(Спогад у 30 роковини смерти М.Лисенка).

 

Крутячися в життьовому млинку, я якось не мав часу довше й поважнійше подумати про cвoю стареньку маму. Світова суєта — різні справи й клопоти: загально-національні і суто-еміґрантські, літературні, громадські, партійні, нарешті службові і зарібкові, все це не залишало вільної хвилини для тієї, що так гаряче мене любила й журилася моєю долею. Швидше, більше, довше писалося до товаришів у якій небудь злободневій cправi. Мушу признатися до гріха, я спочатку не давав більшого значіння тому фактові, що місяць, два, три мама сама не пише, а тільки сестри. "Не турбуйся, мовляв, мама переїхала з села в Київ до санаторії, бо трохи хора, але нічого небезпечного". І я, заспокоюючи себе цими словами, й справді не турбувався. В голові якось не могло поміститися, що мати може вмерти, тим більшу, як покидав я рідний дім, була вона здорова. Та ось раптом, зовсім для мене несподівано, в листопаді 1912 р. всю мою істоту пройняла страшна журба. Я не міг знайти собі місця, просто божеволів від якоїсь таємної тривоги, що не давала мені спокою буквально, ані вдень, ані вночі. Розум старався заспокоїти мене всякими софізмами, але якась непоборна внутрішня сила гнала мене зі Львова. Я вже не думав ні про що більше, тільки про те, що мушу побачити маму, мушу за всяку ціну негайно бути в Києві. Звичайній людині це не тяжко: взяти пашпорт, купити білєт і їхати, але ж еміґрантові, за яким царський уряд розіслав був гончі листи, справа була нелегка.

 

Та доля сприяла мені. Найшовся добрий чоловік, що згодився мені допомогти — знайомий студент із Академічного Дому, Іван Коцюрко. Раз-два виробив він собі пашпорт до Росії на короткий час, на 10 днів (на довше на хотіла дирекція поліції дати тому, що він невдовзі мав іти до війська) під претекстом, що їде на похорон Лисенка. Тоді саме вибиралася численна делеґація з Галичини ховати славного музику і мені було це дуже на руху, бо я міг дістатися до Києва, не звертаючи на себе особливої уваги російської поліції, як один із галицьких делеґатів. Розуміється, я й не думав їхати разом із галичанами, бо серед них було аж надто багато, що знали мене особисто (як проф. Вол. Шухевич, о. Остап Нижанківський, д-р Ф. Колесса та інші) й, непризвичаєні до революційної конспірації, могли б нехотячи виговоритись.

 

Тому я поїхав на другий день по виїзді делеґації, в суботу 9 листопада. Без пригод доїхав до кордону й разом із іншими подорожними чекав на поворот забраного при підході поїзду до граничної станції пашпорту, щоб мати змогу перейти на російський бік. Російський двірець у Бродах, куди я їхав, був поділений на дві половини: в першій, оберненій до Австрії, подорожні чекали на провірку жандармами пашпортів і тільки по одержанні пашпорту можна було перейти до другої половини, оберненої до Росії, та звідти всісти до російського вже поїзду.

 

"Коцюрко" — викликає жандарм. — Тут! зголошуюся я з биттям серця, але зовнішьо спокійний, і дістаю пашпорт. Та ось підходить до мене високий, стрункий юнак, гарно вдягнений. "І ви їдете?" — звертається він до мене по українськи. "Невже провал" — думаю, але бачу, хлопець симпатичний, з ясним, невинним зором. "Це на шпик", рішаю, беру його за руку, відводжу на бік і кажу без обиняків: "І я їду, але вважайте, що я їду інкоґніто й не зрадьте мене".

