Розмова з Олексієм Кравчуком, актором,  режисером, директором театру «І люди, і ляльки»

 

Вистава «Гамлет» у театрі «І люди, і ляльки» стала другою після «Еклезіаста», яку поставив  тут художній керівник театру, заслужений діяч мистецтв України Олексій Кравчук. І друга, орієнтована на дорослого глядача. Якщо зважити, що в найближчих планах режисера –постановка у цих театральних стінах першої частини «Фауста» Гете, то виглядає, що отримуємо у своє розпорядження ще один дорослий театр серйозного філософсько-психологічного спрямування, де кожен образ ще й підсилює лялька. Одні тішаться, інші хвилюються, адже дотепер театр мав амплуа саме якісного театру для малих і найменших. То що – у Львові на один дитячий театр стає менше? Саме про це, а також про життя, співіснування та потребу тиші сьогодні і спілкуємося з Олексієм Кравчуком.

 

 

 – Це вже друге твоє прочитання «Гамлета» на театральній сцені. Спершу був Луганський обласний академічний театр, і ось тепер «І люди, і ляльки». Чим тримає тебе ця Шекспірівська п’єса в перекладі Юрія Андруховича, що вирішив звернутися до неї ще раз? Не боявся самоповторів?  

– Як казав хтось із відомих театрознавців, кожне покоління, кожен час має свого Гамлета. А тому повтори як такі неможливі. Гамлет у втіленні Інокентія Смоктуновського, Володимира Висоцького, Сари Бернар, багатьох інших відомих акторів щоразу звучав інакше і доносив інакші ідеї. Мої «гамлети» теж належать до різного часу. «Гамлета» у Луганську я ставив ще за кілька років до війни, взявши за основу ідею, що правда без любові вбиває людину. Тоді це було для суспільства дуже важливим. Луганський Гамлет у блискучому втіленні Максима Рижевола намагався відшукати правду. Але чи потрібна ця правда, коли за Гамлетом тільки гора трупів? У театрі «І люди, і ляльки» ми в «Гамлеті» взялися за інше – за дослідження механізмів маніпуляції людьми. Це може бути влада, гроші, секс, будь-що, яке у кінцевому підсумку часто-густо приводить до того, що щезає уся система. І ця система, щезаючи, породжує іншу, подекуди також тоталітарну в сенсі, що індивідуум – як такий – розсипається. Тобто ми говоримо про історію ляльковедення із філософської точки зору. 

 

 

– Гамлет як персонаж на багатьох сценах часто постає як жертва і викликає співчуття. Щодо твого Гамлета – чим ближче до завершення вистави, тим того співчуття менше. Він – руйнівник. Його шаленство знищує долі всіх навколо, навіть тих, кого він начебто любив чи кому симпатизував. А що ти сам хотів вкласти в цей образ?

– Я хотів сказати не про конкретний персонаж, а про синдром Гамлета. Бо дуже цікавий нюанс: людина до того, як Гамлетом у цьому світі назветься, є чистою. І раптом – дух, привид минулого, і починаються руйнівні (подекуди незворотні) процеси. Та що вигадувати? Адже купу прикладів можна назвати, як от, скажімо нинішні, нюанси у стосунках України  та Польщі, чи навіть у стосунках різних регіонів однієї держави, що мають різний історичний досвід. Тобто цей привид починає діяти руками ось такого Гамлета і – як правило – спричинює велику кількість жертв. Відтак з’являється лялька, а в руках тієї ляльки – ще одна лялька і так – до безкінечності. Про маніпуляції людиною також інша моя постановка –  «Калігула», яку зараз втілюю разом із Олексієм Хорошком на сцені театру імені Лесі Українки (прем’єра запланована на 24 листопада). Але коли у «Гамлеті» на кону минуле, то в «Калігулі» – цілеспрямована підміна понять живого і мертвого. Коли ось таке мертве видається за живе, активно нав’язується, люди ведуться. Бо те, що є насправді живим, знищується, а мертве починає мати певний глянц. Для чого? Для того, щоб знову ж таки маніпулювати величезним суспільством.

 

– Але чи можливе суспільство без маніпуляцій? Хіба не можна їх знайти не тільки на рівні держави, а й на рівні духовності, хай у цій площині вони і дещо інші? Зрештою, будь-де? Можливо, так влаштована людина, що без таких чи інших маніпуляцій – зовнішніх чи внутрішніх – неуявна?

– Десь так. Але можливий інший варіант. Якщо людина має певні ідеалістичні пориви, то намагається бачити, що відбувається, аналізувати і внутрішньо спрямовувати себе на все, де є краса і гармонія. І тоді маніпулятивність – десь ззовні чи зсередини – це не про буття цієї людини. Принаймні таку людину важче здолати, нав’язати їй свою ідею, змусити її перестати себе усвідомлювати.

 

– Однозначно, але ж ти не заперечиш, що письменники, художники, актори без ідеалістичних поривів просто неуявні. Однак організовуючись у ті чи інші творчі «тусівки», вони теж вдаються до активних маніпуляцій загальною свідомістю, намагаючись не лише витворити певний ореол навколо себе, а й відкинути на задвірки тих, хто до них не належить. Це, звичайно, дещо інше, ніж коли говоримо про маніпуляції на державному рівні. Але це також маніпуляції. Та подекуди в стосунках двох людей більші чи менші маніпуляції також присутні. Тоді як?

