І.
Найбільшими культурними гордощами Самбора є український окружний музей, колишній музей "Бойківщина". Цей музей заснувала в 1927 р. невеличка група ентузіястів за почином адвоката д-ра В. Гуркевича. Він втягнув до співпраці лікаря д-ра В. Кобільника, який вложив у музей найбільше власних фондів і праці, проф. Ів. Филипчака, д-ра А. Княжинського, д-ра М. Скорика та проф. Мартинця, до яких пізніше прилучилися ще інж. Кордуба, проф. М. Орловський, проф. О. Ляшецька, п. Я. Білинський та ін. Музеєві прийшов також з великою допомогою д-р Д. Стахура, довголітній громадянський діяч Самбірщини, що проживав після 1919 р. на Закарпатті. Він відступив безплатно на приміщення музею на протяг 10-ти років 4 кімнати в своїй камяниці. При цій нагоді зазначимо, що хоч усі співробітники від засновання музею аж до цієї війни працювали в ньому безплатно, праця їх дала дуже гарні висліди. До часу большевицької окупації, впродовж 12-літньої муравлиної праці, самбірський музей зібрав до 37.000 памяток з різних ділянок культури. Крім того музей видав у тому самому часі 11 томів дуже цінного наукового журналу п. н. "Літопис Бoйківщини".
Поляки для конкуренції заснували в 1935 р. свій "реґіональний музей самбірської землі", в якого встигли зібрати ледве коло 6.000 експонатів і то переважно невеликої музейної вартости, обрахованих здебільшого на пропаганду польщини на наших землях. За большевицької окупації музей "Бойківщина" перетворено на державний історично-етнографічний музей, до якого приєднано також згадану невелику збірку бувшого польського музею. Директором музею став мого співосновник проф. Ів. Филипчак. Для приміщення музею та наукового упорядковання його експонатів призначено тоді ж старий, знищений, без вікон, дверей і без підлоги поманастирський будинок сс. Бриґідок. Ще підчас большевицької окупації відремонтовано 9 саль і великий коридор на партері та відкрито в них для користування відділи археологічний та історичний. Сьогодні, завдяки праці директора музею, невтомного проф. Ів. Филипчака та його співробітників, відремонтовано цілий перший поверх, переданий німецькою владою на поширення музею, в якому упорядковують саме тепер та розмішують відділи — природничий, етнографічний, нумізматичний, церковної культури та наукову бібліотеку.
В звязку з тим у днях 11—13 листопада ц. р. д-р М. Драґан, заступник директора Українського Національного Музею у Львові, як делеґат Відділу Науки при уряді губернатора Галичини, перевів у самбірському музею наукову клясифікацію експонатів церковного мистецтва та підготовив їх до постійної вистави.
IІ.
Загальний погляд на збірку церковного мистецтва у самбірському музею.
З церковного мистецтва найбагатше представляється в самбірському музею церковне малярство. Інші відділи, як різьба, церковна посуда, ризи тощо виступають дуже слабо і то так що до скількости, як і що до якости. Після перевірки багато ікон, які не мають загальнішого значіння та більшої мистецької вартости, замагазиновано, вони можуть мати деякий інтерес тільки для дослідників церковного мистецтва. Виділені ікони для постійної вистави в музеї належать до XV—XVIII ст., виконані темперовою технікою.
З XV ст. походять чотири ікони: Нерукотворного Спаса, св. Пятниці, Пантократора і св. Михайла. Всі виконані в українсько-візантійському стилі, високої мистецької кляси. З XVI ст. маємо вже 24 ікони. Серед них, побіч ікон високої мистецької кляси, є одночасно численні примітиви. Найцінніші з цієї збірки "старозавітня трійця" або т. зв. три ангели в Авраама та ікона дуже високої мистецької кляси з першої половини XVI ст., яка зображує св. єванг. Матея на абстрактному, стилізованому тлі (гори й архітектура), насиченім сильною ритмікою, чим пригадує до деякої міри сучасних модерністів. Ця ікона тим більше цінна, що вона належить до унікальної школи, не репрезентованої досі в ніяких музеальних збірках.
Ікони з XVII і XVIII ст. досить численні, але з мистецького боку мало цікаві, здебільшого примітиви. Вони також у своїй основі мають українсько-візантійський характер, але вже з великою домішкою в XVII ст. елементів ренесансу, а в XVIII ст. барока. В XVII ст. появляються на іконах перші портрети в наміренні померших т. зв. "гробниці". Ті портрети сьогодні досить велика рідкість; досі знаємо всього 5—6 таких "гробниць", зібраних у Національному Музею у Львові. Дві такі "гробниці" має в своїй збірці самбірський музей. Одна з 1680-x років зображує портрет Марії Турецької з Турки, а друга невідому дівчину з Медвежі.
