Перший день нового сімнадцятого «Джаз Безу» мав свій, можливо, не унікальний, але своєрідний сюжет як для організаторів (яким він приніс несподівані й неприємні проблеми), так і для слухачів (для них це означало просто зміну в якості: не на гірше або на краще, а просто на інше). Він почався гучно, драйвово, а закінчився на тихій, замисленій ноті.
Деббі Камерон і Маріуш Праснєвскі
Отже, відкрила фестиваль американсько-українсько-польська збірна: спільний проект американсько-данської співачки Деббі Камерон (Debbie Cameron) і українських виконавців Анастасії Литвинюк (фортепіано), Ігоря Гнидина (барабани), Богдана Гуменюка (тенор-саксофон) за підтримки польського контрабасиста Маріуша Прасневскі.
Увесь концерт був присвячений джазовим стандартам, що для «Джаз Безу» з його програмною настановою на авангардну музику радше виняток, аніж правило. Тож можна сказати, фестиваль справді почався нестандартно. І вже вибір для початку старої-доброї, практично залишеної для диксилендів, але ж енергійної, нестримної Sweet Georgia Brown однозначно свідчив про те, що співачка мала серйозні наміри розкачати публіку на повну. А далі були стандарти доби бі-бопу In Walked Bud Телоніуса Монка, Confirmation та Donna Lee Чарлі Паркера впереміш з баладами Night and Day, Midnight Sun та доволі рідкісна для джазових виконавців пісня Мішеля Леграна Windmills of Your Mind. А на завершення – стандарт епохи свінгу How High Is the Moon у сучасному аранжуванні; і на біс знову Телоніус Монк Straight No Chaiser.
У такій добірці можна вгледіти певну історичну логіку: від стандартів доби традиційного джазу 20-х років і свінгу до епохи бі-бопу. Але вочевидь головною метою було розважити й розважитися, і це співачці вдалося. Глибокий голос, чудове відчуття свінгу, та головне – це вміння, ба, навіть не вміння, а якась природна здатність жити на сцені. Здається, що саме на сцені Деббі дихає на повні груди, випромінює відчуття щастя, вирує енергією, яку намагається передати партнерам і залу – не тільки через спів, але й у прямому спілкуванні, захлинаючись від слів і емоцій, і навіть не зовсім розуміючи, що її швидка англійська не повністю сприймається залом.
Як я вже писав, представляючи співачку перед фестивалем, джазовий спів переважно лишився для Деббі Камерон в тіні її кар’єри поп-співачки. Тож її несподівані слова про те, що ця співпраця з українськими музикантами є вершиною джазового шляху, мабуть, не є просто компліментом. Тим більше, що партнери справді відіграли чудово – і акомпануючи, і у власних соло. Взагалі, соло учасників є, сказати б, обов’язковою частиною програми в такому «стандартному» форматі. Вони йдуть, як правило, по черзі: вокал, фортепіано, саксофон, або – вокал, саксофон, фортепіано. Зазвичай, одне-два соло за концерт належать барабанщику й басисту. І вміння зіграти соло також обов’язкове для виконавців високого рівня. Проте, є в кожному концерті певна непередбачувана і для самих виконавців, і для публіки інтрига по-справжньому натхненних соло, від яких, як кажуть, зриває дах.
Анастасія Литвинюк
Декілька вдалих соло на рахунку Насті Литвинюк. Кожного разу, коли вона починає імпровізацію, з перших акордів відчутно, що в неї напоготові якийсь цікавий і логічний задум, хоч насправді він зароджується миттєво, тут і зараз без спеціальних зусиль. Це майстерність.
Натомість, у соло Богдана Гуменюка можна помітити самовіддачу, так що несподівана й цікава музична «ідея» зринає, як правило, в ході імпровізації, наче після деякого бродіння, коли відбувається наче перехід до якось іншого стану і рівня. Два вибухових соло на рахунку Ігоря Гнидина. Тоді як Маріуш Праснєвски свого соло не зіграв, а натомість віддано й невтомно працював на команду від першої до останньої хвилини концерту.
