а нам що до того?
Ми люди тихі.
Нам би повне корито бурди,
теплу ковдру, затишну стріху
та цукерку вряди-годи.
Бо таке на роду написано:
від Адама до наших днів
будуть людям світити лисини
величаво-мудрих вождів¹⁶.
На противагу цим різнорідним пристосуванцям, у «казці» виведено «позначений і певними автобіографічними алюзіями образ людини, яка, здолавши демагогічні наслання, відмовляється прошкувати через людські страждання до номенклатурного “Раю” для обраних»¹⁷. Тож і дещо раніша міфологічно-філософська «Покара» є водночас автобіографічною алегорією на власну громадянську поставу автора.
Франко у своїй реінтерпретації міфу про Адама і Єву робить акцент на жінці як учительці добра і зла – для нього актуальна саме ця проблема. Симоненко ж наголошує на вигнанні з раю, бо саме це було для нього злободенне в пору написання вірша. Якщо для Франка важливо наголосити на двоїстій природі жінки й такій самій її ролі в житті чоловіка, то для Симоненка – алегорично ословити зміну свого становища в радянському суспільстві: «вигнання з раю» покірних, догідливих, але саме тому офіційно шанованих і перехід до стану вільнодумних і проскрибованих.
Раз я ужив стосовно Симоненка це маловідоме слово («проскрибований»), то доречно навести, як сам Франко пояснював його – у прозовому творі «Моя стріча з Олексою (Оповідання Мирона Сторожа)» (1978):
«Я чоловік проклятий, ненависний, прогнаний з-поміж “чесних”, – одним словом, проскрибований. Проскрибований, – се сама відповідна назва. Се <…> значить тільки то, що люди “чесні” (коли хочете, можете звати їх “багатими”, “сильними”, “практичними”, – се на одно вийде) випхнули мене з “чесного” і “порядного” товариства, т[о] є[сть] попросту з-поміж себе. І зовсім справедливо! Моє ім’я враз із кількома іменами подібних до мене “во время оно” оббігало весь край, було пострахом усіх “мирних і вірноконституційних горожан”, – з моїм іменем усі вони в’язали поняття перевороту, революції, різні» [т. 15, с. 42].
Так починається це оповідання. А так закінчується:
<…> життя “проскрибованого” часами сумне і важке, але серед наших гнилих обставин його тільки й можна назвати життям. Внутрішній супокій, сила і ясність переконань, чиста совість і боротьба, вічна, ненастанна боротьба против темноти, фальші і дармоїдства! А ще до того такі хвилі, з котрих одна стóїть за все життя, життя в затрутім, удушливім воздусі недумства! Ех, добродії, для самої боротьби, для кількох таких хвиль варто плюнути на всі “пута”, варто стати “проскрибованим”!» [т. 15, с. 58].
Дивовижно, але саме такі думки про переваги життя чоловіка «проскрибованого», яке «тільки й можна назвати життям», над життям «“чесного” і “порядного” товариства» «в затрутім, удушливім воздусі недумства» – думки, що їх Франко прямо висловив устами співвіднесеного з ним самим героя, котрому випало жити «між проклятими та витрученими з “порядного” світу людьми» [т. 15, с. 44], Симоненко виразив алегоричною мовою у вірші «Покара»! Навряд щоб свідомо під впливом Франкового оповідання, радше подібна життєва ситуація спонукала обох письменників до типологічного вивищення «проскрибованих» над «порядними».
Чи знав Симоненко Франкову версію гріхопадіння Єви? Жодних інтертекстуальних слідів «Першої вчительки» у «Покарі» не помітно. Тож немає підстав говорити про творче змагання Симоненка з Франком. Водночас варто відзначити, що в своїй інтертекстуальній версії Симоненко створив досконалий віршотвір: і з огляду на дотепне міфософське переосмислення старозавітної міфології, і за поетичною мовою (ефект оксиморона), і за версифікаційною майстерністю (напрочуд легкий, без жодної заминки, плин вірша з бездоганною милозвучністю).
________________________
¹ Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. – Ф. 3. – Од. зб. 194. – С. 7 (з кінця зошита, нижня нумерація).
² Там само. – Од. зб. 232. – С. 131. Курсив мій. – Є. Н.
³ Там само. Курсив (підкреслення хвилястою лінією) Франка.
⁴ Там само. Курсив мій. – Є. Н.
⁵ «Утративши в цвітні 1908 р. можність писати й працювати оба своїми руками, я не раз жартом говорив, що я з письменника авансований на диктатора, бо мушу диктувати іншому те, що вперед міг писати власною рукою. Можність писати власною, хоч лише лівою рукою я відзискав аж у другій половині 1913 р.» (Франкова примітка до переспіву «Перший диктатор у Римі», що ввійшов до циклу його переспівів за мотивами історії Стародавнього Риму, написаних від 29 вересня 1915 р. до 13 березня 1916 р.) [т. 7, с. 239].
⁶ З недрукованих поезій Івана Франка // Глобус. – 1926. – № 14 : Липень. – С. 296. Публікатора не зазначено; про те, що «Першу вчительку» вперше надрукував М. Возняк, згадано в коментарі до публікації вірша в «Зібранні творів» Франка у п’ятдесяти томах [т. 2, с. 377]. У цьому виданні остаточний варіант другої редакції подано в розділі «Поезії, що не ввійшли до збірок» під роком 1884 [т. 2, с. 377]. Однак, беручи до уваги час створення цієї редакції, яка відрізняється від першої істотними змістовими нюансами, логічно вмістити «Першу вчительку» під поезіями останніх років.
⁷ Крім полонізму «порíвно, як і» Франків вірш має ще одну ваду – порушення милозвучності у фразі «плід з заказаного древа».
⁸ Симоненко В. Покара // Симоненко В. Вибрані твори / Василь Симоненко ; упоряд. Анатолій Ткаченко, Дана Ткаченко. – К. : Смолоскип, 2010. – С. 273.
⁹ Частина друга, строфа 36.
¹⁰ Симоненко В. Найогидніші очі порожні… // Симоненко В. Вибрані твори. – С. 273.
¹¹ Симоненко В. Скільки б не судилося страждати… // Там само. – С. 265–266.
¹² Танюк Л. [З Аллою Горською і Василем Симоненком у Биківні] : Зі щоденника / Лесь Танюк // Там само. – С. 682. Запис датовано: «26 серпня, неділя. Київ» (Там само. – С. 682), однак з нього достеменно не видно, коли відбулося їхнє відвідання Биківні – цього дня чи дещо раніше.
¹³ Ткаченко А. Палімпсести Василя Симоненка або Неканонізований Симон / Анатолій Ткаченко // Там само. – С. 19, 22. Точні дати, а отже, й послідовність подій (відвідання Биківні й побиття у Смілі) досі не з’ясовані.
¹⁴ Там само. – С. 47.
¹⁵ Там само.
¹⁶ Симоненко В. Казка про Дурила // Там само. – С. 370–371.
¹⁷ Ткаченко А. Палімпсести Василя Симоненка або Неканонізований Симон. – С. 54.