Jazz Bez 2017: 9-10 грудня

 

Польський гурт з цікавою назвою Zamiratchi, що відкриє сьомий день «Джаз Безу» 9 грудня, зібрався навколо молодої скрипальки Агати Замірської (Agata Zamirska), що лише цього року закінчила Музичну академію в Катовіце зі спеціальності джазова скрипка, але вже має чималий досвід концертної діяльності. Агата брала участь у декількох фестивалях і конкурсах, зокрема, цього року була фіналісткою Ladies Jazz Festival (Гдиня); грала з великою кількістю різних виконавців (в тому числі деяких учасників цьогорічного «Джаз Безу», як-от піаніст Адам Яжмік, скрипаль Матеуш Смочиньскі), а також виступала в різних країнах Європи.

 

 

У новому гурті партнерами Агати є гітарист Ян Міторай (Jan Mitoraj), бас-гітарист Кшиштоф Кужнік (Krzysztof Kuźnik) та перкусіоніст Павел Шмєчух (Paweł Śmieciuch). Усі вони – молоді музиканти, що знаходяться лише на початку свого професійного шляху, але водночас – артисти з чималим досвідом; дехто вже навіть викладає, як-от Ян Міторай та Павел Шмєчух, котрий навіть має власну школу гри на перкусії, а дехто ще навчається в Музичній академії Катовіце, як-от Кшиштоф Кужнік. Усі є учасниками різних гуртів.

 

А об’єднує цих музикантів, імовірно, здатність виконувати різноманітну музику – від джазу і блюзу до року й навіть розважальної музики, а ще, мабуть, лідерка – своєю яскравістю, амбіційністю і виконавським рівнем.

 

Бути скрипалем у джазі означає грати на незвичному інструменті, тобто виділятися, і водночас – наражатися на порівняння. Так сталося, що батьківщина більшості найвідоміших джазових скрипалів – Франція. Стефан Грапеллі, Жан-Люк Понті, Дід’є Локвуд. Утім, Польща також може похвалитися скрипковою джазовою традицією і музикантами зі світовим ім’ям, як-от Збіґнєв Зейферт, Міхал Урбаняк (до речі, Агата Замірська саме є лауреткою стипендії Міхала Урбаняка, яку вона отримала на фестивалі Urbnator Days).

 

Французькі взірці, французькі ритми, можливо, і французька меланхолія, але насамперед – французька пристрасть впевнено володіють музичною уявою молодої виконавиці, що дається взнаки і в манері гри, і у виборі репертуару – у ньому є твори Рішара Гальяно, Дід’є Локвуда та бельгійського гітариста Бірелі Лагрене. Подібно до Жана-Люка Понті й Дід’є Локвуда польську скрипальку вабить електронне звучання, і вона охоче користується електронними пристроями для зміни тембру. І в новому складі завдяки електрогітарі й бас-гітарі в музику гурту входять елементи року, вона набуває звучання характерного для фьюжн. А от наскільки воно є самобутнім, побачимо на концерті.

 

Шостий вечір «Джаз Безу» на сцені Львівської філармонії завершуватимуть музиканти з великим досвідом, представники угорського джазу. Квартет Елека Іштвана (Elek Іstvan) можна сміливо назвати ветеранами угорської джазової сцени.

 

 

Лідер гурту саксофоніст Елек Іштван почав свій професійний шлях у джазі ще в 1980 році. Спочатку класична освіта в Музичній академії Ференца Ліста за спеціальністю кларнет, потім захоплення джазом і саксофоном. А далі – життя між класикою і джазом, участь у численних угорських джазових колективах усіх форматів – від біг-бенду до малих складів, з якими музикант побував, крім країн Західної Європи й Скандинавії, також у Японії, США, Об'єднаних Арабських Еміратах. З 2005 по 2010 Іштван був художнім керівником Будапештського джазового оркестру, з яким записав кілька альбомів – один із них за участі американського співака Кевіна Махогані.