Майк Морено, Джо Мартін, Марк Тернер
У сюжет другого концерту втрутилися зовнішні сили. На жаль, лідер проекту барабанщик Йохен Рюкерт не зміг потрапити в Україну через виступ у 2015 році в Криму, куди він потрапив, будучи не поінформованим про всю складність ситуації, можливі наслідки, і не мав уявлення про відмінність між двома фестивалями, що мають у своїй назві слово «Коктебель». Пізніше він звернувся з офіційним листом до компетентних органів з поясненням і запевненням, що засуджує анексію Криму і політику Росії на Сході, проте відповіді не отримав, і лише на кордоні дізнався про відмову у в’їзді до України.
Тож саксофоністу Марку Тернеру, гітаристу Майку Морено і контрабасисту Джо Мартіну довелося грати без барабанщика та ще й без лідера його власну музику. Але врешті, як зауважив після концерту Марк Тернер, такий формат для нього не новий.
Джаз – особливе мистецтво. Імпровізація – його сутність. А тому втрата виконавця, вимушені зміни у складі й репертуарі, часто означають зовсім не втрату якості, а натомість іншу якість. Врешті, квартет у повному складі можна послухати на диску. А от подібне тріо – навряд чи. Шкода тільки, що не можна порівняти два живих виступи.
Більше того, Марку Тернеру, якого я вже представляв перед фестивалем, властива доволі специфічна серед саксофоністів манера гри – спокійна, позбавлена прагнення досягти драйву, розкачати публіку, змусити її ревіти від захвату. Але не можна її назвати і меланхолійною, радше – беземоційною. Цікаво, що сам Тернер на питання, з якими почуттями кореспондує його музика, каже, що не знає, і взагалі вважає, що музика є абстрактною.
Марк Тернер
Цікава деталь – щодо абстрактності музики. Окрім композицій відсутнього лідера Йохена Рюкерта, музиканти заграли також три стандарти, що не дуже часто виконуються і не миттєво розпізнаються на слух. І коли Тернер підійшов до мікрофона, аби оголосити всі три разом уже після їхнього виконання, то забув одну із них, але і партнери також одностайно забули. «Врешті, не має значення», – з посмішкою сказав Тернер. Адже музика прозвучала і була почута, а назва часто дійсно нічого не додає.
У джазових критиків Тернер має репутацію музиканта з надзвичайно гармонійно ускладненою мовою імпровізації. Справді, в лабіринтах ліній, які вибудовує голос його саксофону, легко іноді загубитися, втратити відчуття зв’язку. Одначе в якийсь момент концерту раптом наче спрацьовує якийсь перемикач, і там, де раніше було якесь мутнувате скло чи нагромадження хаотичних ліній, вимальовується дивовижний за своєю спокійною і витонченою красою візерунок.
Власне, те саме можна сказати і про його партнерів – чи то через те, що музика Тернера так впливає на сприйняття, а чи й справді на сцені зібралися однодумці (адже всі вони – давні партнери). Особливо це стосується Майка Морено, в сольних імпровізаціях якого раптом певна послідовність акордів вражає красою і відкриває гармонію усього соло. Концерт прозвучав камерно (в якісь моменти це нагадувало гру академічного струнного квартету). З барабанами, певно, було би інакше. Проте не обов’язково краще.
Квінтет Адама Яжміка
У другий день фестивалю сцену ділили між собою польські та українські виконавці. Спочатку свою майстерність доводив львівській публіці молодий польський гурт, цьогорічні володарі Гран-Прі фестивалю «Джаз над Одрою», квінтет Адама Яжміка (Adam Jarzmik Quintet). А ще раніше квінтет, що існує лише два роки, зібрав цілу купу нагород на різних польських джазових фестивалях – переважно перших премій, що свідчить про їхнє лідерство серед молодого покоління польських джазменів.
У складі квінтету піаніст і лідер Адам Яжмік (Adam Jarzmіk), тенор-саксофоніст Куба Лепа (Kuba Łępa), сурмач і флюгельгорнист Павло Пальцовскі (Paweł Palcowskі), контрабасист Мачей Китаевскі (Macіej Kіtajewskі) та барабанщик Пьотр Будняк (Pіotr Budnіak).