 

Я не помилився. Це був делєґат від "Бандуриста" Влодко Бандрівський. Вія чомусь не міг виїхати разом із іншими і мусів їхати другого дня сам. Бандрівський, як виявилося з його оповідання, бачив мене пару разів на Академічній Громаді, знав, що я еміґрант-наддніпрянець, але не знав, як я називаюся. Я й не відкрив йому свого інкоґніта, щоб він часом мимоволі мене не зрадив. "Уважайте — наказував я йому — поводьтеся так зі мною, ніби ми обидва галичани". Але він на кожному кроці про це забував і я мусів не раз його зацитькувати, щоб сердега не накоїв мені біди. Засіли ми на другій половині двірця посеред великої салі до вечері. Кругом стояли дебелі російські жандарми, але це не перешкоджало нам випити по чарці очищеної, зі смаком заїдати смачні, чисто наддніпрянські страви: "малоросійський" борщ, смажене порося, попивати добрий чай. Діждавшись поїзду, вигідно умістилися ми в порожньому переділі й рушили до Золотоверхого.

 

Мені видалося, шо за нами шмигнула до вагону вюнка підозріла постать, але все обійшлося щасливо, хоч Бандрівський, захоплений вигодами російської залізниці, не перестав повторяти, звертаючись до мене: "А у вас не так, як у нас". Я ніяк не міг його відзвичаїти від цього, звертаючи увагу, що я теж "галичанин".

 

До Києва приїхали ми в неділю вранці 10. XІ. Пішли причепуритися на двірці, помитися, купили Бандрівському чорну краватку, бо він забув узяти з дому*), поснідали і рушили до міста. Хоч я мав власну журу, проте мусів заопікуватися молодим хлопцем, що не знав цілком Києва. Делєґатів мали стрінути й улаштувати відпоручники київського похоронного комітету, але, що Бандрівський спізнився, то про нього не дбали. Довелося вже мені бути його провідником. Знавши з часописів, що труна з Лисенком стоятиме в Володимирському соборі, я й удався туди зі своїм товаришем. Увіходимо до собору і щож бачимо: церква повна дебелих поліцаїв, що вишикувані цілими лавами, а геть попереду ближче до труни стоять українські громадяни: Є. Чикаленко, С. Єфремов, Б. Шемет та інші. Сновигає чимало студентів та курсисток (студенток). Коли я міркував, що робити, раптом обертається Шемет і, побачивши нас, просто захолов із переляку, очевидячки за мене. Підходити туди, де він стояв, було, розуміється, незручно. Але мені й тут пощастило. Попри нас переходив старий мій знайомий Прокіп Понятенко, партійний товариш із РУП. Я смикнув його за рукав і, відвівши за колюмну, питаюся: "Пізнаєте мене?" Мій запит чимало здивував Понятенка, але, придивившися, він потакнув і я, пояснивши пригоду з делєґатом, попрохав його дати когось із молоді, щоб зайнялися Бандрівським. Понятенко зараз привів когось із студентів, що мали опікуватися галицькими гістьми, й здав йому нас обох. Мені годі було вирватися й довелася якийсь час таки грати ролю делєґата. Бандрівський конче хотів дістати жалібний вінець, і в компанії студентів та курсисток ми вирушили з ним шукати, де б купити. Справа була нелегка, бо крамниці з огляду на свято були позамикані, але ми таки десь на Басарабці, чи що, роздобули бажаний вінок. Дорогою наші супровідниці й супровідники захоплювалися, як то "ви, галичане, гарно балакаєте по українськи" та запрохали відвідати їх громаду. Мені з душі сміятися хотілося, що землячки і земляки брали мене за українця з Австрії, але я volens-nolens мусів удавати галицького студента. Та відвідати їх громаду я, розуміється, не наважився. Це було б занадто ризиковано. Адже не так давно я сидів у Лукіянівській вязниці, двічі ставав перед військовим судом (у 1907 і 1908 р.р.), справа була занадто голосна і я боявся, щоб не стрінув мене часом хтось із знайомих, і не хотячи, зрадів, не кажучи вже про те, що припадком міг би мене пізнати хтось із вязничної сторожі, поліції або жандармів.

