Латана традиція

Кожна армія мусить мати свою історичню традицію. Совітській пропаґанді, головним чином політуправлінню совітської армії видається, що таку традицію створено, принаймні на час т. зв. "отєчествєнної" війни. Але ця традиція настільки штучна й латана, що совітській пресі та радіо ввесь час приводиться повертатись до уклепаних банальностей, які мають заступати всі прогалини. Ясно, що традицію не так легко зліпити, тому треба було перекручувати історичні факти, натягати історію та відмовлятись від своїх попередніх поглядів. Ось наприклад роздуті постаті російської історії: князь Александер Нєвський, Суворов та Кутузов. Це так би сказати аванґардні носії традиції, бо не даремно їх іменами названо нові ордени. Крім них згадується, правда не так часто, ще й Димітрія Донського, Кузьму Мініна, Димітрія Пожарського. Іноді доволі скромно й непевно проскочить імя Петра І. Очевидно, що ці імена не надто зручно повторяти при всіх нагодах, бо самі по собі вони є явним глумом із большевизму і це був би справді рекорд безглуздя, коли б большевики причислили до "лику святих" наприкінець ще й Петра І. А коли б були послідовні то мусіли б це робити, бо чим же Петро І. гірший від Олександра Нєвського або Суворова? Перекручування історії застосовується большевиками з притаманною їм нахабністю і безшабашністю. Так напр., що до оцінки військової умілости Олександра Суворова, Гончаров у своїй статті в "Правді" писав, що Суворов був "ярим противником німецької воєнної доктрини", а це є явним безглуздям, бо ж якраз на німецькій військовій доктрині, на геніяльних прикладах Фридриха II виховувалися і зростали військові керманичі Росії за доби Катерини II. Не так давно совітські історики Покровський, Шестакович та інші, визнавали російських мілітарних діячів "ворогами народу", "ворогом робітничо-селянської кляси". Того ж самого Суворова, який вів війни проти революційної Франції і Наполєона, большевики уважали донедавна "запеклими оборонцями февдалізму, поміщицтва і царської реакції", "прихвостями царського імперіялізму й великодержавництва" тощо.

І дійсно, Суворов був таки справжнім "контрреволюціонером", за совітською термінологією, він же ж був у свойому часі "лакеєм реакції", воюючи з тодішнім урядом Франції, якобінами, яких большевики вважають своїми ідеологічними попередниками. Тепер цей самий Суворов, що громив, враз із австрійцями і прусаками Францію в 1789 році, що був типовим представником протиреволюційної шляхетської Европи в добі французької революції, став знечевя прикладом і зразком, став поруч Кутузова і Димітрія Донського, тим, хто за словами совітського публіциста "інспірує у воєнному ділі сміливих нащадків".

Залишаючи далеку старовину, у якій большевики плутаються і блукають, приглянемося сучасності, яка теж служить політуправлінню армії підґрунтям військової традиції. "Золотими буквами писано історію нашого народу (якого народу? російського? совітського? — Наша примітка) імена прославлених(!!) полководців(!!): Кірова, Фрунзе, Чапаєва, Щорса, Котовського і багатьох інших", так пише "Правді" з 25. листопада ц. р. Громадянська війна не може бути ніяким джерелом для військової традиції, що нею може годуватися армія, бо перш за все всяка громадянська війна є явищем антипатріотичним і традиції не створює, а по друге — це війна у своєрідних відносинах, де часто сліпий випадок і одчайдушність людей, які нічого не тратять, бо нічого не мають, відограє більшу ролю, ніж талант стратега і полководця. Чапаєв, Щорс, Котовський — це ватажки, як самі большевики признають, мало грамотні і примітивні, що лише завдяки обставинам могли осягати перемоги, використовуючи тодішній хаос громадянської війни. "Правда" наводить зразок "мудрости" ось такого Чапаєва, як доказ його геніяльности: "Одному добре воювати проти сімох, повчає Чапаєв, а сімом проти одного важко. Один воюючи завсіди найде якийсь горбочок, а сім горбків найти важко. Ти один собі лежиш і стріляєш, одного забєш, шість залишиться, двох забєш, пять залишиться, а коли шістьох забєш, то сьомий сам злякається, піднесе руки і віддасться тобі в полон". Ось зразки військової "доктрини", де "геніяльність" Чапаєва та йому подібних проявилась аж надто яскраво. Імя Фрунзе большевики називають доволі рідко. Цього дійсно талановитого командира самий же Сталін наказав забити надмірною дозою хлороформу підчас операції, що її совітські лікарі мусіли провести над зовсім здоровим Фрунзе. На цю тему написав Борис Пільняк роман, що був негайно заборонений у CCCР.

А ще одного "полководця" — Кірова — вбила куля комуніста Ніколаєва, розчарованого в большевизмі. Зрештою, про "військово-стратегічні здібності" Кірова совітська преса не дуже то розписується, замовчуючи і "геніяльність" Ворошилова та Будьонного, про яких згадує лише мимоходом.

Коли вже прийшла черга на Фрунзе, що про нього мовчалось стільки років, бо згадувати про нього, зокрема про його таємничу смерть, не було можна, то треба сподіватись, що може прийде час і на регабілітацію... Тухачевського, Єґорова та інших совітських маршалів і вищих старшин, яких Сталін наказав вбити в 1937 році. Бож традиція "преславної червоної армії", як бачимо, не надто блискуча, а крім того ще й убога, бо підлатувана за допомогою перекручування історії, фальшування фактів і підтягання біографій російських військових діячів під сталінську "уравніловку".

Навряд, чи така "традиція" зможе викликати "священний патріотизм" та боєвий дух у совітського вояка. На брехні далеко не заїде. До куріозів большевицької пропагандистичної свистопляски треба зачислити ще й розбазарювання "ад узум Дельфіні" й української історії. Це, так би мовити, засяг праці "інородческих" секцій політуправління армії. Для общеросів, совітських патріотів фабрикується традицію Олександрів Нєвських, Суворових, Чапаєвих, для українців — короля Данила, Наливайка, Богуна, Небаби, Сагайдачного, для грузинів — Георгія Сабаакідзе і т. д.

Може незабаром притягнуть ще й Мазепу та Шаміля?

Все можливо на цьому світі, як говорив Гамлет, а тим більше в Совітах, у "країні необмежених можливостей"...

[Краківські вісті]