На відомому телеканалі з дня у день миготять обличчя запрошених до студії компетентних осіб, які витончено і майстерно пояснюють нам, що відбувається, і затягують у політичні хитроплетіння поточного моменту. Протягом лише кількох навгад вибраних телевізійних годин ви почуєте виступи доброго десятка «політологів», «політичних аналітиків», «політичних технологів», «політичних коментаторів» та «політичних оглядачів». Трапляються й «політичні експерти», а також «політичні консультанти». Різниці між представниками перелічених семи категорій, на мій сторонній випадковий погляд, ніякої. Точніше, вона є, проте полягає не в якихось сутнісних міжвидових ознаках, а лише в джерелах партійного підгодовування, де і справді спостерігаємо деяку варіантність.

Назагал виникає враження, що поруч із нами, на передовій та в тилах війни за владу (ще трохи – і тридцятирічної), – ціла армія винятково добре поінформованих і, як виглядає, незле оплачуваних військовиків, кожен з яких не без цехової помпезності презентує себе та свій особливий, так би мовити, фах словосполученням із епітетом «політичний». Залишається жалкувати про недостатню екзотичність професійних самоокреслень. Особисто мені, скажімо, бракує в телевізійних студіях політичних ілюзіоністів, гіпнотизерів, маніпуляторів, аніматорів та реаніматорів, а з ними й еквілібристів, акробатів, окультистів та парапсихологів. Мовчу вже про такі глибоко бажані й вельми поширені в реальності категорії, як політичні трупи та проститутки.      

Інше враження, що його не можу позбутися, випадково вділивши годинку-другу відомому телеканалу: головним завданням запрошених до студії «політичних» є безмежно роздувати, увипуклювати, ускладнювати й тим самим ніби ушляхетнювати те, що насправді є пласким і до брутальності примітивним – дії політиків (до речі, не тільки українських, але в першу чергу все-таки їх). Це своєрідне колективного авторства фентезі з розбудованими й вишуканими багатоходівками, непролазними хащами макро- і мікрорівневих стосунків між угрупованнями, «командами» та окремими «лідерами», не видимими простому смертному оку лабіринтами й комбінаціями. Світ політиків подається як абсолютно складна і багатоступенева мегастратегічна гра, з якою посполиті голови ніколи не дадуть собі ради без кваліфікованих (і, що важливіше, посвячених) провідників та екзегетів.

Насправді політика, як маяковське «мычанье», проста. Вона проста до банальності й очевидності. Й тут – хоча б оцей приклад з подій новіших.

У вас досі були сумніви в тому, що вся та угорська, доволі гопницька, бравада, спрямована проти відомого освітнього закону, зумовлена лише історичними фантомними болями угорської нації та підлаштованим під них націонал-популізмом Орбана? То от вам і підтвердження, що сумнівались ви недаремно: Шуфрич. Бо Шуфрич – це Медведчук, а той – Путін. Два кроки – і ми у Кремлі. Тобто Орбанові й команді від самого початку цього конфлікту йдеться не так про «захист етнічних угорців на несправедливо втрачених угорських етнічних територіях», як про дружню послугу великому російському товаришеві. Про яку той не інакше як дуже настійно просив. Поява Шуфрича в будапештських офіційних кабінетах – що може бути очевидніше, банальніше і для розуміння простіше?             

Але «політичні» зазвичай усе тут-таки заплутають, закцентують на туманних «неоднозначностях» і скрушно повторюватимуть улюблену тезу про «безпорадність нашої зовнішньої політики», здатної лише примножувати ворогів серед сусідів, тепер уже й західних. Наче їм не зрозуміло, що ворог і далі один, той самий, а всі угорські, білоруські, польські чи сербські проблеми – це лише варіанти співпраці перелічених і не тільки «сусідів» з ним же, з нашим ворогом.

Чи хтось вірить у самостійність Лукашенка? Що от він бере й хапає де може на своїй території українських заручників суто з власної волі? Що він узагалі так непристойно буріє тому, що такий у нього жорсткий бацьківський характер, а не тому, що справно виконує поставлені в Москві завдання?

Чи хтось і справді вірить, що офіційний польський урядник дуже високого рівня, погрожуючи українцям у стилі «в ЄС перейдуть на бік Росії, а Польща вас не підтримає», справді не читає свої тези з російської шпаргалки?    

Ну й так далі. Прикладів ще багато. Замість їхнього (як і ворогів) примножування хай буде висновок, бодай один.

У розшарпаному чвертьстолітньою війною «еліт» за владу й від того дуже здезорієнтованому суспільстві ніщо не мало б цінуватися так високо, як ясність позиції та називання речей своїми іменами. Що ж до вишуканих і суперрафінованих експертів та їхньої гри в бісер, то автор роману з такою назвою колись написав: «Учений, що як промовець, як автор, як учитель свідомо каже неправду, свідомо підтримує брехню й фальшування, діє не лише всупереч органічним базовим законам, він, крім того, попри всі резони актуальності, чинить своєму народові не добро, а тяжку шкоду, паплюжить йому землю й повітря, питво і харч, отруює глузд і думки, помагаючи всьому злому й ворожому, що несе тому народові знищення».

Стиль дещо архаїчний, та ідея й донині слушна.