 

Тa й нe до відвідин мені тоді було — я ж мусів розшукати матір. Але перед тим треба було полагодити формальності, звязані з перебуванням у столиці України: знайти собі десь відповідне приміщення й замельдуватися на поліції. Спинитися в рідні я очевидячки ніяк не міг. Щоб усунути всякі можливі підозріння з боку поліції, я рішив оселитися в чорносотенній гостинници — в Милайлівському манастирі. Гостинниця ця, як я чув, — була недорога й досить охайна. Отже зовсім мені на руку. В конторі, куди я заніс пашпорт, якийсь істинно-русскій батюшка спочатку не дуже то привітно прставився до мене, коли на запит чого я прибув до Києва, я заявив, що на похорон Лисенка. Лисенко був для нього сепаратист-мазепинець, тож і я, значить, теж із мазепинського табору. А цей табор створили, мовляв, поляки, щоб розбити єдність русского народу, що українці в Галичині вислуговуються полякам і гноблять русских. Я почав виясняти йому, що це неправда, що, навпаки, поляки всіма силами поборюють український табор, і мій катон трохи подобрішав. Батюшка дав мені кімнату, що її займав передо мною теж делеґат галичанин, який переїхав куди інде.

 

Влаштувавшися, я поспішив відшукати свого брата і тітку, що жили в Києві, щоб довідатися від них про матір. І дізнався страшної правди — мама, до якої я рвався, не жила... Рідня ховала смерть її від мене, щоб мене не засмутити, й намагалися вістками про її недугу та перебування в санаторії, поволі приготовити мене до жахливого факту. Отож недурно мучила мене якась незбагнута нудьга, не даючи мені спокою, недурно якась таємна сила гнала мене на Україну — мати померла й похована... Такий страшний душевий неспокій я вже був раз пережив, коли, діставши з дому телєґраму, що батько тяжко хворий, вирушив із Москви, де вчився, на Полтавщину. До самих Крут я їхав цілком спокійно, навіть не припускаючи гадки, що батько може вмер або вмирає. В Крутах огорнула мене якась гнітюча нудьга, а вже як я виїхав з Пирятина, повітового міста, де була моя остання зал. стація, до свого рідного села, ця нудьга щораз зростала. Мені здавалося, що коні не біжать, а ледви волочаться, хотілося вискочити з повозки і бігти чим дуж додому. Особливо при вїзді у село душевний неспокій мій дійшов до самого вершка — я негоден був усидіти. Якась сила поривала мене вискочити й летіти вперед... Серед села вулицею, що вела до церкви, посувався поволі довгий сумний дохід: то несли до церкви домовину з тілом мого батька...

 

Так і цим разом траґічна несподіванка цілком мене зломила. Я ніяк не міг заспокоїтися. Мене брав одчай, що я не бачив матері перед смертю, та гриз гіркий жаль, що так рідко до неї писав. І заразом для мене стало ясно, що то тягло мене до Києва: це моя матуся мусіла перед смертю згадувати про мене, думати про мене і жалкувати, що мене нема коло неї. І її передсмертні гарячі думки перелетіли далекі простори й потягнули з несамовитою силою мене на Україну. Приголомшений тяжким горем, я був сам не свій. Увесь світ перестав для мене існувати і я сам хотів би не жити. В такому стані забув я й про похорон славетного Миколи Лисенка. Не до того мені було. Тільки вже, як прийшов я до себе після несподіваного удару долі, почав, додержуючи можливої обережности, відвідувати своїх приятелів і знайомих. В гостинниці я ніколи не сидів, а тільки приходив пізно ввечері ночувати. Вставши вранці і напившися чаю з бубликами, я біг на Безаківську вулицю до "Української Книгарні", де довідувався від Василя Пилиповича Степаненка управителя книгарні, доброго свого знайомого, новин — літературних і громадських, а потім покрутившися по вулицях, щоб на всякий випадок змилити сліди можливих шпигунів, удавався до тітки, й побувши в неї сам або з братом і сестрами, яких він телєґрафічно закликав до Києва, кружляв по місті. Був раз на вечірці у Понятенка й досі памятаю, що приявний там Євген Чикаленко пив не горілку і не пиво, як інші, а щось біле. Мені пояснили злоязичники, що це старий недавно вдруге оженився й пє молоко, щоб набути сили. Але це була звичайнісінька собі вигадка: Чикаленко хорував на шлунок і йому не можна було вживати алькоголю.

 

*) Фризієр на двірці, який нас голив і добув краватку Бандрівському, чуючи нашу, незвичну йому галицьку мову, взяв нас за поляків і закидав до нас по польськи. Так балакали зі мною тоді у Києві і по деяких крамницях.

