Поява у 1945 році радянсько-польського кордону, котрий лежить в основі сучасного українсько-польського, розділив доти політично цілісну територію Галичини. Поділ її на східну і західну частину, який раніше мав історичні передумови, набув інституційного виміру після прокладання державного кордону. Але поява двох самостійних держав на території колись спільного простору обох народів на уявному пограниччі не зняла проблем межовостей, що існували між поляками й українцями задовго до цього та котрі проявляють себе сьогодні.
Повоєнне польсько-українське пограниччя, що обіймає лімінальний простір між річками Збруч та Сян, є результатом [гео]політичного рішення про державний кордон на східних межах історико-культурного простору Речі Посполитої – Першої (1569–1795) та Другої (1918–1939). Результатом такого розподілу були невдоволені як поляки, так і українці. Проте їхньої думки ніхто не запитував. Лінія Керзона (1920) з певними змінами лягла в основу спершу німецько-радянського (1939), згодом польсько-радянського (1945), і врешті сучасного польсько-українського кордону (1991), встановивши наявний статус-кво.
Сформований таким чином уявний простір по обидва боки польсько-українського кордону, який живиться завдяки асиметричній національній пам’яті обох народів, породив два концепти – Східних кресів у Польщі та Закерзоння в Україні.
Перший є збірним образом “втрачених земель” колишніх територій Другої Речі Посполитої (47% її площі), що охоплює території Західної України до р. Збруч із центром у Львові, Західну Білорусь з центром у Гродно та Литву з Вільнюсом. Східні креси є продуктом колоніального дискурсу відродження Великої Польщі “від моря до моря”, що найкраще відображає політична програма Романа Дмовського. У 1918 р. поляки підтримували гасло “Українці за Збруч”, а вже у 1945 р. – “Українці за Сян”.
З українського боку йому протиставляється концепт Закерзоння – пасма українських етнографічних територій здовж польського і білоруського кордонів з півночі на південь, які до 1947 р. переважно населяли українські автохтони. Це ідея ностальгії за втраченими крайніми західними споконвічними українськими землями, що випливає з ідеї відродження України від Сяну до Дону. Найкращим зразком її втілення є програма Дмитра Донцова. Їхнім кредо стало гасло “Україна для українців” та “Поляки за Сян”.
Обидва концепти – Великої Польщі та Великої України – є проявами історичного романтизму та продуктом націоналістичної інтерпретації історії, що ґрунтувалися на принципі “землі та крові”. При цьому польський варіант завжди є аґресивнішим, оскільки виступає з прагненням відродження втраченої держави, натомість український виходить із логіки боротьби за її створення. З огляду на антагоністичність двох підходів, знайти компроміс чи хоча б вести діалог у рамках цієї парадигми видається складним завданням.
Складним, оскільки суперечка велася довкола території, яку обидві сторони беззастережно і щиросердечно вважали “своєю”. У зв’язку з цим постає запитання про те, чи може існувати якийсь об’єктивний польсько-український державний кордон? Тобто такий, який, незважаючи на історичні обставини, залишався б своєрідним демаркаційним абсолютом, встановлення якого зняло б протиріччя між обома народами. Іншими словами, йдеться про історичний детермінізм.
Боротьба за спільний державний кордон постає проблемою у стосунках між сусідніми народами на етапі формування національних держав. Апоґеєм національного самоусвідомлення народів стає їхня боротьба за створення власної держави як своєрідне свідчення перемоги національного духу та завоювання власного місця у всесвітній історії. Таким чином, керуючись логікою історицизму, ідея державного кордону, що є наслідком сприйняття держави і нації як цінності, виступає закономірним наслідком на власне самоствердження.
Проте якщо відійти від концепції “кінця історії” та поглянути на історію як на нелінійний процес, то державний кордон виступатиме як щось умовне, змінюване і відносне. Такий релятивістський підхід не усуває проблеми кордону, проте ставить під сумнів ідею його наперед визначеності для будь-якої зі сторін, а також допускає існування інших форм вираження цієї межовості.