III.
Стиль ікон.
Всі ікони мають специфічний українсько-візантійський характер, як старе московське церковне мистецтво має московсько-візантійське обличчя, а болгарське — болгарсько-візантійське. Візантійські мистецькі принципи (зібрані м. ін. у т. зв. "Подліннику", підручнику малювання, в якому були докладні приписи про спосіб зображування поодиноких святих та докладно були визначені пропорції фіґури) — український мистець наповняв українським світовідчуванням, що проявилося в специфіці рисунку, кольористиці, виразі обличчя тощо. Більшість ікон самбірського музею безперечно місцевого походження (в тому часі репродукцій у сьогоднішньому розумінні ще не було, кожний образ був по суті ориґіналом). Всі ці ікони діляться на окремі "школи". Група ікон з XVI ст., яку обєднує своєрідний графічний підхід до теми, можна догадуватися, що була якась місцева окрема школа, яка достарчала ікони для Самбірщини та Турчанщини. Можливо, що осідком її був манастир у Спасі, скасований у XVIII ст. Йосифом II. Одначе чисто зовнішніх, специфічно місцевих елементів, якогось окремого місцевого кольориту в цих іконах не можна запримітити. Це суперечило тодішнім мистецьким канонам, обовязуючим у візантійському малярстві. Вийнятком одна ікона Христа з XVII ст., на якій пастушки, зображені в одягу, зближеному до місцевої народної ноші.
Постепенне обниження мистецького рівня ікон, що йде в парі з поступом часу, обумовлене постепенним загальним занепадом української культури. В звязку з упадком українського політично-національного життя, прийшов послідовно занепад українських культурних центрів — міст і манастирів та обмеження матеріяльних засобів, що в консеквенції привело і до занепаду мистецтва.
IV.
Інші відділи церковного мистецтва.
Інші відділи церковного мистецтва не мають більшого мистецького значіння. Різьба здебільшого з XVIII і XIX ст., загалом примітивна. Найцікавіші ще дві барокові фігури з Фельштина. Церковні сосуди, це також примітиви з XVIII і XIX ст. Низький назагал рівень різьби пояснюється тим, що різьба з східній церкві була заборонена, тому вона в нашій церкві так скромно розвинулася.
З ручних хрестів є 3 з XVII ст., між ними один дуже гарний, з багатою різьбою. З-понад 20 хрестів з XVIII ст. вирізняється один хрест з 1712 р., також з дуже гарною різьбою автора "В. К.". Цього самого автора є кілька подібних хрестів у Національному Музею у Львові.
З церковного одягу музей не має нічого замітнішого з мистецького боку, крім одного ручного гафту ангела, з XVII ст., перенесеного на фелон новішого походження.
V.
Значіння самбірської збірки.
Збірка церковного мистецтва самбірського музею, а головно збірка ікон, має першорядне значіння для ознайомлення з церковним малярством Самбірщини, Старо-Самбірщини і Турчанщини, а в деякій мірі також Рудеччини та Дрогобиччини. Крім того самбірська збірка дає загальний погляд на українське церковне малярство, доповнюючи велику мистецьку скарбницю Національного Музею у Львові, яка завсіди буде основою для студій старо-українського мистецтва. На жаль, для того, щоб можна було користуватися збіркою ікон самбірського музею, треба ще багато фондів і праці. Всі ікони, щоб виявити всю їх красу та охоронити перед дальшим знищенням, вимагають реставрації, а покищо бодай консервації.
Користаючи з ввічливости д-ра Михайла Драґана, ми поставили питання, який його погляд на значіння нашої старо-української мистецької традиції для сучасного церковного малярства. Д-р М. Драґан розповів про відродження нашого церковного малярства, починаючи від іменних малярів-піонерів XIX ст. в Галичині (Лука Долинський і Корнило Устиянович, якого образи м. ін. прикрашують симбірську парохіяльну церкву), а закінчуючи нашими сучасниками (Сосенко, Бойчук, Холодний, Осіньчук), які саме зробили поважну спробу навороту в церковному малярстві до староукраїнсько-візантійської традиції. Малярство, як загалом мистецтво кожної доби, має свій власний, питомий тільки для цієї доби, неповторний вислів. Тому годі вимагати від сучасного малярства, щоб воно користувалось і жило відумерлими вже сьогодні, виробленими для давніх епох, стилями й засобами. Старі традиції можна в сучасному малярстві тільки творчо перетворити, але щоб з цього вийшло щось дійсно велике, за це мусів би взятися якийсь геніяльний мистець.
[Краківські вісті]
08.12.1942