Проголошенє самостійности України.

КОПЕНГАҐЕН (ТКБ.) З телєґрам, що наспіли з Гапаранди, виходить, що Рада большевиків проголосила право ріжних народів відлучити ся від Росії й оголосити свою незалежність. Україна вже проголосила свою незалежність.

Львів, 21. падолиста 1917.

Наведена висше відомість, яка прийшла сеї ночи, була би природним завершенєм подїй, які розвивали ся на закордонній Українї від вибуху революції.

Ідеал самостійности України не завмирав серед українського громадянства і в найважчі часи цapcького гнету. Коли ж більшість українських партій і підчас революції 1905 р., і з вибухом теперішної революції проголосила своєю програмою автономію України, то се домаганє було диктоване передовсїм виглядами на досяжність. При тім домаганє автономії України все було орґанїчно злучене з домаганєм федеративного ладу Росії, що означає суверенність українського народу, котрий силою своєї cyвеpeнности лучать ся з иншими суверенними наpодами в висшу державну одиницю, яка дала би також Українї особливі користи, пливучі зі співволодїня безмежними просторами Европи й Азії.

Одначе українські полїтики нїколи не забували, що домаганє автономії України в російській федерації є тільки одною з полїтичних доріг до визволеня України, та що другою дорогою являєть ся відірванє від Росії і проголошенє незалежности: проречистим свідоцтвом сего являють ся слова президента Української Центральної Ради проф. М. Грушевського, проголошені в перших початках революційного визволюваня України.

"В теперішній хвилї — заявив він — Прихильники самостійної, чи вірнїйше сказати — незалежної України годять ся зістати ся на спільній плятформі широкої  національної територіяльної автономії і федеративного забезпеченя державного права України. Прапор самостійної України стоїть згорнений. Але чи не розгорнеть ся він з хвилею, коли всеросійські централїсти захопились вирвати з наших рук стяг широкої української автономії в федеративній і демократичній російській републицї? З сим треба великoї обережности. Се повинно бути ясно керманичам російської держави."

Дальший хід подїй показав, що російські централїсти анї на хвильку не зрекли ся думки панованя над Україною. Перші домаганя Української Центральної Ради тимчасове правительство відкинуло, і треба було аж загрозити проголошенєм самостійности, щоби петроградські мінїстри приїхали до Київа й заключили угоду. З якою щирістю — показало ся найлїпше при нагодї переводженя сеї угоди в житє. Автономну Україну обмежено до пяти ґубернїй, компетенцію українського правительства обкроєно. Приймаючи інструкцію тимчасового правительства для Ґенерального Секретаріяту України, Українська Центральна Рада зовсїм не думала покорити ся Петроградови, тільки зискати опорy для змагань до розширеня територіяльних правних границь автономії України. Сї змаганя проголосив Ґенеральний Секретаріят України в проґрамовій деклярації і приступив до здїйснюваня їх.

Ми бачили, як ворожнеча Тимчасового правительства і російських партій до українського правительства і його змагань все росла. Коли-ж Ґенеральний Секретаріят зоставив на чергу скликанє Установчих Зборів України, ся ворожнеча вибухла ярким полумям і знайшла вислїв з одного боку у слїдстві проти Ґенерального Секретаріяту за протидержавні сепаратистичні змаганя, з другого — в виступленю всїх російських партій (це них треба зачислити також зросійщений жидівський "Бунд") з Української Центральної Ради. Так поставило ся Тимчасове правительство і російська революційна демократія до "чесних стремлїнь Українцїв до збереженя й викінченя державної автономії в рамах федеративної російської републики".

Дальші подїї в подробицях ще невідомі. Та ясно, що Україна стала перед вибором: або покорити ся перед Тимчасовим правительством, яке в своїй ролї і що до задач російської peволюції взагалї і особливо що-до України все більше й більше ставало орґаном російської імперіялїстичної буржуазії, — або зірвати з Петроградом і проголосити незалежність України.

Події розвивали ся так, що коли в Українї росло обуренє на Тимчасове правительство і почутє потреби віддїлити ся від Росії, в самій Росії зростав народний гнїв проти Тимчасового правительства. Революція в Петроградї повалює Тимчасове правительство, — Україна проголошує незалежність. Коли взяти на увагу дотеперішне становище партії Лєнїна в національній і зокрема українській справі, то проголошенє самостійности України повинно зустріти зі сторони нового правительства Росії тільки підмогу, щоби вдержати добрі заявки з сусїдним українським народом. Таке звіщає наведена на початку відомість з Копенгаґену.

Очевидно, на сїм не конець. В Росії шалїє контрреволюція і одна з вістий про неї звучить, що козацький ґенерал Калєдін мав заняти Київ і "казати забити" провідників Української Центральної Ради. Ми вже вчера зазначили, що до сеї вісти треба ставити ся з великою обережністю; нинї можемо піднести, що вона поки що не потверджуєть ся. І маймо надїю, що таке не потвердить ся.

А при тім треба мати на увазї, що можна "казати збити" кількох чи навіть кількасот людий, але не можна вбити цїлого українського народу, який в цїлім рядї многотисячних з'їздів так рішуче заявив свою волю до самостійного житя, що нема сили, яки могла би ту волю вбити.

Проголошенє самостійности України отвирало би нові задачі перед інтернаціональною полїтикою, з окрема перед полїтикою осередних держав. Мусимо ствердити, що свого інтересу в відношеню до України держави доси не розуміли, на що що-раз гіркійші наріканя чуємо від цїлого ряду нїмецьких неофіціяльних полїтиків. Чи розуміють їх тепер? Відповідь на се питанє дасть будучність.

Та як би не було, Україна зуміє постояти за cебе і ми віримо глибоко, що в жаху сеї страшної війни український нарід вийде як господар самостійної української держави.

[Дїло]