 

Загалом про інтенсивність творчого шляху й високу репутацію лідера угорського квартету свідчить його участь в записі приблизно восьми десятків джазових альбомів різних угорських музикантів у якості виконавця, композитора, диригента й аранжувальника. 

 

Елек Іштван не може скаржитися на недостатнє визнання в своїй країні. Він тричі (в 1992, 1995 і 2006) з різними джазовими бендами ставав володарем найпрестижніщої угорської премії в царині поп-, рок- і джазової музики, премії угорського радіо EMeRTon. А з 2015 року він входить до Ради угорської джазової асоціації.

 

Квартет Елека Іштвана, який постане перед львівськими слухачами «Джаз Безу» 9 грудня, сформувався в 2015 році. Хоч звичайно квартет має традиційний склад: тенор-саксофон, фортепіано, контрабас, барабани, але на фестивалі він заявлений у трохи зміненому складі: Елект Іштван – тенор-саксофон, Іштван Дьярфаш (Іstvan Gyarfas) –гітара, Петер Мольнар (Péter Molnár) – контрабас, Чех Балаж (Cseh Balázs) – барабани, а також, у якості запрошеного гостя, вокалістка Кристина Покшай (Krіsztі Pocsaі).

 

Гітарист Іштван Дьярфаш також розпочав джазову кар'єру ще у 80-х, як видно із довгого списку альбомів, у запису яких він брав участь, включаючи два в якості лідера зі своїм тріо. Ще одне посилення групи – вокалістка Кристина Покшай, про затребуваність якої говорить участь у більш, ніж 20 альбомах різних музикантів.

Отже, учасники квартету – музиканти з високою репутацією у своїй країні.

 

Судячи з наявних записів, квартет Елека Іштвана здебільшого виконує джазові стандарти – від епохи свінгу до соул-джазу й фьюжн, від In a Sentimental Mood Дюка Еллінгтона до Birdland Джо Завінула. Але і в манері виконання, і в характері імпровізації легко помітити любов до свінгу. Навіть звучання саксофона лідера Елека Іштвана нерідко нагадує Коулмена Гокінса, знамените вібрато якого він майстерно імітує, Бена Вебстера, Лестера Янга та інших майстрів тієї епохи. Мабуть, тут немає претензій на оригінальність, але є смак, майстерність і… свінг. 

 

Матеуш Смочинські (Mateusz Smoczyński), який першим виведе свій гурт на сцену Львівської філармонії в останній день «Джаз Безу» 10 грудня, – ще один представник польської скрипкової джазової традиції, який має високу міжнародну репутацію. Його творчий шлях почався більше десяти років тому, і за цей час він встиг взяти участь у записі близько сімдесяти альбомів різних виконавців і колективів, серед яких і декілька авторських.

 

 

Матеуш Смочинські – переможець декількох міжнародних джазових конкурсів: як особисто (переможець Другого міжнародного скрипкового джазового конкурсу ім. Збіґнєва Зейферта), так і у складі організованого ним першого у Польщі струнного джазового квартету Atom String Quartet (що виграв конкурси на Bielska Zadymka Jazzowa та Bucharest International Jazz Competition). Крім Польщі Матеуш має досвід праці на американській джазовій сцені, зокрема декілька років він був учасником чи не найвідомішого у своєму форматі струнного джазового квартету Turtle Island String Quartet. А список його партнерів міг би зробити честь будь-якому музиканту не тільки в Польщі: Branford Marsalis, Bobby McFerrin, Gil Goldstein, Glen Moore, Tomasz Stańko, Zbigniew Namysłowski, Urszula Dudziak, Leszek Możdżer, Anna Maria Jopek – якщо брати тільки музикантів зі світовим ім’ям.

 

Окрім згаданих двох квартетів, Матеуш Смочинські є учасником ще декількох, у тому числі й міжнародних, проектів різних форматів – від дуету з австрійським віолончелістом Стефаном Брауном до німецького секстету Schultzing. Але на «Джаз Безі» польський скрипаль представить свій квінтет, організований ним декілька років тому, з яким він записав на сьогодні два альбоми: Expressions та Berek.