Польсько-українське сусідство існувало задовго до формування національної ідентичності польської та української спільноти. У середньовічні часи та після підписання Люблинської угоди, коли частина тогочасних русинів жила спільно з поляками в одній державі, проблема їхнього співіснування проявлялася в релігійній, соціальній та економічній сферах. Тобто проблема Іншості була присутньою в інших формах у до-модерну епоху, трансформувавшись у міжнаціональне протистояння, у якому територія спільного проживання виступала не причиною, а наслідком. Польсько-українське пограниччя сформувалося не в результаті утвердження державного кордону, а задовго до цього, коли боротьба за спільний “життєвий простір” проявила світоглядні розбіжності на обставини співіснування.
Польсько-український уявний простір між Збручем та Сяном, який був східною частиною Речі Посполитої, підпорядковувався її політичному укладу життя. Монархічна форма правління поділяла тогочасне суспільство за соціально-економічними ознаками та не надавала ваги ідентичностям. Проте свого часу середньовічна польська держава могла піти двома різними шляхами: федеративним або унітарним. Якби перемогу здобула перша – яґеллонська модель “трьох народів” (поляків, русинів-українців та литовців), то не виключено, що після Весни народів Польщі вдалося б сформувати політичну націю на зразок Канади, Швейцарії чи Великобританії. Натомість польська держава обрала шлях побудови моноетнічної спільноти з домінуванням польського елементу та асиміляції у міру сил решти ідентичностей. Крім цього, “втрата” Польщею “руського” характеру Великого князівства Литовського в Конституції 3 травня 1791 року позбавило Польщу можливості конкурувати з Москвою за “збір” руських [українських] земель.
Період польської бездержавності (1772–1918) не змінив ситуації на польсько-українському пограниччі. Понад те, саме у цей час сформувався націоналістичний дискурс, який стане домінуючим у XX столітті. Як піддані Австрійської імперії, обидва народи конкурували за політичне становище у Королівстві Галичини та Володимирії, де провідне становище продовжували посідати польські еліти. У цьому протистоянні зростав український національний рух, який доти не мав цілісної програми. Можна навіть сказати, що він сформувався на противагу польському національному рухові. Назрівав антагонізм двох павуків в одній банці, де немає місця для співжиття: або поляки, або українці.
Розпад Австро-Угорщини породив політичний вакуум у Галичині, який намагалася заповнити кожна зі сторін. Поляки арґументовували свої претензії на ці землі відновленням історичної справедливості шляхом повернення колишніх територій поділеної Речі Посполитої. Українці Західної України ставили під сумнів право поляків на так звані Південно-Східні креси на тій підставі, що це етнічні українські території, на яких українці становили виразну більшість. Обидві сторони апелювали до спільного минулого, у якому кожен з них шукав лише власні сильні аргументи. Логіка патріотичного егоїзму не залишала місця для діалогу.
Відновлення Другої Речі Посполитої та встановлення польсько-радянського кордону в 1921 р. поділило територію сучасної України по річці Збруч. Отже, польський проект двічі став на заваді створення Української держави. На цьому етапі можна стверджувати, що фізичне сусідство як таке стало проблемою. Польський географ Еуґеніуш Ромер дуже влучно та не без іронії стверджував, що етнічна межа між поляками та русинами в Галичині пролягала через ліжка. Це на власному досвіді засвідчує поборник польсько-українського примирення Яцек Куронь, який народився у Львові в сім’ї польського соціаліста, згадуючи слова свого батька: “Ти випадково народився тут, у нашому домі; але якби ти народився навпроти, в хаті українського двірника, то був би українцем. А якби народився в німецькій родині, то був би німцем. То був для мене абсолютно нечуваний перелом. Саме тоді я зрозумів, що існують різні поділи, які змушують людей боротися між собою, проте ними не можуть бути національні відмінності – бо вони є випадковими”. Проте в реальному житті багатовікова конвергенція між поляками та українцями на уявному пограниччі в умовах конкуренції породила внутрішній, невидимий кордон, який і сьогодні також проявляється на рівні культурних явищ.