 

(Док буде).

 

[Краківські вісті, 18.11.1942]

 

(Докінчення).

 

Відвідав я давнього свого приятеля Леонида Жебуньова, і в нього застав відомого історика Миколу Василенка, який теж прийшов відвідати старого, що трохи слабував. Не встиг я поздоровкатися, як Леонид Жебуньов з властивою йому експресивністю накинувся на мене за мову моїх статтей: "Та по якому це Ви пишете, — гукнув він, — вже аж чисто погаличанилися! "У Жебуньова я стрінувся також і з студентом Устименком, приятелем Кoцюбинського (з Устименком познайомився я ще в Галичині), і пішов із ним відвідати Михайла Коцюбинського, що лежав тяжко хворий в університетській клініці проф. Образцова. Ще в липні я бачився з ним у Криворівні й ми не могли наговоритися на різні літературні і громадянські теми, сидячи втрійку з теж уже покійним Володимиром Гнатюком на березі Черемоша. А ось тепер він умирaв. Гуцульщина цим разом не послужила свому талановитому співцеві: літо було слотливе і це прикро відбилося на здоровї славного письменника — він ще більше розхорувався. Я застав Коцюбинського страшенно зміненим — увесь він був блідий і цілком посивів, але був гарний, як завсіди, якоюсь особливою, благородною красою. Дуже терпів — серце допікало, мучила безсонниця. Говорив тихо. Розмовляти з хворим багато не можиа було, щоб його не мучити. Я більше дивився на любого Михайла Михайловича — й серце моє стискалося від жалю — видко було, що довго він не протягне. І дійсно це було наше ocтаннє побачення — в квітні 1913 р. Коцюбинського не стало.

 

А раз на вулиці стрінув М. Порша. Цікаво, що він зразу пізнав мене, хоч я значно змінився на еміґрації й цілком не подобав на колишнього російського студента з буйною чуприною й борідкою. Тепер я голився й мав коротке волосся. Незнайомі брали мене за закордонця. Хлопець, що услуговував мені в гостинниці, вважав мене за галицького питомця. "Ви на попа вчитеся" — сказав він раз і додав — "видко пана по халявах". Йому було дивно, що я балакаю по українськи і він питався, чи всі освічені люди в Галичині говорять по простому і чи не університеті теж так учать.

 

Київ був таки добре обмосковщений. Скрізь панувала російська мова, а як заговориш, то тебе приймають за поляка. Проте, ходячи по місті, я чув українську мову далеко частіше, ніж давніше. Балакала по українськи головно високо-шкільна молодь, голосно і вільно. Це було відрадно спостерігати, вірилося, що прийде час і на нашій вулиці буде свято. Красень Київ, рідня та зустрічі з старими приятелями і знайомими оживили мою зболілу душу.

 

Почував я себе в чужій личині зовсім добре і цілком увійшов у ролю галичанина. Тільки сестри ніяк не могли призвичаїтися до моєї ролі і ввесь час боялися, щоб хтось непокликаний не пізнав мене. Особливо, як їхали ми разом трамваєм, вони так тремтіли за мене, так лякливо обзиралися і підозріло прислухалися, що мимоволі могли мене зрадити.

 

Не хотілося покидати золотоверху столицю України, але треба було. Раз, що вже минав час — пашпорт важний був, як я згадав тільки на десять днів, а друге, поліція явно цікавилася моєю особою. Не встиг я замельдуватися, як зараз почали до мене в гостинницю зявлятися її посіпаки. Спершу один, потім другий, далі третій...

 

Рано сиджу в своїй кімнаті і чекаю, що готелевий хлопець принесе мені сніданок — чай із смашними київськими бубликами. Хтось стукає. Я думаю, що це слуга, кажу за галицьким звичаєм:

 

"Прошу!" Це у мене виходило мимоволі, з призвичаєння, але ця звичка для місцевих людей, які не знали, хто я, була ознакою, що я дійсно закордонна людина, не росіянин, бо той сказав би: "Увійдіть!" Кращої конспірації й не треба було.

