Блаженніший Святослав Шевчук: “Українці повинні стати рятівниками Європи”

 

Історія українсько-польських взаємин ніколи не була простою, тому не дивно, що й до сьогодні ми відчуваємо рани минулих воєн, взаємних образ та непорозумінь, які блокують потенційні позитивні можливості обох країн. Відтак, Глава УГКЦ Блаженніший Святослав Шевчук заохочує* нас переосмислити історичну формулу примирення: “Прощаємо і просимо прощення”, яка уможливлює християнське майбутнє не лише України та Польщі, а й усієї Європи.

 

Знимка з сайту НУ "Львівська політехніка"

 

"Політики інструменталізують біль свого народу"

 

Питання українсько-польських стосунків є болючою точкою сьогодення. Наша українська громада у Польщі неодноразово говорила, що для українців у Польщі так тяжко, як сьогодні, не було вже давно. Ті особи, яким за п’ятдесят, не пам’ятають такого важкого суспільного моменту у відносинах двох країн. Тобто сьогодні ми маємо можливість слідкувати за певним напруженням: політики полемізують, а дипломати використовують що раз то агресивнішу риторику… Але, слухаючи усю цю полеміку, я запитую себе: “А що я можу зробити як українець, але передовсім як християнин? Що ми можемо зробити, дивлячись на сьогодення, на минуле, майбутнє трішки іншими очима, аніж політики чи державні чиновники?”

 

Політики і чиновники не лише страждають на короткозорість та живуть найближчими виборами, а й роз’ятрюють рани свого народу і намагаються цей біль інструменталізувати з політичною метою. І це ми бачимо по обох боках українсько-польського кордону.

 

Ми ж, як християни, маємо дар від Бога – дивитися далеко, і тому можемо добачити щось таке, чого політики, на жаль, не добачають. І ось, говорячи про усі ці різні погляди, я замислююся, чому ніхто не говорить про роль Церкви у стосунках між польським та українським народом? Річ у тім, що вітер секуляризації старається усунути Церкву із суспільного дискурсу, зробити її німою, не дати можливості говорити, формувати цінності того народу, серед якого живуть християни. Це стає можливим через брак християнської пам’яті, а отже, свідомості у сучасному діалозі між Україною і Польщею.

 

30 років лікувального рецепта українсько-польського примирення: “Прощаємо і просимо прощення”

 

Минає історична дата – тридцять років від початку офіційного діалогу-примирення в українсько-польських стосунках. А усе розпочалося з 1987 року – 8 і 17 жовтня. Тоді у Римі відбулися дві важливі зустрічі: перша – в Українській папській колегії святого Йосафата,  а інша – у польській колегії у Римі. З українського боку був наш єпископат (і це попри те, що на той час Україна була за “залізною завісою”), який очолив єпископ Мирослав Любачівський, а з боку Польщі – єпископат на чолі з примасом Польщі Юзефом Глемпом. Історична зустріч двох єпископатів і текст декларації, який вони підписали, стали плодом особистого бажання Папи Івана Павла ІІ. І в час, коли в Україні і за кордоном наші вірні готувалися до святкування тисячоліття хрещення Русі-України, прозвучали слова, які стали ключем, гаслом, а може, і лікувальним рецептом українсько-польського примирення: “Прощаємо і просимо прощення”.

 

Тоді український і польський єпископати зробили ще один крок далі, будучи натхнені тими словами чи подіями, які відбулися у Львові в 2001 році, під час візиту папи Івана Павла ІІ, коли формула українсько-польського примирення прозвучала в літургійному контексті. Українські владики, беручи участь в урочистій конфесії з найсвятішими євхаристійними тайнами у Варшаві, проголосили формулу примирення. Напередодні єпископи запитували один одного: “Чи ми можемо говорити від імені усього народу?”. І тоді виникла ідея проголосити молитву про примирення, яку змогли почути десятки тисяч поляків, що зібралися у Варшаві. І ця ідея отримала успіх, бо поляки відповіли “Амінь” – “Так і буде”.

 

На цьому не зупинилися наші єпископати – і далі відбувся ряд зустрічей задля примирення в Україні, одна з яких у 2005 році у Львові, на Сихові. Тоді до нас приїхала велика делегація з Польщі і відбувся ще один крок до примирення в євхаристійному ключі, адже Євхаристія – Тіло Христове – це найвищий символ єднання між людьми і Богом. Десятки тисяч львів’ян, українців, вірних нашої Церкви з різних регіонів України теж відповіли на цей заклик до примирення словом “Амінь”.