У своїй музиці Адам Яжмік, що є автором і аранжувальником усіх композицій, орієнтується на тенденції сучасного американського джазу, з його прихильністю до складних аранжувань, використанням різних музичних розмірів, численних змін ритму і характеру музики в рамках однієї композиції, складною взаємодією голосів різних інструментів. За такого типу музикування основна творча робота лягає на композитора й аранжувальника і відбувається у репетиційному процесі. А тому важко щось додати до того, що я писав у попередньому матеріалі, тим більше що музиканти виконували речі зі своїх вже записаних двох альбомів – зокрема, композицію Майлза Девіса Solar, єдиний стандарт у репертуарі гурту, про що я також писав.
На сцену виноситься, так би мовити, кінцевий продукт довгої підготовчої праці, і непередбачуваним є лише натхнення, що приходить до солістів під час виконання своїх соло. Натхнення не заблукало. Принаймні по одному вдалому, високого польоту соло на рахунку тенор-саксофоніста Куби Лепи та лідера Адама Яжміка.
Квартет Марка Токара
Принципово іншу за концепцією музику виконують музиканти, що вийшли на сцену після перерви: Марк Токар – контрабас, лідер проекту, Михайло Балог – тенор- і сопрано-саксофон, тібетські чаші, мушля й електронні пристрої, польський тенор-саксофоніст з Ґданська Томек Ґадецкі та барабанщик і перкусіоніст Олексій Артемов, що живе і працює у Нью-Йорку.
Щоправда, самим хлопцям слово «концепція», мабуть, не сподобалося би. Їхня мета – мета насамперед лідера Марка Токара, що їх зібрав, але зібрав однодумців – піти від будь-яких концепцій, форм і взагалі будь-чого наперед заданого. Інакше кажучи, метою є суцільна імпровізація, і сам концерт мислиться як непередбачувана подія, інтеракція між учасниками, що складається прямо на сцені.
Більше того, якщо Марк Токар, Михайло Балог та Олексій Артемов вже грали разом декілька концертів навесні, то Томек Ґадецкі приєднався до інших вперше лише на сцені. (З Марком Токарем вони познайомилися на одному з польським фестивалів, і той, впізнавши однодумця-імпровізатора, запросив Томека до свого проекту.)
Все починається з окремих звуків контрабасу, що доносяться наче з неба, і повторюються за якийсь проміжок часу. До них додаються вібруючий спів тібетських чаш, протяжний звук мушлі, цокання тенор-саксофона, перестук барабанів, електронні звуки, раптом включається жорсткий ритм на барабанах і починається експресивний діалог двох саксофонів; і так далі...
Виступ квартету – це взаємодія між музикантами прямо на сцені, які намагаються відчувати одне одного без обраної наперед теми, мелодії, гармонії, ритму. Але, на відміну від фрі-джазу, жоден з цих елементів не є, так би мовити, забороненим. Інколи в цьому позбавленому правил спілкуванні зринає ритм – найчастіше, це ритм рок-музики. (Дається взнаки те, що Олексій Артемов переважно грає саме з рок-гуртами, а не із джазовими виконавцями.) З’являються музичні цитати: так, Михайло Балог на тенорі цитує Джона Колтрейна. І, мабуть, найнесподіваніший елемент у цьому колобродінні звуків – пісня у виконанні Марка Токара, а саме, закарпатські пісні «Ой, день, милий день», «Кучерки на нім скачуть», «Серед села широкого». Утім, слово «виконання» не слід сприймати буквально. Це радше натяк на виконання, щось середнє між мугиканням і виразним співом – по одному чи два рядки. Просто думка вголос.
Музика, яка народжується, не має назви, і невідомо, як до неї ставитися, в тому числі й самим виконавцям. І невипадково більшу частину часу виступу вони проводять із заплющеними очима. Тільки відчувати, чекаючи підказки від партерів і свого єства.
Львівська публіка прихильно реагувала на всі проекти представлені впродовж перших трьох днів фестивалю. Однак, якщо керуватися рівнем гучності реакції, то, забігаючи наперед, можна сказати, що саме виступ тріо спричинив найгучніший відгук. Отже, вразили.
Якщо перший день на фестивалі можна умовно вважати переважно американським, другий – польсько-українським, то третій був цілковито днем польського джазу.
Анна Гадт
Виступ тріо вокалістки Анни Гадт з Катовіц та її партнерів акордеоніста Збіґнєва Хойнацкі й Кшиштофа Градзюка на барабанах і перкусії теж можна вважати певним відкриттям.