 

У складі квінтету також брат Матеуша Jan Smoczyński – фортепіано, Konrad Zemler – гітара Wojtk Pulcyn – контрабас, та Michał Miśkiewicz – перкусія (останній вже не вперше на сцені «Джаз Безу»). Музика, яку виконує квінтет, є своєрідним сплавом польської народної музики, американського фолку та класики. Вона різноманітна, ритмічно приваблива, і водночас ритмічно складна, романтична, меланхолійна, рефлексивна і водночас радісно-святкова, словом, музика багатогранна і гідна того, щоб її назвати своєрідним образом світу.

 

Останній концерт «Джаз Безу» у Львові обіцяє відвідувачам фестивалю відкриття (принаймні географічне!) – а саме, джазове відкриття Австралії. Втім, звучання тріо The Necks також здатне здивувати, а спочатку, можливо, навіть спантеличити.

 

 

І якщо учасники тріо беруть на себе сміливість називати свою музику унікальною в цілому світі, то, мабуть, у цій характеристиці можна бачити не тільки перебільшення, адже музиканти справді знайшли своєрідну стилістику, форму або навіть спосіб створювати музику.

 

До складу тріо входять піаніст і виконавець на органі Hammond Кріс Абрагамс (Chrіs Abrahams), барабанщик і перкусіоніст Тоні Бак (Tony Buck), що також грає на електрогітарі, та виконавець на електричному й акустичному басі Ллойд Свонтон (Lloyd Swanton). Цікаво, що поза тріо музиканти мають доволі різні музичні інтереси. Кріс Абрагамс до створення тріо в 1987 році грав переважно в рок-групах, Тоні Бак був затребуваним джазовим барабанщиком, а Ллойд Свонтон цікавився насамперед  авангардною музикою, а також виконував клезмер. Проте, одного разу об'єднавшись, музиканти зберігають склад тріо стабільним уже протягом тридцяти років, за цей час створивши п'ятнадцять студійних і чотири альбоми, записані lіve, що, вочевидь, свідчить про продуктивність відкритої ними спільно музичної жили.

 

Найуспішнішими виявилися перший альбом Sex (1989), концертний альбом з прямолінійною назвою Pіano Bass Drums (1998), а також альбом Aether (2001). Джазові критики обережно називають цю музику «ні джаз, ні рок», проводять порівняння із групами, що виконують краут-рок, new, age а також з композиторами-мінімалістами такими, як Ло Монте Янг, Тоні Конрад, Філіп Ґласс. І тільки склад інструментів (формат класичного джазового фортепіанного тріо) і легке почуття свінгу в манері виконання схиляють до того, щоб вважати це джазом.

 

Ім'я музичної жили, відкритої музикантами The Necks, – Повторення. Їхні альбоми й живі виступи, як правило, складаються з єдиної довгої композиції, що зазвичай триває близько години, і вписується в доволі просту схему. Головне почати із чого-небудь, з якоїсь простої мелодійної й ритмічної фрази, яка далі повторюється, повторюється… До неї подеколи додаються нові фрази, напівфрази, звуки, що якийсь час супроводжують основний мотив, потім зникають, але ніби лишають по собі слід у пам'яті, створюючи відчуття накопичення крихітних змін. Така музика фактично означає повну відмову від індивідуального самовираження, від власного «я» музикантів. Вона ніби народжується сама, використовуючи музикантів як медіумів.

 

Відчуття накопичення змін поступово наростає і врешті завершується переходом у нову якість. Кульмінація! Хоч інколи навіть обходиться без кульмінації. Але психоделіка тріумфує. Ми наче прокинулися в тому самому і водночас новому світі. Можливо, ми навіть щось дізнаємося про нірвану.

 

 

 

08.12.2017