 

Рух за примирення –  глибоко європейський

 

Цей рух, який започаткував Іван Павло ІІ і який надихав багатьох, був справді глибоко європейським, адже українсько-польське примирення не є відокремленим дійством від інших подій у Європі. Цей акт – логічний кроку вперед дуже довгого і плідного процесу єднання Європи, зокрема після Другої світової війни.

 

Після мільйонів втрачених життів, здавалося, ніхто і ніщо не зможе примирити європейські народи і тим паче говорити про єднання. Це було щось майже фантастичне. Але саме християнський почерк, який, з одного боку, був справою людей, а з іншого – Божою справою, бо тільки Бог може лікувати рани душі, ліг в основу об’єднаної Європи. Не дивно, що Роберта Шумана, Жана Моне і Конрада Аденауера, які боролися за примирення у західноєвропейських країнах, вважають батьками Європейського Союзу. Втім, парадоксально, що сьогодні більшість чиновників ЄС і не пригадають, що Європейський Союз першочергово був проектом примирення.  

 

Одним із важливих кроків було і польсько-німецьке примирення. У 1965 році, на заключній сесії Другого Ватиканського собору, польські єпископи, тобто поляки як жертви німецького нацизму і всіх звірств, ним породжених, першими пишуть листа примирення у німецький єпископат, вживаючи формулу “прощаємо і просимо прощення”. І німці відповіли на заклик примирення з взаємністю.

 

Важко уявити, як тоді на них накинулася комуністична пропаганда, адже польські єпископи йшли проти течії і фактично вирішили пробачити вбивцям...Тоді голова єпископату Польщі кардинал Стефан Вишинський з вікна палацу у Гнєзно сказав своїм вірним: “Якщо завтра я буду змушений сказати вам щось інше, аніж  заклик до примирення, то не вірте більше мені, бо це означатиме, що комуністи мене змусили це сказати”.

 

Сила християнської тотожності

 

Цікаво, що одним із тих, що готували ґрунт до примирення з польського боку, був Кароль Войтила, майбутній папа Іван Павло ІІ. А одним із підписантів примирення з німецького боку – Йосиф Ратцінґер – пізніший папа Бенедикт ХVІ. Тобто це ті люди, які змогли стати понад  бурхливим і жорстоким сьогоденням, в якому їм довелося жити. Християнська тотожність дала їм можливість дивитися набагато далі, ніж тогочасні президенти, політики чи інші суспільні діячі. І коли ми говоримо про папу Івана Павла ІІ як про того, що зламав Берлінський мур, як про великого гуманіста ХХ століття, батька християнського сенсу об’єднаної Європи, ми мусимо розуміти його роль у польсько-німецькому єднанні.

 

Також я думаю, що під час з’їзду двох єпископатів до Рима Іван Павло ІІ не міг інакше дивитися на польсько-німецькі стосунки, як у перспективі європейської інтеграції України, хоч і після взаємних образ, ран та жертв з обох боків,  для того, щоб зцілити пам’ять польського і українського народів, щоб ці народи могли жити у єдиному об’єднаному європейському культурному християнському просторі. Під час візиту до Перемишля у 1991 році Іван Павло ІІ сказав до греко-католиків: “Скільки гіркоти і страждань зазнали наші народи упродовж останніх десятиліть... Нехай відбудеться очищення, яке загладить давні спори, претензії і взаємне недовір’я і призведе до взаємного провадження давніх кривд. Сьогодні все, а насамперед спільна віра Ісусу Христу, закликає до братерства, до пошуку того, що єднає. Розпалювання радикального націоналізму і упереджень було б діянням, спрямованим проти християнської ідентичності, вражаючим анахронізмом, не гідним обидвох великих народів”.

 

На мою думку, ці слова були почуті не до кінця. У 2013 році, коли польське суспільство згадувало сімдесятиліття Волинської трагедії, ми були свідками певної антиукраїнської істерії. Тоді ми мали офіційний візит до Варшави на запрошення президента і у черговий раз підписали документ про примирення між українцями і поляками. Нам здалося, що ми зробили ще один крок у примиренні, але, мабуть, переоцінили його. Спершу між українцями і поляками після публічних подій все-таки зберігся діалог поваги, але з початком 2016 року ситуація стала гіршою.