 

І от на мій голос у дверях появляється якась підозріла фіґура, з бігаючими очима і, стоячи на порозі, скоромовкою починає сипати: "А хто ви, а чого ви приїхали до Києва, а коли ви приїхати, коли народилися, хто ваш батько, як називається ваша мати" і т. д. Я зразу догадався, що це за тип, але удаючи, то в Росії воно так і годиться, спокійно відповідав на запити. Говорю все те, що зрештою мусів подати при записі в конторі. Та ба, не встиг філєр відійти, як знов чую стук. Думаю, що це вже готелевий, але ні — прийшов другий аґент і так само починає від порога: "А коли ви приїхали, а чого ви приїхали" і т. д. Тут я вже рішив відіграти ролю льояльного чужинця, якому не до вподоби така влізливість. Удаючи незвичайно обуреного, я гукнув до шпіона: "А ви хто такий? Чого ви лізете до мене, чого не даєте мені спокою? Вже один такий приходив із розпитами. Чого вам треба? Хто вас післав?" Мій шпижок добродушно каже по українськи: "Та й ви б пішли, як би вас посилали. Я з поліції".

 

І коли після нього врешті прийшов готелевий, я вмисне запитав його, що то за люди були, а він на те сміючися: "Та-то шпиги!"

 

По якімсь часі явився третій — якийсь власний і хмурний. Він почав мене допитувалися, чи є він був і коли військову службу, як звати батька, яке дівоче імя моєї матері, де вони народилися і живуть, тощо. Я був трохи заскочений цими питаннями, бо по правді не знав, чи Коцюрко служив у війську, та як звуться його батьки. Проте виминаючо, але спокійно заявив, що в Австрії відбувають військову службу в тім самім віці, що й у Росії, а коли я народився, видко з мого пашпорту. Про батьків Коцюркових довелося розуміється збрехати. Добре ще, що в тім часі пашпорти не мали ще фотографій, а особисті прикмети Коцюрка, виписані в  пашпорті, були такі загальні, що легко могли підійти й до мене.

 

З питань третього шпига я зрозумів, що поліція підозріває в мені революціонера, який приїхав з закордону для налаштування протидержавної організації, чи просто для звязку з місцевими бурителями основ царського ладу (революційні організації в тому часі зійшли нанівець під ударами адміністрації і начальству були вони нестрашні), а вiйськового шпіона. Тоді вже існувало напруження між Росією й Австрією, в повітрі пахло війною й царат пильно стежив за приїжджими з Австрії або Німеччини.

 

Я бачив із цих відвідин, що слід мені чим скорше забиратися з Києва, тимбільше, що вертаючися пізно вночі із своїх блукань по місті, я все зауважував коло брами гостинниці підозрілих людців, які очевидячки вижидали мого повороту. І я постановив кинути гостинницю завчасу та, переночувавши десь у надійному місці, їхати у свояси до Галичини. Іду в контору, заявляю, що я відїжджаю і прошу мене вимельдувати. Дижурив уже якийсь інший батюшка, видко добряга, балакав зі мною по українськи та спочутливо відносився до галицьких українців. Коли батюшка занотував у конторській книзі мій виїзд, я попросив потрієра, щоб пішов із моїм пашпортом на поліцію і там замельдував мене. Але портієр відмовився і навіть не послухався батюшки, який піддержав мене, кажучи: "Та підіть, бо ж вони чужі тут і не знають що і як". Не спокусила навіть його моя обіцянка, що заплачу йому за труд пять карбованців. Мовляв, не вільно йому цього робити, чужинці мусять зголошуватися до виїзду особисто: такий приказ. Річ у тому, що мало було вимельдуватися там, де ти замешкав. Треба було, щоб поліція поставила на пашпорті печатку, що "К виєзду препятствій не імєєтся" — без цього на кордоні не пропускали й завертали назад.