– Складно і просто водночас. Бо коли відслідковувати внутрішні мотивації, то себе легко спіймати, чи ти маніпулюєш, чи справді вмієш бачити красу та насолоджуватися життям. Принаймні відповісти на ці питання самому собі. Тобто справа в акцентах, які кожен розставляє самостійно. Розставляє скрізь – і в великому і в дрібному, в якихось епохальних кроках і в миттєвих відчуттях. Людське життя загалом складається із акцентів, з того, який вибір кожної секунди ми робим.

 

Олексій Кравчук у ролі Короля Данила на Святі Дня Львова

 

– Свого часу вибравши колектив «І люди, і ляльки» можеш ствердити, що знайшов своїх акторів і свої вистави? Вдалося тобі прищепити цьому колективу власне бачення театру?

– Я дуже вдячний долі за те, що я тут, за те, що свого часу Олег Новохацький цей театр створив. Мене тішить, що наші вистави – це спільний погляд на проблеми, які хочемо підняти. Бо насправді будь-яка вистава тільки формулює запитання, але не дає відповідей. Не дає тому, що ми їх самі не знаємо, ніхто не знає, як би гучно хтось не заявляв протилежне. І в цій площині в нас в театрі існує повне взаєморозуміння. А щодо того, чи знайшов я свої вистави, то все, за що брався – воно моє, те, що мене на той чи інший період часу хвилювало. Інша справа, що переживати цю виставу можна по-різному. Драматургічний матеріал, за який беруся, мене завжди п’янить. Але це щораз інше сп’яніння, як від реального алкоголю – від віскі – одне, від шампанського інше, від сухого вина ще інше.

 

– Під час цього сп’яніння чого найважче позбутися?

– Ілюзії про власне знання. Тобі здається, шо ти вже все знаєш, а воно не так. Бо якщо кажемо, що знаємо, то відразу витворюємо собі певні рамки, певний стереотип, тобто, ставимо певну крапку, коли все подальше уже не має сенсу. Тому в театрі дуже важливо НЕ знати. Тобто актор знає роль і свою структуру, але він не знає, як це прозвучить. Оце незнання і дає шанс з’явитися чомусь цілковито новому і дуже насправді важливому.

 

 

– Ти керуєш театром вже третій рік. Як сам бачиш – «І люди і ляльки» змінилися? 

– Я не прихильник радикалізму, бо він завжди руйнує, а тільки еволюційних шляхів розвитку. Театр став академічним – цим тішимося, але нас чекає багато роботи. Хочеться прийти до того, щоб мати хороший репертуар – як дитячий, так і дорослий. Колектив пережив непростий період, коли звідси пішли актори, які з тих чи інших причин не потрапили до драматичних театрів, а відтак розцінювали роботу тут, як тимчасову. Як тільки можливість влаштуватися саме у драматичний театр у них з’явилася – вони пішли. Оскільки акторський колектив маленький – лише десять штатних одиниць, то, відповідно, «посипалася» велика кількість дитячих вистав. І ми оголосили конкурс на заміщення вакансій. Почали приходити претенденти. Із трьох, хто приходить, як правило, лише один залишається працювати в театрі ляльок. Бо театр ляльок вимагає від актора своєї філософії і цілком окремішнього художнього образного мислення. А на це здатні не всі.

 

 

– Оскільки театр так активно взявся за дорослі вистави (зацікавлені уже прочули, що окрім іншого ти ще й гориш п’єсою «Номери» Олега Сенцова), львів’яни хвилюються, а що очікувати їхнім дітям?

– Нових вистав. Ось минулого тижня ми мали прем’єру «Пустотливого жабеняти», яке за казкою Тамари Коломієць створила наша Надія Крат. У грудні також представимо іншу нову виставу, що її за казкою «Добренький Рул» відомої нідерландської дитячої письменниці Анни Шмідт ставить у нас неймовірно цікавий харківський режисер Оксана Дмітрієва. Цей режисер, що важливо, завжди підходить до того матеріалу, з яким працює, як до айсберга, де те, що на поверхні – для дітей, а те, що під водою, для дорослих. Тобто, для хвилювань – жодних підстав насправді немає.

 

 

– Може, просто всі чули, що кожен театр – хоче того чи ні – має  план, скільки обов’язкових вистав на рік має зробити. А «І люди, і ляльки» наразі донедавна афішували із прем’єр лише тригодинного «Гамлета».

– Оці планові зобов’язання (які залишилися нам від радянських часів) насправді не дуже добра штука, від якої розумно потрібно відходити. Адже кожна вистава має свій «термін вагітності». Тобто, випускати у світ її можна тільки тоді, коли можна випускати, а не тоді, як хтось записав собі у календарі. Бо не про сфери заводського виробництва чи обслуговування йдеться. Та й узагалі, якщо говоримо про ляльковий театр, то він (як жоден інший) потребує тиші. А тиша – це поза часом. Тільки коли це позачасся можливе, тиша, вийшовши на сцену, справді гучна…

 

Фото з архіву Олексія Кравчука та Ярини Коваль

24.11.2017