Анна Гадт, судячи з її дискографії, пройшла шлях від легкого джазу через захоплення традиціями американського джазового вокалу до сучасної імпровізаційної музики, і врешті знаходження свого власного голосу і стилю, можливо, навіть нового (принаймні, незвичного) типу співу, про що я вже також писав напередодні фестивалю.
Останній альбом Анни Гадт, записаний у складі тріо, яке виступило на «Джаз Безі» базується на духовній музиці польських ренесансних композиторів, але значною мірою являє собою імпровізацію. Власне, важко визначити, де тут закінчується скомпонована музика і починається імпровізація. Адже уже те, як музиканти використовують свої інструменти, виключає можливість нотної фіксації. Кшиштоф Градзюк, окрім звичних способів використання барабанів для ритму або кульмінаційного перестуку, вдається до цілої низки різноманітних прийомів звуковидобування, допоміжної перкусії, пошкрябувань і таке ін., що дозволяють створити незвичну палітру звуків. Так само Збігнєв Хойнацкі часто змушує свій акордеон скрипіти, рипіти, а також добивається дивних синтетичних звуків через використання мікрофону.
Врешті безсловесний спів Анни Гадт теж важко якось визначити: ані скет, ані вокаліз. Він будується не на звичній гармонії. Щось середнє між співом, криком, зойком. Водночас, присутні якісь повторювані фрази, тобто є якась подоба мелодії. Можна додати, що всі виконавці також грають у різному ритмі (наскільки тут взагалі можна говорити про ритм). І все це разом, здається, називається неоренесанс.
Якуб Сковронскі
Після стількох експериментів виступ квінтету новозеландського піаніста польського походження Міхала Мартинюка сприймався як перепочинок і повернення до добрих і зрозумілих музичних форм.
Міхал Мартинюк, що вже десять років живе у Новій Зеландії, повернувшись до Польщі, зібрав гурт чудових молодих виконавців для виконання власної музики. Музика Міхала, як я вже відзначав, багато чому завдячує музиці видатного американського гітариста Пета Метіні. Використання латинських ритмів (фьюжн-латина, румба, ча-ча-ча), мелодійність, складних гармоній, що створюють атмосферний, колористичний ефект.
У себе в Новій Зеландії Міхал переважно грає у складі власного тріо, класичного фортепіанного джазового формату, до якого інколи додається саксофон. У польському варіанті до квартету долучилася гітара, і гурт прийняв остаточний вигляд: Міхал Мартинюк – фортепіано, Якуб Сковронскі – тенор-саксофон, Якуб Гудз – барабани, Бартек Хойнацкі – контрабас та Якуб Мізерацкі – гітара.
Міхал Мартинюк
Приєднання гітариста – останнє збагачення гурту – сталося майже перед фестивалем, а уважні й постійні гостю фестивалю могли впізнати в Якубі Мізерацкі одного з членів чудового квартету Skickiskiuk, минулорічного переможця «Джазу над Одрою», що торік з успіхом виступили на «Джаз Безі». Мені принаймні цей гітарист дуже запам’ятався своєю мелодійною винахідливістю, вмінням за допомогою двох-трьох нот створити відчуття цілої мелодії, поєднанням блюзового темпераменту і ліризму, який виявився дуже доречним у цьому складі, що став ще більше нагадувати славетну групу Пета Метіні 70-х років, і водночас певною мірою набув своєрідності. (Утім, Міхал Мартинюк не соромиться визнавати вплив улюблених музикантів на свою музику і того, що наразі він тільки шукає своє музичне обличчя).
Один із таких впливів – це Гербі Генкок. Концерт складався з нових творів Міхала Мартинюка, і коли потрібно було щось заграти на біс, хлопці швидко обрали стандарт Генкока Cantaloup Island і зіграли його з драйвом, винахідливістю і настроєм на задоволення публіки. (Причому, Якуб Мізерацкі виявив себе мультиінструменталістом, замінивши на контрабасі Бартека Хойнацкі, що мусив спішити на потяг.)
Вдале завершення умовної першої половини «Джаз Безу». І, певно, у другій на нас чекають і приємна музика, і нові авангардні відкриття.
Фото: Ростислав Павлик.