 

У 2016 році Польща святкувала тисячоліття хрещення Польщі, і там в Гнєзно я намагався пригадати польському католицькому інтелектуальному світові усі моменти поєднання і примирення. Я тоді закликав польську владу не робити нічого такого, щоб одним розчерком пера могло зруйнувати десятилітні зусилля польсько-українського примирення. Але тоді отримав відповідь: “Ми розуміємо, але у нас є різні зобов’язання супроти різної політичної сили”. Повернувшись до Києва, я намагався розрухати громадськість, щоб зберегти якщо не на політичному, державному, то хоч на громадському рівні цей діалог. Наша ідея була підтримана і іншими Церквами й ініціативами на різних рівнях: від імені моральних авторитетів України ми написали відкритий лист до польської громадськості і отримали відповідь від польської сторони, яка сказала, що не хоче конфронтації між Україною і Польщею, бо це згубно для обох сторін. Попри це, у 2016 році польський Сейм прийняв декларацію, яка визнала Волинську трагедію геноцидом польської нації.

 

Гібридна війна ведеться проти усієї Європи

 

Сьогодні у Європі ми бачимо тенденції, які, на мою думку, є штучно створеними. Одна з таких – маніпуляція європейської свідомості. Її суть – пропагувати те, що ділить, а не те, що єднає. І це є елементом гібридної війни, яка ведеться не лише проти України, а й проти Європи. На наших очах в країнах, які пережили процес примирення, до влади приходять крайні радикали, які виступають проти об’єднаної і примиреної Європи.

 

Наприкінці жовтня папа Франциск скликав у Римі величезну міжнародну конференцію “Переосмислюючи Європу” як заклик повернутися до християнських корінь європейської культури, цивілізації і пригадати, що будівництво об’єднаної Європи починалося як будівництво примирення. Відтак християнський клич, який збудував і може нині врятувати об’єднану Європу, – “прощаємо і просимо прощення” – став не лише частиною текстів і послань, а й частиною сучасної культури. Тобто способом життя, думання і діяння кожного українця і кожного поляка. І такий заклик має стати своєрідним антидотом проти різного роду отрут, які вприскує нам сьогодні ворог України і Європи, намагаючись роз’ятрити минулі спогади про ворожнечу у свідомості європейських народів.

 

І саме ця формула прощення має стати не лише бальзамом, що лікує рани минулого, а й одним із рецептів порятунку Європи від розпадання в часах гібридної війни проти об’єднаної Європи. Також це є рецепт збереження гідності пошани, яку ми повинні  плекати і по відношенню до інших. А ми, українці, маємо стати рятівниками об’єднаної Європи, мусимо залишитися християнами і бути вірними заклику папи Івана Павла ІІ, якого ми назвали покровителем польсько-українського примирення.

 

Все рухається: ідеї, гроші, люди – немає нічого статичного

 

Тема еміграції є проблемою не лише України, а й багатьох європейських країн. Виявляється, половина хорватів залишила свою країну, а більшість лікарів Угорщини виїхала у Німеччину. Недавно про подібну ситуацію мені розповіли і у парламенті Литви, мовляв, величезна кількість литовців емігрує.

 

Процес еміграції – це сучасний елемент культури. Все рухається: ідеї, гроші, люди – немає нічого статичного. Але коли ми говоримо про еміграцію українців у Західній Європі, зокрема у Польщі, я хочу наголосити, що у всіх країнах Європи УГКЦ має свою мережу присутності. Тому, якщо хтось з вас силою обставин опиниться у Західній Європі, не губіться там. Бо там є ваша Церква, яка допоможе залишитися собою.

 

Багато українців емігрують у Польщу. За різними підрахунками, зараз у Польщі налічують до 2 млн українців. Багато з них відмовляється від свого коріння і навіть соромиться зізнаватися, що є українцями. І навіть коли мають можливість іти до української церкви, то вибирають польський костьол. Мені, як главі Церкви, соромно за це.