 

Дуже не хотілося мені йти на поліцію. Аджеж де-де, як не тут міг я стрінути колишніх своїх мучителів, але що робити — нема ради: мушу йти. В поліції мені довелося перейти цілі півсутерини, де мене посилали від "стола" до "стола", за котрими сиділи писарі-канцеляристи в цивільнім одязі, в вишиваних сорочках. Втім ретельно позаписували мої, чи то пак Коцюркові, сказавши по галицькому, "ґенералія" у свої книги битія. Зі мною всі вони говорили по українськи й не дивувались моїй мові: я був для них закордонець, якому російську мову вільно не знати, отже й нічого від невігласа вимагати її розуміння. Коли процедура записів нарешті скінчилася, мені звелено віддати пашпорт, по який я мав зголоситися завтра в канцелярії градоначальника. Я сподівався, що полагоджу справу в одному дні, а тут неждано — негадано вона проволікалася! Це було мені не до смаку — обридло почувати себе якимсь травленим звірем. Прийшовши на другий день у канцелярію градоначальника в означеній годині, я зголосився у відповідного урядовця, умундурованого поліційного старшини, що якраз передомною полагодив таку саму справу з якоюсь панею. Він відшукав мій пашпорт, але щось не квапився мені віддавати. Я відразу зрозумів, що треба дати хабаря, але що ніколи в житті не давав хабарів, то не знав, що робити: скільки і в якій формі дати, а крім того побоювався, ану ж не бере, образиться, наробить шелесту, вийде неприємна історія, — мене готові затримати, і я можу підвести не тільки себе, але й Коцюрка. Ні, міркую, стоятиму на "законному" праві і хабаря не дам. Так буде безпечніше. Думаючи, мабуть, що має діло з наївним чужинцем, який не знає російських звичаїв, поліцай заявив мені нарешті, що все готове, тільки, ще підпису п. градоначальника нема. "Прийдіть, каже, о 1-ій годині". Прийшовши вдруге, я дістав назад свій пашпорт без ніяких труднощів. Сакраментальна формула: "перешкод до виїзду нема" була вибита на документі і скріплена підписом начальника міста. Я міг, значить, спокійнісенько вертатися до Галичини. Швиденько пішов до гостинниці, розрахувався й, схопивши свою подорожню валізку, миттю зник. Побувши з ріднею, переночував у свого кузина, людини далекої від усяких підозрінь (найпікантніше було, що він жонатий з донькою начальника полтавської тюрми, де мені довелося довго просидіти перед тим, як повезли мене на суд до Києва), я на другий день вирушив до Львова. Переїхавши російський кордон, я з полегкістю зітхнув: країна царської неволі була за мною. Не треба було конспірувати, критися перед різними царськими охранниками. Але вони і у Львові не переставали стежити за мною, як і загалом за політичними еміґрантами. Hepaз приходили до мене до Академічного Дому, де я мешкав на початку свого еміґрантського життя, удаючи втікачів — революціонерів, ніби-то спрямованих до мене товаришами з Києва, але я їх швидко розшифровував і без церемонії викидав геть. Та царський консулят у Львові й далі стежив за нами. Виявилося це навіч у 1917 р., як вибухла в Росії революція. Діловодство Львівського консуляту чомусь опинилося аж в Константинограді на Полтавщині. Мабуть при евакуації за війни завезли його туди. І от коли за Тимчасового Уряду почали полтавці розбирати папери консуляту, то між ними знайшли донесення львівських шпигів, що слідкували за мною й моїми товаришами: Жуком, Залізняком, та іншими. В своїх рапортах вони доносили про наші сходини й наради, докладно описувати наші прикмети і звички, хто як одягнений, чи носить цвікер тощо, аж до таких подробиць, як я напр., рухаю, ходячи плечем, що на них не звертають уваги й найближчі тобі люди. До описів додані були й наші фотоґрафії, зняті потаємці від нас на вулиці.

 

Та й пізніше, вже по зайнятті Галичини царськими військами, шпіони не перестали цікавитися нашими особами. В Архіві Департаменту Поліції у Петербурзі підчас революції знайдено ціле "діло" з різними фантастичними байками про діяльність "Союзу визволення України", де про мене і моїх товаришів, та й про багатьох визначних галичан оповідалося правдиві казки з тисячі і одної ночі. При нагоді мушу поділитися з читачами цими байками. Посміємося трохи для хвилевої бодай розради.

 

[Краківські вісті, 19.11.1942]

19.11.1942