У міжвоєнний та повоєнний період альтернативу націоналістичному наративу запропонував так званий прометеїзм. Зародившись у XIX ст. як визвольний рух поневолених народів проти російського царизму, він став частиною політичної програми Юзефа Пілсудського з розбудови антибільшовицького федеративного союзу “Міжмор'я” (Międzymorze). Дещо пізніше з політичного прометеїзму виокремився культурний напрям, який опонував великодержавним стремлінням режиму санації, критикуючи “східну політику” Другої Речі Посполитої та закликаючи до політики польсько-українського примирення. “Спільний союз трьох захисників угоди з українцями: Юліуша Мєрошевського, Юзефа Лободовського і Єжи Стемповського під проводом редактора часопису “Культура” Єжи Ґедройця, домігся переламу у спадщині польсько-українських відносин передусім в еміграції, а далі поступово і в Польщі”, – оцінював після багатьох років видання “Культури” український діяч прометеївського руху Богдан Осадчук.
Найпомітніші польські представники культурного прометеїзму Єжи Ґедройць, Юзеф Лободовський і Яцек Куронь закликали польське суспільство та владу відмовитися від концепту Східних кресів: “Поляки мають остаточно визнати й зрозуміти, що майбутнє України – це Україна зі Львовом, майбутнє Литви – це Литва з Вільнюсом, а майбутнє Білорусі – це Білорусь з Гродном”. Їхнім кредо стало переконання, що “немає вільної Польщі без вільної України”, яке було похідним від прометеївського гасла “За вашу і нашу свободу”. Вони закликали поляків та українців позбутися привидів (примар) минулого, на основі яких побудована міжвоєнна і повоєнна політика пам’яті.
Повоєнна логіка непорушності кордонів у Європі зняла з порядку денного питання територіальних претензій, проте залишила невирішеними питання культурного співжиття між поляками й українцями. Ця проблема існувала задовго до Другої світової війни, визрівала у міжвоєнний період та вилилась у польсько-українське насильство у часі війни.
Комуністичні режими в Радянському Союзі та Польській Народній Республіці спробували розв’язати проблему крос-кордонних української та польських спільнот на пограниччі прямолінійно і в радикальний спосіб – шляхом репатріації (так звана “евакуація”) 1944–1946 рр. і депортацій 1947 й 1951 рр., – обмінявшись більш як півмільйонним населенням. Проте політика “вирівнювання” та побудови мононаціональних держав не вирішили проблеми відчуття “втрачених земель” по обидва боки кордону.
“На Західній Україні та в Південно-Східній Польщі, – пише Яцек Куронь, – близьке сусідство України та Польщі триває вже 1000 років. У цієї історії є чудові сторінки, але над ними тяжіє ланцюг обопільних кривд і взаємної помсти, а кров не всотується в землю, а лиш породжує месника, і ніхто вже сьогодні не уміє сказати, хто й коли все це почав. Однак понад 600 років то ми – поляки – були сильнішою, панівною стороною, й тому ми полонізували українські еліти. В XIX і першій половині XX, коли в Польщі та Україні мало не в аналогічних формах в масах набувала обрисів національна свідомість, ми щонайменше двічі унеможливили здобуття Україною незалежності; натомість українці ніколи нам такої кривди не вчиняли”.
Якщо до завершення холодної війни через кон’юнктурну політику канонічної історії проблему польсько-українських відносин воліли не помічати, то після проголошення незалежності України та Польщі вона закономірно проявила себе. І проявила вона себе не так в територіальних претензіях, як в обміні взаємними звинуваченнями, нагадуванні про завдані кривди та односторонньому трактуванні спільних сторінок історії – Волинь-43, Вісла-47, нищення православних церков на Холмщині 1938, осадництво, пацифікація тощо.
Із 2003 р. у польсько-українських відносинах періодично, з різною інтенсивністю, спалахували осередки непорозуміння довкола спільних сторінок історії, особливо напередодні вшанування трагічних роковин. “Історичні війни”, що слідували за цим, були виявами старого мислення та асиметричності національних пам'ятей. Польща як більш підготовлена сторона задавала тон дискурсу, водночас байдужа до історичних питань Україна виступала слабким опонентом. У якийсь момент завдяки прометеївській парадигмі сторони наблизилися до формули “вибачаємо та просимо вибачення”, проте не зуміли чи не встигли вчасно переосмислити складні питання спільних сторінок історії, коли у 2013 р. їй на зміну повернувся старий націоналістичний наратив. Саме він сьогодні задає тон польсько-українському історичному монологу.
Завершити хочеться словами все того ж Яцека Куроня: “Сьогодні ми мусимо творити майбутнє, в якому зможемо подолати суперечки, не долаючи відмінностей”.
30.11.2017