 

Я б дуже хотів, щоб українці, зокрема молодь, пізнали цілий світ, побачили найкращі зразки людського духу, які є сьогодні в світі, але потім це все привезли додому. Вас так бракує тут… Зауважте, сьогодні молодь у Європі відчуває себе маргіналізованою. Усі європейські структури так вичищені, так логічно побудовані, що є нецікавими для молоді... Адже уже все зроблено. Молодь відчуває себе знудженою у Західній Європі. В Україні ж для молодих людей багато роботи. Наша країна потребує тих, хто закотить рукави і візьметься до праці. І хто це зробить, як не ви?

 

Без незалежної України не буде незалежної Польщі

 

Будьте певні, наше спільне майбутнє в Європі є забезпечене. Гасло “за вашу і нашу свободу”, сказане під час польського повстання в першій половині ХІХ століття, сьогодні має стати одним із елементів пробудження українців і поляків. Поляки повинні зрозуміти, що без незалежної України не буде незалежної і вільної Польщі, а українці – що братерський союз, не так між політиканами, як між звичайними громадянами, між молоддю, та взаємне прощення і любов –  є справді необхідною умовою, щоб Україна вистояла як народ, як держава і як європейська нація.

 

Церковна дипломатія – це голос народу

 

Сьогодні в Україні ми маємо різні Церкви, яким Бог дав різну можливість послужитися для українського питання. УГКЦ Господь поставив у дуже унікальні обставини, адже зараз ми маємо величезну мережу присутності у цілому світі. Я навіть не сподівався, що, відвідуючи наші церковні громади у світі, мій візит викличе такий великий інтерес з боку дипломатії і міністерств закордонних справ цих країн. Для міжнародної дипломатії важливо слухати послів, політиків, але коли приїжджає з України хто-небудь, хто представляє громадянське суспільство, – це альтернативний спосіб для міністра закордонних справ тої чи іншої країни почути людей.

 

На щастя, наша Церква ніколи не була державною і не хоче бути. Ми представляємо простих людей. Церковна дипломатія – це не що інше, як голос народу, який у собі несе Церква. Бо завдання Церкви –  бути голосом того, у кого цей голос забирають. Тому сьогодні є дуже великий інтерес до позицій нашої Церкви і до того, що ми говоримо.

 

Сьогодні, коли проти України ведеться інформаційна війна, в таких зустрічах я себе відчуваю на передовій цієї війни і мушу зважувати кожне слово, кожен термін, як той дипломат, що веде переговори з представником іншої країни. Таким чином наша Церква намагається послужити Україні, захистити добре ім’я народу і показати його прагнення.

 

Місяць тому я був в Англії на святкуванні чергової річниці створення нашої єпархії. І ось мене запросили в дуже престижний політичний клуб, де було близько сорока експертів різних міністерств і відомств Англії і навіть представники посольства РФ. Там я почув один із закидів російської сторони проти України, мовляв, Україна – це проект війни. Тобто Росія нав’язує європейцям думку, що доки Україна буде незалежною, доти Європа матиме війну. Не буде України – усі будуть задоволені. Я, своєю чергою, мав за обов’язок пояснити, що Україна – це проект миру, примирення, і щоб зупинити війну, треба рухати цей проект примирення на Схід.

 

Сьогодні популізм, як хвороба сучасної політики, що будує свою технологію приходу до влади на роз'ятрюванні найнижчих інстинктів того чи іншого народу, заполонив Європу. І така політика паразитує на ранах, але їх не гоїть. Наш народ спливає кров’ю: до історичних ран додаються рани сьогодення… Як їх лікувати? Я переконаний, що наша Церква має благодать Святого Духа, а отже, знає спосіб, як любов’ю торкнутися цих ран. На практиці це виглядає так: якщо хтось використовуватиме риторику агресії –  протидіймо їй, якщо хтось намагатиметься завоювати авторитет, проповідуючи ненависть і радикалізм, – намагаймося це стримувати, якщо хтось захоче роз’ятрити рани минулого і нав’язувати думку “не прощу ніколи”, – переконуймо, що, оскільки Бог нам пробачив, то треба ділитися прощенням, яке самі отримали.

 

Знимка з сайту НУ "Львівська політехніка"

 

*Свої міркування щодо діалогу примирення між Україною та Польщею глава УГКЦ виклав у Львові 5 грудня під час зустрічі з академічною спільнотою та студентством НУ "Львівська політехніка".

 

Підготувала Оксана ЛЕВАНТОВИЧ
 

07.12.2017